Документальну програму 6-го фестивалю американського кіно «Незалежність» куратор Дмитро Тяжлов формував як відповіть на гострі суспільні питання в Україні. Увійшли до неї 6 стрічок: документальна «бондіана» – «Перегони на вимирання» про методи акологічного активізму, погляд із близької відстані на біженців із Сирії «Салям, сусіде», американська педагогічна поема «Погані діти», фемінізм і філософія сучасної католицької церкви у стрічці «Радикальні черниці» та чоловічий мустанг-муві «Без клейма». Їхні автори швидко відреагували на гострі теми й обрали для своїх висловлювань прямі засоби.

Із майстеркласом для кінодокументалістів- початківців виступили лауреат премії «Пібоді» Джеффрі Сондерс та його співавтор стрічки «Встати, суд іде» Джей Шапіро, які представили фільм-відкриття. Як слідує з їхнього виступу, американський документальний фільм – це, насам перед, пошук розв’язання проблеми, високий технічний рівень зйомки і активне просування для конкретної аудиторії. Зокрема, «Встати, суд іде», документалісти позиціонують і як фільм, важливий для світу, і як мотиваційний кейс конкурсу для освітніх платформ.

Найоригінальніший фільм програми – «Радикальні черниці» – про те, які можливості сучасна церква може відкривати для доброчинності на персональному рівні і громадського активізму. Крім того, у стрічці піднято питання фемінізму. Під час спілкування скайпом із київськими глядачами, героїні фільму, сестри Симон і Кріс, здається, не приховували легкої іронії щодо політичних подій у США: «Моліться за Сполучені Штати Америки! Ваша підтримка нам зараз дуже потрібна». Заради цієї віртуальної зустрічі вони рано прокинулися в суботу і о 8-мій годині за Західним узбережжям були бадьорими і доброзичливими. «Піти назустріч, допомогти чи виступити волонтером у комерційному проекті – звичайна річ для американців»,- коментує журналістка українського походження, засновниця сайту Rubic.Us Катерина Панова.

Внутрішня мотивація й оптимізм характерні й для інших кіноробіт, що були учасниками програми. Герої цих фільмів, як ніхто, керуються гаслом «Немає нічого неможливого». Самі ж автори у своїх роботах явно обстоюють позиції героїв, а також переймаються їхніми проблемами. У титрах майже усіх документальних стрічок фестивалю було посилання на сайт фонду чи організації, що опікується вирішенням піднятої у фільмі проблеми. Екоактивісти, які розповідають про втрачені навіки рідкісні види живої природи, плачуть, визнаючи, що не виступили на їхній захист («Перегони на вимирання»).

Плаче в одній зі сцен історії про сирійських біженців «Салям, сусіде» і режисер. Як він дізнався, причина, з якої його новий друг уперто відмовлявся ходити до школи в новій країні – трагедія, яку малий пережив після авіа удару на його рідний навчальний заклад. Автори цієї стрічки стали чи не першими кінематографістами, які мешкали у таборі біженців. Як слідує з їхньої побутової, на перший погляд, розповіді, сняться сирійцям зовсім не плани політичних кампаній. Насамперед вони переймаються майбутнім своїх дітей і намагаються пережити втрати близьких і Батьківщини. І в цьому стрічка перегукується із фільмом «Рідні» Віталія Манського.

Бадьорий голос Америки

Головними критеріями відбору, за словами Дмитра Тяжлова, була співзвучність історій із актуальними темами для України. Зокрема, це міжнародне право, екологічний активізм, освіта для «важких» підлітків, боротьба за права жінок, мотивація для самовдосконалення…

Фільм-відкриття «Встати, суд іде» особливо на часі для України, підкреслює Дмитро Тяжлов. І через перезавантаження судової влади, і з огляду на військові події на сході України, що загострили питання міжнародного права на рівні Гааги. «Документальна розповідь про Конкурс Філіпа Джессапа для студентів-правників цікава і для розуміння судових дебатів в рамках міжнародного права, як мистецтво фільмування юридичних аспектів, а також з огляду на те, що 6-го березня розпочався розгляд позову України проти Росії у Міжнародному суді ООН», - каже Дмитро Тяжлов.

З іншого боку, додає він, документальне кіно цікаве як складова культури США, джерело самопізнання американців, як майданчик комунікації зі світом і як голос цієї країни. Так, у фільмі «Без клейма» Америка постає як країна не лише хмарочосів, а й унікальної природи. Подорожуючи разом із ковбоями, глядач відкриває для себе започатковану США традицію національних парків, завдяки якій вдалося зберегти унікальні території.

«Ще одна особливість американського документального кіно – високий рівень якості наративу у фільмах. Вбачаю в цьому наслідок високої конкуренції в медіапросторі країни», - каже Дмитро Тяжлов. Звідси ж і необхідність швидко реагувати на актуальні для суспільства питання.

Найбільшим майданчиком для показу в США залишається телебачення. Одним з головних є канал суспільного мовлення (PBS), якому цьогоріч виповнюється 50. Саме з документалістики розпочинають свою кар’єру чимало кінематографістів. Нерідко права на документальні історії купують кіностудії для створення повнометражних ігрових кінокартин.

Далі – про три фільми з програми «Незалежності», що справили найбільше враження на авторку.

«Радикальні черниці»: «У нас Папа! І хто вона?»

Оригінальний фільм Ребекки Перріш за жанром якщо не комедія, то дотепна та іронічна історія. Недаремно «Радикальних черниць» не відпустили без лаврів експерти п’яти міжнародних кінофестивалів.

Задум створити срічку виник у 2011-му, коли Ватикан оголосив, що розслідуватиме діяльність католицьких монахинь у Чикаго. Причиною стала надто ліберальна, на думку священників, поведінка сестер. Уявіть лишень: монахині поперевдягалися в джинси, почали подорожувати Америкою, відстоюючи кращі умови життя для своїх співвітчизників, та й в іншому забули знати традиційні канони церкви. Якби ще Папа довідався, що сестри долучилися до церкви у результаті інтернет-знайомств, матюкаються у хвилини відчаю та хизуються кількістю фоловерів утвіттері, йому би знадобилася допомога лікарів.

Ця колоритна складова стрічки не стала шоком для українських глядачів. Кожний з присутніх у залі хоча б раз у житті отримував запрошення на заходи американської церкви, набожні ведучі вражали не рясами, а, наприклад, чудовою музикою і фільмами. Цікаво, як вільнодумства черниць аргументовані кількістю їхніх добрих справ, у тому числі, на законодавчому рівні. Це залізне адвокатування знедолених і щасливих громадян, усіх без винятку. І це свідчить про те, що якщо інституцією громадської активності виступає консервативна за своєю філософією католицька церква, світ радикалізовано до краю.

Ще одна складова стрічки – легка історична довідка про місце жінки у церкві і природу формування канонів. Як вважають героїні фільму, вже давно прийшов час зламати цю систему. І в очікуванні новоявленого Папи, сестри з Чикаго жартують одна з одною: «Над площі перед Ватиканом білий дим, у нас є Папа! І хто ж вона?».

Також стрічка руйнує кліше американців щодо католицької церкви і допомагає укріпитися у вірі, яка в сучасному світі проходить випробування маркетинговими стратегіями медіа. Відповідь фальші й цинізму – сльози колишніх ув`язнених на похороні сестри Джин.

Усі ці аспекти і підсумки кількарічного спостереження – у смішній 86 хвилинній стрічці, де кожна наступна сцена надихає оптимізмом і любов`ю. Адже попри скепсис окремих «братів» і недовіру в церкві, сестри здобувають визнання у Ватикані і стають зірками в США.

Як розповіла Ребекка Перріш під час скайп-конференції, сама вона є агностиком, і робота над фільмом стала важливою для формування її релігійних поглядів. А до цього Перріш мала уявлення про католиків за голлівудськими фільмами та більше цікавилася правозахисною діяльністю. У 2012-му кінодокументалістка виступила керівницею інтернет-проекту про жертви сексуального нападу в рамках інформаційно-пропагандистської кампанії з реформування військової юстиції.

Виконавчим продюсером фільму виступила володарка «Оскара» за найкращу акторську роботу Сьюзен Сарандон.

«Без клейма»: винні не коні

Видовищна стрічка Філіпа Барібо оповідає, як чотири випускники Техаського університету і за сумісництвом ковбої привертають увагу цивілізованого Заходу до… мустангів. Популяція тварин стрімко збільшується, і все частіше вони приречені на смерть від голоду.

Кампанія ковбоїв цілком у стилі Америки. Прихопивши 16 коней і одного віслюка, товариші ставлять собі за мету менш як за півроку здолати відстань від мексиканського до канадського кордону. Часто це екстремальний шлях, що є випробуванням не лише на психологічну й фізичну витривалість. Це травми ковбоїв і тварин, смерть мустанга, обставини якої з’ясовувати в умовах мандрівки ніколи, рішення одного з ковбоїв наперекір команді залишити одну милю непройденою… Тут питання приватизованої землі впирається у обхід зручної дороги небезпечними плато і лісами, а помилки електронних маршрутизаторів надихають придбати зручне взуття.

З іншого боку, ця подорож сповнена краєвидів національних парків, степів і гірських рік.

Кінематографічний матеріал доповнюють інтерв’ю фахівців, які засуджують бездіяльність щодо коней та подають ґрунтовну статистику. Попри напористу агітацію, фільм звеличує силу людської особистості. Його назву «Небрендовані» можна прочитати і як «вільні від торгових марок», тобто, від консьюмеризму, а отже, відкриті і для інших цінностей. Це блюз мустангів про їхню шалену любов до свободи, що відходить у небуття разом із природніми ресурсами. Також це чоловіче кіно, яке тематично перегукується із українським фільмом «Жива ватра». Лише робота Остапа Костюка є мистецьким авторським висловлюванням, тоді як «Без клейма» – гостросюжетна пригодницька історія. Обидва фільми були відзначені на відомому кінофестивалі Hot Docs у Канаді.

«Встати, суд іде!»: реаліті на благо цивілізації

На показі цього фільму глядачі залишали зал. Вочевидь, в Україні історія про міжнародний студентський конкурс розходиться з уявленнями про святковий фільм-відкриття. Чи не через таке ставлення до міжнародного права судовий процес України проти Росії у Гаазі розглядається лише зараз?

З іншого боку, у роботі Джеффрі Сондерса та Джея Шапіро про українських учасників «Джессапа» не йдеться. За іронією долі, провідними героями виступають студентки з Сибіру. Як розповіли кінорежисери, так сталося тому, що фільм знімався ще до вторгнення РФ. У першій версії стрічки на початку були кадри Революції Гідності у Києві. Однак організатори конкурсу, на чиї кошти створювався фільм, наполягли на легшому початку – із філософським текстом на тлі учасника конкурсу, який складає кубик Рубика.

Як відзначив Дмитро Тяжлов, ця робота є прикладом того, як у форматі корпоративного фільму можна донести до світу важливу історію. Кінорежисери обрали кілька команд-учасників міжнародних дебатів та кілька основних героїв. У процесі підготовки до конкурсу та під час випробувань учасники діляться своїми думками про міжнародне право і водночас репрезентують правові традиції своїх країн. Учасниця з Палестини, яка стала центральним персонажем фільму, сповнена рішучості допомогти своїй країні, однак зовсім не впевнена в собі. Юнак із Африки настільки в захваті від значимості події, що не може зосередитися на завданнях і ледь не спізнюється на слухання в рамках конкурсу. Дівчата з Росії скаржаться, що втомилися ходити в незручних туфлях. Учасникам команди з Сінгапуру, який має сильну репутацію у міжнародному праві, здається, що решта конкурсантів їх бояться. Тим не менше, вони працюють удень і вночі, готуючись до чергового етапу змагань. Це мікромодель міжнародних юридичних зносин у 2030-му році.

Особливістю фільму є висока технічна якість. Як розповіли Джеффрі Сондерс та Джей Шапіро, вони керували сімома знімальними групами. «Матеріали» для сценарію весь час підкидали судді конкурсу. Як зізнався Шапіро, спілкуватися з майбутніми адвокатами було нелегко: усі учасники конкурсу насамперед переймалися змаганнями. Крім того, сама «пташина мова» міжнародного права виявилася непростою для перенесення на екран. У підсумку, фільм нагадує реаліті-шоу без скандальних, неетичних чи «жовтих» сцен.

Джеффрі Сондерс та Джея Шапіро мають у своїй практиці досвід роботи над безбюджетними документальними фільмами. Надають значення індустріальній якості фільмування. Як розповів Шапіро, у записі інтерв’ю він найчастіше послуговується помітним мікрофоном-журавлем. Під час майстеркласу кінорежисер порадив молодим кінематографістам не продавати маркетингу душу, догоджаючи аудиторії у виборі прийомів фільмування.

Протягом трьох годин американські кінорежисери спілкувалися з аудиторією. А потім залишилися, щоби відповісти на питання поціновувачів американського документального кіно.

На фото: кадр із промокампанії фільму «Радикальні черниці»