21 травня на «Книжковому Арсеналі» презентували книжку Анастасії Мельниченко «#ЯНеБоюсьСказати», яка вже встигла стати бестселером свого видавництва. Авторка однойменної акції в інтернеті зібрала сотню історій різного роду насильства, щоб акцентувати увагу на кордонах, які в кожної людини різні і яких не можна порушувати. Книжка має дві частини: для дорослих та підлітків. На презентації Анастасія розказала, що саме в історіях її вразило найбільше та як хештег переріс у книжку.

Я не планувала, що це буде настільки масштабно і що це перетвориться на міжнародну інтернет-кампанію. Усе почалося в липні минулого року, коли в інтернеті хтось був неправий. Мене це настільки обурило, що я вирішила написати пост-відповідь. Той чоловік описав момент, коли він знайшов постраждалу від сексуального насильства дівчину, надав їй допомогу, а в кінці дописав: «Не треба дівчатам ходити самим вночі по темних вулицях». Мене обурило те, що в черговий раз перекладають відповідальність за сексуальне насильство на жертву. Майже одразу я написала дуже емоційний пост, де пояснила моєму «опоненту», в чому він не правий. Оскільки я маю досвід роботи в SMM, то знаю, як писати пости, щоб вони були резонансними. Придумала хештег і закликала людей до певних дій. А далі почалося щось схоже на лавину, був миттєвий вибух. Акція рознеслася по всьому українському сегменту інтернету, де люди почали ділитися своїм досвідом переживання насильства. Це були жінки та чоловіки (але менше). Потім усе вилилося в Росію, Білорусь, Казахстан. Потім перейшло на англомовний сегмент мережі.

Початково книжка не планувалася. Але я побачила, що росіяни хочуть видати книжку за таким хештегом. І мене найбільше обурило, що там було сказано: «Ми розкажемо, яким чином не допустити насильство відносно себе». Але така постановка питання заперечує саму ідею акції — не звинувачувати жертву. Тому я звернулася до видавництва «Фоліо». Згодом я дізналася, що російське видавництво «Ексмо» планує зареєструвати хештег як торгівельну марку. Мене це дуже обурило. Я почала знову писати видавництву вже більш наполегливо. Я хотіла розповісти підліткам, що таке насильство, що таке сексуальне насильство, що таке кордони і як не допускати насильства зі свого боку. Не «щодо себе», а «зі свого боку».

Книжка про те, що таке насильство. У книжці побіжно згадується, що таке фізичне насильство, що таке психологічне. Вона про те, що таке кордони, як поважати кордони одне одного, як відстоювати свої кордони. Що переживає людина, яка зазнала сексуального насильства, і що робити, якщо ти, твоя подруга чи друг зазнали сексуального насильства. Книжка покликана допомогти підліткам, тому що це одна з найбільш вразливих категорій населення, яка справді страждає; підлітки ще залежні від батьків і дуже часто не можуть відверто з ними проговорити.

Я отримала більше сотні історій. Усі вони були надані спеціально для книжки. У цих історіях мене вразило найбільше, що люди нікому до того не розповідали про те, що з ними сталося. Тепер я отримала ці оповіді від дорослих людей, дехто з них уже сивий. Уявіть собі, людина, яка зазнала насильства в дев’ять років, уперше змогла про це говорити, вже будучи сивою жінкою. Це проходить червоною ниткою через історії: «ми не говорили, бо нам було соромно»; «ми не знали, як це сказати батькам». А як можна говорити про насильство, коли дуже часто реакція дорослих на прояви тілесності чи сексуальності — це «о, боже, боже, який жах!» Наприклад, якщо дитина мацає свій статевий член, її б’ють по руках і неадекватно реагують. І коли потім дорослий дядько підходить до цієї дитини й мацає її за член, то як дитина може розказати про це мамі, яка так реагує? У книжці є цілий розділ для дорослих, де сказано: «Будь ласка, не табуюйте сексуальність, не табуюйте статеві органи, це має бути таке саме звичайне, як нога, рука». Так, діти мають знати правила поведінки. Але вони не повинні соромитися того, що в них є.

Коли я була підлітком, ця тема так само була табуйованою. Дуже багато речей я вже потім змогла ідентифікувати як насильство. Вперше я сама стикнулася з ламанням моїх кордонів у 13 років, коли якийсь чоловік просто на вулиці мене обмацав. Для мене це був шок. Я не очікувала, що дорослі люди, які завжди були до мене привітні й позитивні, які несли виключно добро, можуть таке вичинити. Для мене це було руйнуванням світу, я не знала, що з цим робити, не знала, до кого йти з цією інформацією і як себе вберегти.

Одна з історій від моєї подруги. Я здогадувалася, що з нею щось не так, але коли отримуєш історію, написану від першої особи, — це вражає. Саме цю історію багато хто запам’ятовує. Це історія про регулярні ґвалтування батьком 14-річної дитини. Вона пішла з дому й дуже довго поневірялася по друзях, майже перестала спати. Тепер у неї все добре.

Якщо дитині менше 16 років, то для неї практично немає механізму звернутися до поліції, коли насильство чиниться одним із батьків. Дитина не може пройти ідентифікацію особи. Вона мусить прийти з кимось із дорослих, хто може засвідчити її особу. Ба більше, в нас така процедура, що коли подається заява на вчинене насильство, то дитина проходить 5-6 допитів, поки справа запускається. Це сильно розтягнене в часі й дитина потерпає від пресингу з боку рідних. І дуже часто діти змінюють свої свідчення в кінці, а справи не доводяться до логічного завершення. На щастя, в нас є громадські організації, які можуть надати фахову допомогу.

Репортажний метод сторітелінгу використаний у книжці, щоби вмикати емоції читача. Для когось, якщо його обмацали в транспорті, це просто прикра пригода, а для когось це травма на все життя. І коли ми читаємо такі історії, вони пробуджують емоції, ми починаємо співпереживати. Ми починаємо розуміти, що коли для нас щось дуже «нормально», то для іншої людини зовсім ні. Таким чином ми розширюємо свої горизонти і вчимося сприймати біль інших людей.

Психологічне насильство найбільш підступне, бо невидиме. Сексуальне насильство можна довести, фізичне теж, а психологічне довести неможливо. Дуже часто люди, які пережили психологічне насильство, стикаються з тим, що їхня історія недооцінена. Я завжди повторюю, що історія кожного важлива. Якщо ця історія нічим вас не зачіпає, якщо вам здається, що історія не варта «виїденого яйця», але людина ділиться з вами й каже, що для неї це важливо і їй боляче, треба вірити цій людині. Викарбуйте собі в мозку золотими літерами на чорному тлі: історія кожного важлива.

Уже отримала перший відгук від віруючої людини. Її зачепило те, що одна з історій — про дівчинку, яку змушували ходити до бабусі говорити про Бога. Це подається в негативному контексті, тому що жінка порушувала кордони дитини. Але це була цитата, не мій авторський текст, і я не могла на догоду комусь викидати слова з пісні.

Думаю, в шкільні бібліотеки книжку не допустять. В Україні люди досі бояться, в нас дуже консервативне суспільство. Хочу, щоби книжка допомогла самим підліткам. Нехай це буде точково, але навіть якщо це буде двоє чи навіть одна людина, якій ця книжка допомогла, або ця книжка дасть алгоритм дій людині, в якої хтось поруч постраждав від насильства, й цій людині нададуть допомогу — вже в такому випадку я вважатиму, що моя робота не була даремною.