Ми не планували їхати в Авдіївку в суботу, 28 січня. Я так і сказала мамі, що «так, їду на схід, але все спокійно, їду не туди, де можуть стріляти». Ми мали знімати невелику історію про пошукову місію Міністерства оборони, що займається загиблими.

Але в неділю стало зрозуміло, що наші плани доведеться коригувати.

У цей час в Авдіївці була Настя Магазова — журналістка Deutche Welle. У Насті теж були зовсім інші плани. Вона приїхала з берлінською скрипалькою Мариною Бондас із «гуманітарною місією — грати для дітей у школах Авдіївки».

Настя з Мариною живуть у Старій Авдіївці у знайомих. І коли нам у дорозі вдається з якоїсь енної спроби додзвонитися до Насті — голос у неї не дуже спокійний. Стара Авдіївка — це район міста, де в основному будинки приватного сектору. І він найближче до позицій Збройних сил — до тієї ж промки. Отже, найближче й до передової. Будинки на околиці Старої Авдіївки стоять порожні. Розбиті й порожні.

Зустрілися ми з Настею аж в обід понеділка випадково, зв’язку ні в кого не було, щоби про таку зустріч домовитися. Настя з Мариною пішки дійшли по рейках зі Старої в Нову Авдіївку — така собі пригода, якщо врахувати, що військові старалися нікого особливо у Стару Авдіївку не пускати. Там із неділі на понеділок стріляли всю ніч.

У такій ситуації гуманітарна місія Насті й Марини не задалася. Грати було ні для кого:  всім було не до того. Школи в понеділок ще були відкриті, але пішли туди не всі діти, музична школа не працювала, медикам у лікарні було не до музики, військовим тим більше.

«Зате ми зловили там якийсь інтернет, для цього підкинули роутер на дах будинку», — розповідає Настя.

Працювати в Авдіївці нам було найважче не через дуже небезпечну ситуацію. Це не так, у Дебальцевому 2015-го вона була значно гіршою. Тоді справді валилися від обстрілів будинки, було так само холодно, так само не було опалення в будинках, води і світла, але люди сиділи в підвалах, де так само було холодно. Залишатися вдома було небезпечно, тому з підвалів виходили, тільки щоби на снігу на дровах зготувати їсти, що теж було ризиком для життя. Все ж в Авдіївці всі спали у власних квартирах, де температура не опускалася нижче 15 градусів. Попадання у житлові будинки було всього кілька разів, та й те, радше за все, були «перельоти».

Працювати в Авдіївці було важко через те, що за відсутності майже будь-якого зв’язку передавати новини, які за кілька годин перестануть бути новинами, не було жодного сенсу. Тим не менше, оскільки нікого не пускають не те що на передову, а взагалі до розташування військових — хоча б на ту саму промку, яка вже ж таки не передова, — то знімати й передавати, крім оцих поточних новин, особливо й нічого.

72-га бригада формально вчинила розумно. Щоранку о 10-й замполіт бригади виходив на імпровізований брифінг. Говорив він стисло й мало: бригада контролює ситуацію, бригада ще жодного бою не програла. На запитання: «Міністр оборони сказав, що ми пішли в наступ?» — замполіт відповів: «Ви неправильно зрозуміли міністра, це була контратака». Ну неправильно, то неправильно, справді: спробуй розшифруй тут слово «наступ», що написано на сайті Міноборони як пряма мова Полторака.

Після імпровізованого брифінгу замполіта всі намагаються додзвонитися до своїх редакцій, але підкидання телефонів угору нічого не дає.

По дорозі в цей час їде танк у напрямку від позицій кудись у тил. Я кажу Кості знімати, наші колеги починають кричати: «Не знімайте! Ви що, сєпари якісь?». У цей час проїжджає ще один танк.

Танки заборонено використовувати Мінськими домовленостями, але як приховати танк, який тут їздить і який бачить,зокрема, і спостережна місія ОБСЄ? Ми згадуємо курси Міноборони, що їх мають пройти всі журналісти, охочі працювати на «нулі», тобто на передових позиціях. Нам теж радили не показувати забороненої зброї; але ми таки дійшли тоді згоди — що й порушення з нашого боку, якщо такі будуть, треба показувати.

Наступного дня танки покаже знімальна група BBC — у дворі «дев’ятини», або, як її ще називають, «разукрашки». Це дев’ятиповерхівка на околиці Авдіївка на вулиці Молодіжній, 20, побудована у формі букви Г. Одним боком вона виходить на окуповане «ДНР» село Спартак і Донецький аеропорт, іншим — у напрямку промзони і передової. Обстріляна вона з усіх боків. Попри це в будинку досі живе двадцять сімей, інші помешкання займають військові й медики, в одній із квартир навіть облаштували церкву.

У дворі цього будинку камери BBC і зняли танки. Звісно, ті танки нікуди не стріляли, радше ховалися за будівлею. Ще день потому, ввечері 2 лютого, снаряди прилетять на Молодіжну, 14. Вони вб’ють місцеву жінку, яка на той момент була в будинку, вб’ють водія ДСНС, чия рятувальна машина стояла поруч із будинком, поранять у живіт ще одного еменесника, й осколки скла поранять очі британському фотографу Крістоферу Нунну.

За напрямком, звідки летіли снаряди, можна буде визначити один із районів Донецька, і виглядатиме, що мета була — попасти по танках, що стояли у дворі «дев’ятини», але снаряди перелетіли.

Один із колег потім напише у себе у Фейсбуку: «Усі, хто робили селфі на фоні техніки, —  уроди, слухайте тепер новини». Снаряд впали за кілька сотень метрів від пункту обігріву, куди вдень приходили чотири тисячі людей — принаймні, так звітували в ДСНС. Людей справді було багато.

Частина колег потім писала, що люди беруть пакунки гуманітарки, по кілька разів стаючи в чергу, навіть не дивлячись, що там усередині; що вони по кілька разів стають у чергу й за їжею. І що частина з них при цьому й далі ненавидить українську армію.

Атмосфера на пункті обігріву була справді різна, на третій день місцеві почали називати цей пункт ярмарком. Але скидалося на те, що сюди привезли таки забагато всього, влаштувавши показове «спасіння населення» без розбору і планування, кому що треба. Волонтери з Сіверодонецька дзвонили волонтерам на місці й питали, що треба, волонтери на місці казали, що не треба вже нічого, бо склади забиті, але гуманітарку продовжували везти й везти.

Ми ж з’їздили в Мар’їнку й Красногорівку, що з іншого боку від Донецька. Там третій рік немає газу. Трубу перебили ще на початку війни, її пробували навіть відновлювати коштом ООН, але нічого не вийшло, бо труба якраз на полі, що прострілюється. Заступник керівника Красногорівської військово-цивільної адміністрації, почувши, що ми приїхали з Авдіївки, сміється. У нього в місті без опалення зимують другу зиму, й ніхто ні разу не сказав про надзвичайний стан. У місті жодного журналіста; в принципі, це не новини: ну справді, другий же рік так живуть. Біля самої адміністрації мама з двома малими синами рубає сокирою дрова й вантажать на дитячі санки. Потім до бабусі в приватний будинок — порубати на дрібніші поліна, пофасувати в мішки й віднести до себе в квартиру, що на другому поверсі. Усе добре, ніякого надзвичайного стану: просто в квартирі дровами палять. Тут теж можна зустріти людей, що готують їжу надворі на вогні. В сенсі, у дворі багатоквартирного будинку.

Про все це ми говоримо за вечерею в Костянтинівці; сюди ми приїжджаємо щодня не так, аби поїсти (хоча це теж аргумент), а щоби відправити відео в редакцію, новини, включитися на кілька іноземних медіа. Тут ми зустрічаємо журналістку «Новой» Олю. Олю ми маємо забрати назад в Авдіївку — цими днями це наш постійний маршрут. Оля питає, що це все було на передовій, я чесно кажу, що не знаю, що на Стару Авдіївку падають «гради», й це точно, бо ми зняли й осколки снарядів, і воронки. Але також що їздять наші танки і нам їх кажуть не знімати.

«Але ж це не наше завдання — відбілювати реальність», — каже Оля. І справді, думаю, для чого ми тут узагалі тоді потрібні, якщо ми не можемо ані зрозуміти, що відбувається на передовій, ані показати того, що ми бачимо. Для чого всі ці катання туди-сюди, передачі відео, для чого й кому, і чи винні журналісти в тому, що було обстріляно той будинок?

Гортаємо фейсбуки, там пишуть, що Авдіївку хочуть перетворити на Алеппо. Знову думаємо, для кого ми тоді це все знімаємо, всі ці репортажі, в яких видно, що все далеко не так погано, та і взагалі в місті немає паніки.

Міністерство оборони на офіційному сайті повідомило, що танків вони не використовують, що танки — в місцях відведення.

А Марина з Берлінського радіо таки зіграла в Авдіївці, в тому самому будинку-«разукрашці» на околиці з видом на окупований Спартак. «Я вірю, що музика рятує», — сказала вона нам. І, певно, це єдине, у що могли повірити й ми.

Фото надані автором