«Останнім часом про Крим в українських медіа говорять чимдалі більш ритуально, — формулює проблему Тетяна Даниленко, ведуча телеканалу ZIK. — Ми не бачимо картини подій у Криму, а сам Крим не бачить картини того, що відбувається на решті території України, не знає, що мешканці інших регіонів думають про півострів». Під час Львівського медіафоруму журналісти й медіаактивісти, небайдужі до долі окупованого регіону, дискутували про те, як слід діяти засобам масової інформації, щоби залишити Крим у зоні українського інформаційного впливу й зберегти культурно-ментальні зв’язки з його мешканцями.

Валентина Самар, «Дзеркало тижня»:

– Вся державна політика до анексії Криму була сфокусована на тому, як задобрити російськомовне населення автономії. Адже це електорат. Іншої політики, зокрема інформаційної, у жодної з попередніх владних команд щодо Криму не було.

Десять найфаховіших і найпопулярніших засобів масової інформації евакуювалися з Криму цілими редакціями. Це телекомпанії ATR і «Чорноморська», розгромлені окупаційною владою, три інформаційні агенції, дві газети та кілька онлайн-видань. Контент, який вони виробляють, мав би бути важливим передусім для держави. Але бюджетного фінансування немає — ці ЗМІ виживають самотужки.

Ми повинні визначитися з головним: чи ми повертаємо Крим, чи чекаємо, поки він повернеться сам. Я вважаю, що Україна повинна йти туди й інформувати мешканців окупованого півострова всіма способами. Але для того, щоби туди йти, треба знати, що сказати. Нинішня влада не має меседжів для Криму, і в нашому інформаційному полі Криму немає.

Ми пишемо про вплив санкцій, блокади, обмежувальних заходів України щодо Криму. Намагаємося робити так, щоби це можна було легко читати, брати у стрічки новин. Але наші ЗМІ радше візьмуть новини з російського «РБК», «Дождя» чи «РИА Новости», не перевіряючи фактів. Із кримських ЗМІ вони новин не беруть, бо просто їх не знають.

Ми ніколи не зможемо засипати цю прірву, поки не буде розкрито й розслідувано правду про події лютого — березня 2014 року. В Україні дотепер не розслідувано причини й обставини анексії Криму. Ми вже звикли до версії влади, що всі зрадили — й армія, й кримчани. Таким чином перші особи держави виправдовують свою тогочасну неготовність до прийняття рішучих військових і політичних рішень. Поки ми з вами як журналісти не розвінчаємо цієї брехні, доти ми нашої країни не змінимо.

Севгіль Мусаєва, «Українська правда»:

– Нам потрібно чесно відповісти на запитання, для чого ми хочемо повернути Крим. Чи повертаємо ми територію, чи для нас цінні люди. Я знаю, що в багатьох людей ставлення до кримчан таке: там живуть ватники, ми нічого спільного з ними мати не хочемо й пояснювати нічого їм не будемо. Є там невеликий відсоток кримських татар, але теж невідомо, чого вони хочуть. Цим уявлення про те, що відбувається в Криму, вичерпується.

Мене, оскільки я кримчанка, часто питають, чи прийняли мої родичі російське громадянство. Я чесно відповідаю: так. І це викликає в людей зневагу. Але на окупованій території просто неможливо вижити без російського паспорта. Ви не отримаєте медичного обслуговування, не зможете займатися бізнесом. ЗМІ повинні пояснювати, що люди, які приймають російське громадянство, — не зрадники.

Потрібно також працювати з людьми на материку, які вважають, що Крим нам уже не потрібен. Слід розповідати їм про те, як усе відбувалося. Велика проблема полягає в тому, що 25 років українські ЗМІ мало розповідали мешканцям усієї країни про Крим та людей, що там живуть. Сформувалося багато стереотипів. Коли я навчалася на першому курсі, мене питали, чи кримські татари — екстремісти, чому я не ношу паранджі й чи правда, що кримські татари захоплюють землю і продають її. Натомість про депортацію кримських татар мало хто знав.

Севгіль Мусаєва, Валентина Самар, Олена Дуб, Тетяна Даниленко

Новини про репресії в Криму — арешти кримських татар, політичних в’язнів — уже не цікаві читачам. Усе, що відбувається там, сприймається як даність. А про економічне становище півострова наші ЗМІ взагалі не розповідають. Українським журналістам украй небезпечно їздити до Криму. Торік наша кореспондентка Анастасія Рінгіс їздила туди до батьків. Її матеріали, написані під час цієї поїздки, мали успіх у читачів, кількість переглядів сягала 80 тисяч. Після цього Анастасії заборонили в’їзд до Криму на п’ять років. Тепер наші кореспонденти їздять туди й пишуть під псевдонімом, хоча це й дуже ризиковано.

Якщо я сьогодні напишу на «Українській правді» статтю про Кримський культурний центр або про тамтешнього активіста, я не впевнена, що до тієї людини не прийдуть додому й не посадять за ґрати. Я не можу взяти на себе відповідальність за долю цих людей. Тому до кримських колег, які могли би писати для нас, я навіть не звертаюся — це дуже небезпечно.

Олена Дуб, «Крим. Реалії»:

– Наш проект із Києва розповідає кримчанам, які живуть у Криму, що в них відбувається. У середньому за місяць сайт відвідує півтора мільйона людей, і більшість цієї аудиторії — з Криму. На другому місці — фабрики тролів із Росії, на третьому — Львів та інші міста, де живуть переселенці з Криму. Інформація з Криму до нас значною мірою надходить через соцмережі. Часом нам приходять повідомлення на кшталт: «Наших лайків і коментарів не видно, бо тут у нас за це передбачена кримінальна відповідальність, але ми вас читаємо».

Алім Алієв, «Крим. SOS»:

– Люди, які живуть у Криму й читають українські новини, переживають когнітивний дисонанс, коли бачать чорнуху про себе. Їм бракує позитивних і нейтральних буденних новин, історій про тих людей, які в Криму розвивають свої спільноти та започатковують корисні ініціативи. Коли люди втомлюються від негативу про себе, вони починають читати тамтешні регіональні ЗМІ, створені під егідою окупаційної адміністрації.

Алім Алієв, Севгіль Мусаєва

Неправда, що всі незалежні журналісти виїхали з окупованого півострова. Вони залишаються там, але їм важко працювати. Якби робити обміни, витягати цих людей сюди, надихати й допомагати з технічними можливостями працювати в Криму, це дало би реальний результат. Необхідні й аналітичні центри. Адже ми часто говоримо про Крим із чиїхось слів, або реагуємо на дати — 18 травня, річниця анексії. А люди хочуть отримувати новини щодня.

Закликаю журналістів: не зловтішайтеся! Кримчани читають: «Ха-ха, в них там немає світла, немає води, немає туристів!». У такий спосіб ми змушуємо величезну аудиторію відвернутися від українських медіа.