«Книжковий Арсенал» — хороший майданчик для багатьох дізнатися про нові видання в Україні. Такою можливістю заявити про себе вирішив скористатися й англомовний журнал The Odessa Review. Квітнево-травневий номер уже восьмий для видання, основною тематикою якого є події, культура та бізнес в Україні. На заході під егідою журналу головний редактор Владислав Давідзон, письменник Юрій Андрухович, українська журналістка Мирослава Хартмонд і кураторка й галеристка Катерина Смаглій обговорили сучасну культурну дипломатію України: що ми робимо правильно, а чого робити не варто.

Мирослава Хартмонд для останнього номера журналу писала про Тараса Шевченка і необхідність декомунізувати сформоване в радянський час уявлення про те, хто такий Шевченко. У статті були опубліковані архівні фотографії з Національного музею Тараса Шевченка. На цих світлинах — китайські делегації, які в різні роки відвідували музей Шевченка. Ці фото були в формі мікрослайдів, які архівісти музею знайшли та оцифрували.

«Це приклад того, як Україна на даному етапі перебуває у процесі пізнання себе. Для мене це було відкриттям з української культурної дипломатії радянського періоду: що фігура Тараса Шевченка, виявляється, близька та цікава китайській інтелігенції. Справа в тому, що в 1949 році, коли була заснована Китайська народна республіка, Тарас Шевченко увійшов у нову хрестоматію КНР як “поет поневолених народів”. І він дуже відомий, його поважають, а перекладали ще з кінця ХІХ століття. Тепер також виходять нові літературні переклади. І це один із прикладів подолання мовних бар’єрів у цифрову добу», — розповіла Мирослава Хартмонд. Вона закликала починати діалог усередині країни, пізнаючи те, що вже було створено, й подавати це в цікавому форматі для тих людей, які готові дізнатися більше.

Більше про культурну дипломатію на державному рівні розказала Катерина Смаглій. Зокрема, згадала про виставку у США «50 винаходів, які Україна подарувала світові». Така виставка презентує країну як націю, що має не лише письменників, а й, наприклад, фізиків, інженерів. Інший проект — презентація українських вишиванок у США. На думку пані Смаглій, мода є одним із важливих елементів дипломатії.

Юрій Андрухович зазначив, що за умов військової агресії Росії для України важливо відчувати підтримку, емпатію з боку інших країн. І такого роду емпатія не з’являється сама собою, а переважно будується на культурних проявах: «У російсько-українській війні є багато тих, хто апріорі стоїть на боці Путіна — це тому що на його боці вони бачать і Достоєвського, і Толстого, і всіх “російських велетнів”. А на українському боці вони зазвичай не бачать нікого. Тому треба в “пожежному” порядку рятувати ситуацію… Треба демонструвати, що в нас також є культура, нам також треба співчувати, в нас теж створені важливі культурні явища».

Владислав Давідзон розповів «Детектору медіа», чому журнал The Odessa Review вирішив ініціювати обговорення теми культурної дипломатії, а також на що він розраховує, видаючи в Одесі англомовний паперовий журнал у часи всепроникних цифрових технологій:

— Ми вирішили обговорити культурну дипломатію, бо бачимо журнал як місток між англомовним світом та Україною. В України досить поганий піар, бо в неї немає виробленого іміджу на міжнародному «ринку ідей», на відміну від Росії. Російська та українська культури довго були «змішані» в поганому сенсі слова: з історії російського імперіалізму, потім Радянського Союзу, який мав свої неоімперіалістичні будови, хоча нібито це була антиімперіалістична структура. Тому українська культура не мала шансів вирости незалежною від російської культури. І російська мова, російська культура завжди пригнічували все українське. Багато культурних об’єктів (книжки, письменники чи навіть фільми), які тепер у всьому світі вважаються російськими чи, приміром, ранньорадянським авангардом, — це український авангард. Зрозуміло, що це потрібно розмежовувати й допомагати сучасній Україні після Майдану будувати нову самоідентифікацію, яка відокремлюється від російської, радянської, пострадянської культури.

— Паперовий англомовний журнал у 2017 році. Як ви наважилися на такий формат?

— Я виріс у журналістиці, і як будь-який літературний критик, журналіст люблю друкуватися не тільки в інтернеті, але й на папері. Папір нині повертається. І книжка як об’єкт нікуди не пішла й не піде. У книжки буде еволюція в бік красивого об’єкта, вона змінить свою роль у житті покупця, але не зникне…

— А як щодо грошових витрат на друк? У вас наклад 10 тисяч — це чимало. Ви взагалі ставитеся до цього як до бізнесу?

— Якби я хотів заробляти, було би краще йти в будь-який інший бізнес. Так, можна було би займатися торгівлею чи працювати на біржі… Але ми люди культури — журналісти, письменники, перекладачі — це наше життя. І я цим живу, я цим страждаю. Я вчився на факультеті порівняльної літератури, потім багато років був критиком, виступав на телебаченні як літературний журналіст… Для мене це важливо як для критика, письменника. І цей журнал я випускаю для себе та для тих, хто любить хороший дизайн та літературу.

— Тобто це більше хобі?

— У жодному разі, ні. Звісно, в нас є бізнес-модель, бізнес-план, нам потрібно заробляти достатню кількість грошей, щоб ми не закрились. Але якби ми хотіли отримувати значний прибуток, ми би робили щось інше. Культура завжди була збитковою. У нас є чудовий видавець на ім’я Харес Юсеф (Hares Youssef), це його проект. Це мій друг — українець сирійського походження. Це була наша спільна ідея, щоби просувати на Захід сучасну українську культуру. Це елітний красивий проект. Звісно, в нас є і гранти, й реклама. Але проект збитковий. Думаю, країна має підтримувати агросектор, культуру й армію. Без цих трьох речей країни не існує: без армії існування неможливе, без кордонів немає культури, без культури немає кордонів.

— Ви переїхали в Україну. Звідки таке прагнення опікуватися саме українською культурою?

— Я народився в Узбекистані, жив у Москві, коли був малий. Я американець, жив у Нью-Йорку, отримав освіту в США, у Франції, Італії. Моя дружина українка, ми з нею познайомилися, коли я вчився в Сорбонні. Звідси й мої пращури: моя бабуся й дід народилися в Україні.

— І такий журнал — це данина пращурам?

— Свого роду так. Якщо перейти на політику… Я з російськомовної діаспори. І я вірю в те, що Україна — це майбутнє пострадянського простору, що сучасна демократична ліберальна західна культура може бути побудована тут, як і в усіх пострадянських країнах. В Україні тепер дуже цікаво, це найцікавіше місце в Європі для життя (а я багато бував у Європі). Тут хороша енергетика, це місце, де щось відбувається, і є напрямок, за яким рухається народ.