Такі речі лякають мене, бо часто викликають відчуття, що саме поняття об’єктивної істини зникає зі світу. Врешті-решт, можливо, що ця брехня, або подібні до неї, увійдуть в історію. […] Врешті-решт, якусь історію таки напишуть, — і після смерті тих, хто особисто пам’ятає війну, вона стане загальноприйнятною. Тож з практичних міркувань брехня стане правдою.

Джордж Орвелл, «Згадуючи війну в Іспанії»

Чи знаєте ви, до якої країни та історичного проміжку подібна теперішня ситуація в Україні? З її воєнним протистоянням із потужним та агресивним сусідою? Із необхідністю протидіяти машинерії сусідської облудної пропаганди?

Нещодавно почув, що подібна до Руанди 1994 року, де відбувався геноцид: радикальні представники народності хуту вирізали народність тутсі. Геноцид став частиною, по суті, міжетнічної (чи то міжплемінної) (транс)громадянської війни, а вбивці діяли від імені й за сприяння руандійської влади. Різанина припинилася лише після вторгнення на територію країни повстанської армії тутсі із сусідньої Уганди. Можете самі здогадатися, кого підставити на місце хуту й тутсі за аналогіями з сучасною Україною.

А знаєте ще, до чого подібне обмеження доступу до російських соцмереж українською владою? Почув, що до обмеження Південною Кореєю доступу до сайтів, які поширюють північнокорейську ідеологію «чучхе». І це, думаю, не дивно; адже Південна й Північна Кореї — це дві держави, де живе корейський «одін народ», розділений у результаті громадянської війни та іноземної інтервенції. Хіба ж паралелі з Україною не очевидні?

Якщо в цих порівняннях вам ввижається якась #зрада, то подумайте ще раз: виголосили їх надзвичайно патріотичні громадяни. Паралель між Руандою й Україною провів не хто інший, як п. Антон Геращенко, народний депутат і де-факто речник та піарник міністра внутрішніх справ; паралель між Кореями та Росією-Україною — п. Дмитро Шимків, заступник глави АПУ. Ці паралелі, та багато інших цікавих речей, можна було почути 22 травня 2017 р. на круглому столі в Ukrainian Institute for the Future, присвяченому блокуванням соцмереж та іншим санкціям в інтернет-сфері (відео можна дивитися тут. У подальших посиланнях даються таймкоди саме цього відео). Організаторам столу вдалося зібрати разом прихильників різних, ба й протилежних поглядів — від провайдерів, правників та депутатів до, зокрема, АПУ, СБУ, ДСТСЗІ і депутатів же ж. Промови були різні, чимало промовців посилалися на міжнародні норми та кращі іноземні практики. Однак найбільше прикладів з-за кордону містили виступи двох згаданих достойників.

Пан Геращенко навів приклад Руанди, обґрунтовуючи необхідність блокування небезпечних джерел інформації — ЗМІ та соцмереж. Він говорив проруандійську радіостанцію «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів» (RTLM), яка готувала й координувала різанину 1994 року (бл. 19’00’’). Якби, мовляв, вчасно прикрили це мовлення — то й геноциду, може, не було б. І проблема не в тому, що пан Геращенко назвав RTLM «Радіо семи пагорбів» (маючи на думці, вочевидь, не Кіґалі — столицю Руанди, «країни тисячі пагорбів», а Рим чи Москву з їхніми легендами про стояння на семи пагорбах) — підсвідомість із усіма нами іноді грає в обмовки. Проблема в тому, що припиняти діяльність цієї проурядової радіостанції в ситуації громадянського міжетнічного конфлікту, інспірованого і провадженого за допомогою влади, не було кому і як. Діяльність RTLM, і справді де в чому нагадувала теперішню пропагандистську машину Кремля (про радіопропаганду RTLM під час геноциду та її наслідки див. дуже важливу роботу Девіда Янаґізава-Дротта «Пропаганда і конфлікт: Свідчення з геноциду в Руанді» (англ.)). Тільки от почнімо з того, що ми живемо з Кремлем не в одній країні, і в нас — не міжетнічний конфлікт.

Корейський півострів згадав п. Шимків (59’10’’). Він вказав на Південну Корею як на один із прикладів демократичної держави, — однак не згадав, що агресивна і вкрай націоналістична ідеологія «чучхе» має цільовою аудиторією весь корейський народ. І нехай пан Шимків навряд чи мав на увазі, що Росія й Україна — «одін народ», пролунало це так.

Я би не вбачав злого наміру за цими дивними аналогіями. Мета виправдовує засоби: промовцям дуже треба було послатися хоч на якісь хороші приклади, аби виправдати несподівану й контроверсійну заборону російських соцмереж українською владою. А у вільнішій частині світу прикладів насправді — катма. Тож не дивно, що крім Корейського півострова пан Шимків згадував, зокрема, заборону публічного заперечення Голокосту в Німеччині, відповідальність за завантаження неліцензованої музики у (чомусь) Франції, й навіть північноамериканську відповідальність за trading with the enemy (мова про Trading With the Enemy Act of 1917, за яким забороняється економічна взаємодія із ворогом, коли США перебуває у стані війни. Текст англійською). Те, що докупи тут звалено тепле, темне і м’яке, промовця не турбувало. Будь-які засоби придатні не лише в коханні та на війні, а й у пропаганді.

Пан Геращенко теж не обмежився руандійським прикладом. Поміж іншими міжнародними посиланнями він позаздрив Сполученим Штатам, у яких є свобода висловлювання — але є й Агентство національної безпеки; за словами нардепа, воно «бере на олівець» будь-якого користувача інтернету, який заходить на джихадистські сайти. Українська влада поки, на жаль доповідача, до змальованого рівня тотального стеження без рішення суду не доросла. А якщо не можемо відстежувати, хто на які шкідливі онлайн-ресурси заходить — їх, каже пан Геращенко, треба бодай просто блокувати.

Найпотужнішим аргументом Антона Геращенка став приклад дій британської влади у Другій світовій війні. За словами народного депутата, у Британії воєнного часу за кожен «незданий радіопередавач» (малося на увазі, вочевидь, приймач — бо далі він говорив про запобігання слуханню нацистської радіопропаганди) підданим Його Величності загрожувало десять років позбавлення волі (22’03’’). Такий жорсткий крок у демократичній країні був спричинений, мовляв, потребою обложених британських островів вистояти проти підступного нацистського ворога. Радіопропаганда і справді відігравала величезну роль в інформаційній та психологічній війні, провадженій нацистами, тож аргумент пролунав убивчо.

Проблема в тому, що за нездані радіоприймачі й справді загрожувало ув’язнення — але не в британській в’язниці, а в німецькому концтаборі. Саме нацистська окупаційна влада змушувала здавати радіоприймачі на окупованих територіях — Україні, Польщі і на єдиній британській європейській окупованій території — деяких із Нормандських островів. Британська ж влада пішла іншим шляхом: «лорда Гав-Гав» (як називали англомовних нацистських пропагандистів) слухати не забороняли. Натомість поміж британською аудиторією періодично проводили опитування, щоби з’ясувати причини, через які слухають «нацистські голоси» — й відповідним чином відкоригувати стилістику, інформаційну політику й тематичне охоплення Британської радіомовної корпорації (Бі-бі-сі). Процес не був безхмарним. Але сáме прагнення зробити якісний, багатовимірний, гідний довіри інформаційний продукт допомогло британцям виграти радіовійну — і багато в чому сформувало ту Бі-бі-сі, яка існує відтоді (на цю тему можна знайти публікації різного формату, різними мовами (не кажучи про англомовну Вікіпедію). Див., наприклад (англ.); (рос.)).

Із надпереконливим «британським» аргументом на користь блокування сайтів та соцмереж в Україні, як то кажуть, «незручно вийшло». Але навіть якщо це хтось і помітить (як-от ми зараз) — це навряд чи підважить рішучість «патріотичних державників» шукати нові й нові «приклади» потрібних міжнародних практик. Бо виступи двох політиків є не ізольованими випадками, а проявом загальної тенденції: в питанні блокування соцмереж ми не маємо справу з виваженою дискусією, де на підставі ретельно, глибоко і всебічно підібраних фактів та аргументів ухвалюється рішення. Навпаки: факти підбираються під позицію; і якщо доладно зробити це не вдається — то гірше для фактів. І тому історичні та юридичні паралелі просто створюються з перпендикулярів або висмикуються із геть відмінних один від одного контекстів: докупи валяться приклади з економічної політики Північної Америки початку ХХ ст.; питання копірайту в цифровому ХХІ ст.; радіопротистояння у Другій світовій війні. Нацистські окупанти стають британськими оборонцями, мережа «Вконтакте» прирівнюється до онлайн-університету «чучхе»; санкціями проти користувачів інтернету за кордоном аргументують санкції проти компаній-власників в українському сегменті інтернету. Класичні пропагандистські прийоми використано, аби переконати українське суспільство: патріоти-чиновники розумніші, критичніші й більше люблять Батьківщину, ніж пересічні нерозумні українські інтернет-користувачі. І користувачів цих треба позбавити можливості самим ухвалювати рішення про те, на які сайти ходити, і якими соцмережами та онлайн-сервісами користуватися. Бажано при цьому, щоб українська інтернет-аудиторія радісно погодилася з цим, ще й просила про рішучі кроки з боку мудрих і компетентних державників: для цього треба додати спогади про трагедії останніх трьох років, загиблих на фронті та злочини російських агресорів.

Для створення такого ефекту під прапором подолання ворожої пропаганди треба вдатися до не менш безсоромної пропаганди — «власної». Приклади останньої показали, що деякі українські політикий чиновники переконані: формулу успіху інформаційної кампанії складають апеляція до патріотизму плюс велика кількість будь-чого, що сприймуть як «приклади» на підтвердження своєї правоти, плюс упевнений та напористий виклад. Вдумливе і всебічне надання інформації спільноті, яка сама зробить поінформований і зважений висновок, до цієї картини світу не входить. Як, утім, і повага до цієї спільноти чи бажання дослухатися до того, якими є її думки.

І наостанок — практично-лірична післямова.

Із виступу Антона Геращенка можна зробити висновок: блокування соцмереж — це лише початок ширшого зачищення українського інтернету від «тисяч проросійських сайтів» (23'45'' на відео, наприклад), і для цього треба створити відповідний державний орган (хоч назви на кшталт «Укркомнагляд» і не пролунало) (2°15'10''). Враховуючи теперішнє місце, яке посідає п. Геращенко в українській політиці, — я би поставився до цього як до анонсу наступних кроків. І робив би відповідні практичні висновки.

Дмитро Шимків же почав виступ із того, що покритикував критиків блокування соцмереж: мовляв, він «не спостерігає черг», коли йдеться про фронт чи про запис до «кібервійськ» (1°49'30''). Для мене це пролунало, зізнаюся, так: для заступника глави АПУ невдоволені люди з громадськості — це ліниві нероби, ладні лише критикувати; і тільки влада дбає про країну. І відчувалося: щоб забути, завдяки кому Україна вижила 2014 року і як саме п. Шимків та його колеги опинилися у владі, цілком вистачило трьох років.

Однак це, схоже, вже лірика.

Фото: npr.org