Марш рівності, який відбувся на завершення «КиївПрайду-2017», «святкував різноманіття» набагато виразніше, ніж цьогорічне «Євробачення» з його Celebrate Diversity. Ті, хто прийшов на марш, були дуже різними: за віком, громадянством, гендером, розмовною мовою, політичними поглядами, манерою вдягатися і стилістичними вподобаннями, сексуальною орієнтацією, врешті-решт. «Маршева» спільнота була схожа на сукупність багатьох спільнот, які нетотожно взаємодоповнювали та посилювали одна одну, об’єднані кількома спільними стрижневими ідеями.

На тлі цього розмаїття опоненти маршу виглядали досить сіро і вбого. Не додали їм медійної привабливості передмаршеві дискусії у ЗМІ та соцмережах, як і погрози бити й убивати активістів(ок) ЛГБТ-спільноти. Спалення веселкового прапора на початку маршу надто нагадувало події весни 2014 року в Луганську й Донецьку — як і образи та матюччя на адресу учасників та учасниць заходу. Кілька нападів після його завершення органічно доповнили невдалу спробу зірвати цю, без перебільшення, історичну подію.

Тим несподіванішим було «обговорення», яке почалося потому в соцмережах. Український Фейсбук, а тоді й інші онлайн-майданчики дедалі запекліше обговорювали не випадки фізичного насильства, якого уникнути таки не вдалося, й не погрози на адресу організаторів та організаторок. «Обговорення» (саме так, бо те, що відбувалося, без лапок цим словом назвати якось не випадає) стосувалося кількох саморобних плакатів (від двох до чотирьох) із-поміж багатьох десятків, використаних під час маршу. Когось збаламутив банер із текстом про «патріотизм» і «анархо-квір-фемінізм» (де вибір зроблено не на користь першого), когось — плакат із переробленим гаслом про славу, націю, ворогів і смерть. Хтось навіть спробував включити до шерегу «підозрілих» чудовий плакат «В мире нет героев. Есть мы». Щоправда, ця спроба виявилася невдалою: прив’язування екзистенційного послання до «неправильного тлумачення» ситуації в країні виглядало вже надто неоковирним. Більше збудження викликав банер про патріотизм і квір-фемінізм та плакат «Смерть нації. Квір ворогам». Але й тут користувачам із бодай трохи холодною головою було очевидно, що мова не про геноцид, а про протест проти засилля ідеологізованої термінології та про позицію тих, для кого поняття «нації» не може бути найвищою цінністю.

Найбільше перепало плакатові «Make Love, Not Civil War». Для мене це було несподіванкою: сам заклик кохатися, а не призводити до громадянської війни, не викликав жодного внутрішнього опору. Проблеми були би з плакатом «Make Civil War, Not Love» — але такого на марші, звісно, не могло бути. Якщо текст плакату й асоціювався в мене з якимись конкретними подіями — то передовсім із передмаршевими погрозами гомофобів, які під заголовком «Патріоти України оголошують війну геям» за добу до маршу оприлюднили фотошопний колаж убивства активістів ЛГБТ-руху. «Оголошення війни» в ім’я України проти тих, хто виступає за справедливіше й рівноправніше майбутнє України, важко назвати чимось іншим, крім «запрошення до громадянської війни». Коли пізніше виявилося, що багато користувачів соцмереж витлумачили фразу «Make Love, Not Civil War» інакше — спроба проґуґлити джерело фрази неминуче вивела мене на маловідомі світи коміксів та фільмів про Капітана Америку та Залізну Людину, на яких не розуміюся. Потім, до речі, виявилося, що ці результати були правильними, й текст про кохання і громадянську війну взято таки звідти.

Однак у задзеркаллі українського інтернету цей плакат негайно перетворився на «засудження “громадянської” війни на Донбасі», «змалювання війни на сході України як “громадянської”» і просто — на «сепаратистський плакат». Попри те, що в тексті немає нічого ні про Донбас, ані про війну на сході, й таке тлумачення — лиш одне з багатьох можливих, невідомі, які тримали його, відразу стали «сепаратистками», «курвами», «лярвами» та «провокаторками». Мене, зізнаюся, заскочило й те, що це писали й перепощували чимало людей, які підтримали марш, — від відомих волонтерів до учасниць / учасників заходу. Спробувати інші версії, дізнатися думку авторок до початку цькування, думати холодною головою — виявилося просто неможливим для багатьох людей.

Те, що плакат не мав жодного «сепаратистського» підтексту, з’ясувалося вже по тому, як я почав писати цей текст. Виявилося, що контекст був зовсім іншим, аніж його закидали розлючені коментаторки й автори. Втім, це пояснення може виявитися запізним: на «сепарських плакатах» відтанцювалися не лише опоненти маршу, для яких це стало чудовою можливістю взяти медійний реванш. Обурено висловилися, й часто — «з найкращих міркувань», ті, хто хотіли продемонструвати небайдужість до ситуації в країні, до агресії, окупації та війни, до зусиль з оборони України. На жаль, виявилося, що небайдужість тепер найкраще виражається в тавруванні та переслідуванні тих, хто висловився «не так».

Не буду тут писати про «нечуйність» чи «недоречність» тих чи інших формулювань у публічному комунікативному просторі теперішньої України. Чутливість до контексту, в якому промовляється висловлювання, є для мене важливою цінністю — і з цього випливає решта. Але так само важливою є здатність чи бодай намагання зрозуміти тих, хто вживає інші формулювання, користується іншим словником, має інші зацікавлення. Це і є — різноманіття, яке варто святкувати і яке дає надію на краще майбутнє України як «країни для всіх».

Поки ж ситуація виглядає інакше. Дискусії останніх місяців у соцмережах (і там, куди вони вихлюпуються) демонструють: є кілька «больових точок», натиснувши на які, можна з величезною ймовірністю отримати потрібний відгук. Як у класичному біхевіористському «стимул-реакція». Ба навіть простіше — як умовний рефлекс у сумнозвісних собак Павлова: засвітилася лампочка — полилася слина. Можна вдаватися до соціопсихологічних термінів на кшталт «ефект фреймінгу» чи «когнітивна помилка підтверджувального упередження», а можна просто посилатися на чорно-біле світосприйняття мобілізованої спільноти та колективний ПТСР — це не змінює факту. Варто вкинути, що хтось «неправильно» тлумачить такі поняття, як «(громадянська) війна», «наші герої», «нація», «втрати», «патріотизм» і низку подібних — і дискусія, з великою часткою ймовірності, перетвориться на цькування цих «когось». Не буде ані перевірки тверджень, ані спроб дізнатися думку інших, ані «фільтрування» словника — замість них читатимемо особисті образи, навішування ярликів, звинувачення у злочинах та, зрештою, заклики до юридичних санкцій чи прямого фізичного насильства.

Механізм працює незалежно від того, чи мова про таврування тих, хто виступили проти розголошення даних журналістів з «патріотичних» міркувань; чи про цькування Насті Станко, або агресію проти невідомих авторок плакату на Марші Рівності. Не важить, чи люди — об’єкти агресії й справді вважають, що проголошуваний «патріотизм» не може бути вищим за права і свободи громадян, а поняття «нації» за поняття «розмаїття» — чи вони просто писали зі специфічного контексту своїх зацікавлень і не передбачали такого тлумачення своїх слів. Не змушує замислитися те, що однозначно «правильне» тлумачення більшості з цих понять передбачає засвоєння конкретної ідеології — і таврування інших тлумачень є нав’язуванням суспільству цієї ідеології через її словник. Навіть не відіграє ролі те, чи кампанію розпочато кимось свідомо задля досягнення специфічних цілей реваншу та з особистого ресентименту, а чи вона стала результатом мережевого «колективного несвідомого». Щодо досягнення цілей, до речі: характерним є те, що такі кампанії дедалі частіше супроводжуються засадничим прийняттям теорій змови («якими би не були причини того, що сталося — це наслідок свідомих провокацій ворогів, яких треба викрити») та вимогами «відмежуватися» від об’єктів виголошеної ненависті («А ти такий самий, чи що? Якщо ні — чому не засуджуєш?»).

Соціальні мережі та ширший український сегмент інтернет-простору ніколи не були безпечним і комфортним місцем — і не могли бути за визначенням. Однак на наших очах вони перетворюються на дедалі ефективнішу зброю для цькування й залякування, таке собі знаряддя контрольованого хаосу, спрямоване проти конкретних мішеней. Дедалі розмитіші межі між онлайн- та офлайн-світом можуть зробити цю зброю фізично небезпечною для тих, проти кого її спрямовано. Ті користувачі соцмереж, які приносять холодну голову, цінності критичного мислення та зваженої комунікації в жертву рефлексам, стають колективною собакою Павлова, яка має не лише слинні залози, а й зуби. Варто лише закріпити умовний рефлекс і потім вчасно ввімкнути лампочку.

Фото: скріншот із YouTube