Інтернет може нашкодити здоров’ю. Це, як то кажуть, медичний факт. І не тільки тим, що багатогодинне сидіння за комп’ютером може мати наслідком погіршення зору, геморой чи навіть інсульт. Ні, зашкодити може й надто довірливе ставлення до різного роду навколомедичних консультацій, які щедро розсипані на найрізноманітніших сайтах. Наведу лише один, простий, але надто вже красномовний приклад — зі статті про здорове харчування, в якій ідеться про те, який саме різновид чаю корисний у тих чи інших випадках. Увага, цитата: «Также, черный чай очень полезен гипотоникам, он снижает артериальное давление».

Вчиталися? Тим часом гіпотоніки — це люди, які страждають від занизького тиску. За Вікіпедією, гіпотонія — це медичний термін, який позначає «стан, що відзначається патологічно низьким кров’яним тиском [та] частку назви хвороби “нейроциркуляторна гіпотензія” (також ще “нейроциркуляторна дистонія з ваго-інсулярними кризами”, “гіпотонічна хвороба”) для клінічного перебігу якої характерним є зниження артеріального тиску». Іншими словами, гіпотонікам треба підвищувати артеріальний тиск — і для цього справді годиться чорний чай. Проте й авторові тексту, й редактору сайту що гіпотонія, що гіпертонія — все одно… А якби йшлося про тяжкий гіпертонічний криз чи напад астми? І так само були би сплутані симптоми та назви хвороб?

Є в інтернеті на різних сайтах у великій кількості й інші, щонайменше, недобросовісні медичні рекомендації, коли, скажімо, від імені знаних людей, причому однаковими словами, але під різними прізвищами, рекламуються різні чудодійні панацеї. Втім, це окрема тема…

А тепер від медичної проблеми пропоную перейти до політико-географічної. Бо де ж обговорювати серйозні речі, пов’язані зі ЗМІ, як не на «Детектор медіа»? Отже: не раз траплялося в мас-медіа ремствування деяких політиків і філологів, що, мовляв, за кордоном не поспішають користуватися офіційною англомовною назвою української столиці, тобто словом Kyiv, а продовжують уживати русифікований варіант — Kiev. Що ж, ремствування ці справедливі. Проте чи українські ЗМІ — не має значення, україномовні чи російськомовні, — завжди зважають на те, як просять правильно називати їхні столиці іноземні держави? І на те, як слід правильно називати деякі держави? Я розумію, що в нинішній Росії ніхто — крім «позасистемних лібералів» — органічно не може писати «в Украине», хоча Пушкін і Герцен це могли; розумію також, що «Таллинн» з двома «н» чи «Беларусь» — це речі для «системної» російської журналістики неприйнятні, так само як і «Киргизстан». Але з якого дива й деякі вітчизняні мас-медіа беруть приклад із журналістики претендента на роль «старшого брата»? Невже українець не може вимовити «Киргизстан»?

Є і складніші речі. Скажімо, китайці кілька десятиліть привчали світ, що треба писати не Peking, а Beijing. І привчили майже всіх! Крім португальців (які взагалі звуть столицю Китаю Pequim), голландців, росіян та нас…

І що цікаво: ще наприкінці XVII століття в Москві називали це місто інакше. У звіті посольства Спафарія, посланого до Китаю царем Олексієм Михайловичем, ідеться, що у травні посол «добрался до царствующего града ПЕЖИНА». Це не поодиноке вживання саме такої назви. Та за певний час усюди запанувала назва Peking-Пекін.

Проте Бейджинг усе ж пробиває собі дорогу. Щоправда, поки що не у мас-медіа, а на комерційно-інформаційних сайтах. Ось російський сайт, на якому йдеться про авіаподорожі: «Международный аэропорт Бейджинг Кэпитал». А ось уже український медичний сайт: «Бейджинг Юнион. Beijing Union Pharmaceutical Factory (BUPF) — китайский производитель фармацевтических препаратов. Фабрика создана в 1958». Чи інший, на якому йдеться про авіарейси: «Бейджинг Кепитал Eйрлайнс. Інформація про авіакомпанію».

Утім, тут є проблема: на офіційному діалекті китайської мови (нагадаю, що писемність там одна, а от діалектів — декілька) назва столиці країни звучить приблизно як «Бейцзин». На таке написання теж можна натрапити в інтернеті. Скажімо, у Вікіпедії читаємо: «Бура́к Їлма́з (тур. Burak Yılmaz, нар. 15 липня 1985, Анталья) — турецький футболіст, нападник китайського клубу “Бейцзин Гоань” та збірної Туреччини». Проте написання назви столиці Китаю як Beijing офіційно внормоване самим Китаєм.

Отже, як на мене, навряд чи можна вимагати в когось, щоби він писав Kyiv, якщо ми не пишемо Beijing / Бейджинг…

А тепер коротка перебивка перед тим, як перейти до іншої серйозної проблеми. Бо маємо продовження трагіфарсу з безграмотним написанням українських прізвищ. Читаємо: «Аваков: Замах на Геращенко — елемент у ланцюгу ряду злочинів». Що цікаво: в тексті все правильно — «замах на Антона Геращенка». А от із заголовку випливає, що замах планувався на Ірину Геращенко…

Утім, є й протилежна тенденція: робити всі імена та прізвища в тексті надто українськими. Скажімо, писати «Йосип Сталін». Прикладів безліч, лихо це загальне. Недавно декілька інформагенцій слово в слово сповістили, що «в Кобленці демонстранти на противагу європейським популістам розмістили статуї Адольфа Гітлера, Беніто Муссоліні і Йосипа Сталіна, натякаючи на радикалізм лідерів ультранаціоналістичних партій». Панове, Йосип і Йосиф — це різні імена з однаковим біблійним корінням. Так само, як Абрам, Оврам та Аврам. І всі вони фігурують в українській мові як ті, що побутують, крім інших країв, і в самій Україні (хіба що за винятком Авраама…).

А тепер — ще одна серйозна проблема.

Певний час більша частина України входила до складу Російської імперії (що, як відомо, існувала з 1721 по 1917 роки). При цьому одні українські території всі ці роки перебували у складі імперії, інші — приблизно півстоліття, ще інші — сто з гаком років, а Галичина й Буковина — сумарно приблизно два роки, з перервою, під час Першої світової війни. Крім питання про те, яким же календарем користуватися при описанні подій і розповіді про біографії людей на цих землях, юліанським чи григоріанським (про це іншим разом), є ще одне, найважливіше питання — під яким кутом зору мас-медіа мають вести розповідь про події та людей тих часів. Тобто, умовно кажучи, чи доцільно їм зосереджуватися переважно на загальноросійському вимірі тих подій і біографій, чи виводити на перший план суто український вимір. Ясна річ, тут не може бути загальної формули (скажімо 3:1 чи навпаки), проте передусім слід зважати на те, ким вважав себе той чи інший історичний персонаж і яку вагу в українській історії мала та чи інша подія. Якщо ж не дотримуватися такого принципу, то виходить не просто дурниця, а відверта фальшивка.

Як і сталося з опублікованою в «Газеті по-українськи» статтею про Левка Мацієвича. Редакція цього видання не знайшла нічого кращого, ніж опублікувати до 140-річного ювілею цього надзвичайно цікавого українського достойника статтю під назвою «Засновник першої української партії катав на літаку Петра Столипіна» і присвятити цьому епізодові більше половини тексту. А на додачу ще й не викреслити таку фразу автора статті: «Під час створення авіаносця [Мацієвич] зацікавився літаками». Адже це могла написати тільки абсолютно некомпетентна в історії людина. Насправді літаками Мацієвич зацікавився та почав літати до створення проекту авіаносця, на якому мало би бути 25 літаків. «Не завдає труднощів, — писав Мацієвич, — улаштувати на судні спеціального типу легку навісну палубу, на якій перебували б, злітали і сідали аероплани». Техніку старту аеропланів Мацієвич детально виклав у доповідній записці: «Підйом аеропланів з палуби міг би бути здійснений також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат з потрібною швидкістю».

Що ж до посадки, то Мацієвич пропонував використати для гальмування літака «особливу сітку, розставлену над частиною палуби». Іншими словами, як вважають кораблебудівники, Мацієвич не лише чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов’язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й уперше у світі запропонував проект дієздатного авіаносця, з катапультою й гальмівною системою, що обмежувала би пробіг літака палубою. Він випередив свій час приблизно на чверть століття — бо ті авіаносці, що були збудовані наприкінці Першої світової війни, не мали ще всіх необхідних для повноцінної бойової діяльності елементів, а головне, ніхто не знав, як їх найбільш ефективно застосовувати.

А що стосується політичної діяльності Мацієвича… Газета обмежилася кількома загальними фразами. Тим часом серед друзів і близьких знайомих Мацієвича у 1900-ті роки були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич. Але ці люди нецікаві газеті, її цікавить Столипін… Чи візьмемо фразу: «Брав участь у діяльності громад в Севастополі та Петербурзі». Ґвалт! Флотський інженер Мацієвич у Севастополі разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який теж став офіцером Чорноморського флоту, створює при Народному домі аматорський театральний гурток із переважно українським репертуаром. У цьому гуртку беруть участь лейтенант Петро Шмідт і два унтер-офіцери — Вакуленчук і Матюшенко, ті самі, які очолили повстання на панцернику «Потьомкін». За словами сучасників, «обидва [Мацієвич і Коваленко] були революціонерами в душі й мріяли про відокремлення Малоросії». Втім, сучасники знали не все: вони не лише мріяли, а й діяли.

Отже: Коваленко приєднався до повстання на «Потьомкіні», потім став політемігрантом, під час Визвольної революції очолив департамент морської освіти в Морському міністерстві УНР, працював дипломатом, потім знову опинився на еміграції, був деканом інженерного факультету Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), написав низку високо оцінених науковцями монографій із математики та механіки… А от Мацієвич з об’єктивних причин не зміг узяти участь у повстанні, але істотно допомагав — передусім фінансами (а це він міг, отримуючи багатотисячні премії за свої проекти військових кораблів) українській справі. Він був хорошим конспіратором, а тому про його таємну діяльність мало що відомо. Проте одне можна сказати впевнено: зв’язуватися з російськими есерами (а цьому сюжету присвячено третину статті) він би не став. Утім, автор статті сам називає цю сюжетну лінію «легендою», проте переповідає саме її, не сказавши фактично нічого конкретного про героя своєї статті. От, скажімо, він пише, що в Парижі — тодішній Мецці авіаторів — Мацієвич «отримує посвідчення льотчика». Справді, отримує. Посвідчення № 178, що фактично означало входження до двох сотень найперших льотчиків світу…

Та годі. У статті, присвяченій визначному українському діячеві, виставити на перший план його політ із Столипіним і переповісти байки російської преси про цей політ, — це було би гідно хіба що «Газети по-малоросійськи»…

Я так детально спинився на цій статті не в силу антипатії до відповідного видання, а через класичний, як на мене, випадок провінційності й захланності тексту, що пропонує масовому українському читачеві дивитися на світ через окуляри «русского мира», а на додачу ще криві, бо подає викривлені факти.

І наостанок — майже фарсовий сюжет. 26 січня сайт Міністерства освіти і науки повідомив: «Українська вчена Марина В’язовська отримала “Премію Салема 2016” — математичну премію, яку щороку присуджують молодому математику за видатні результати досліджень в сфері наукових інтересів Рафаеля Салема, насамперед у теорії рядів Фур’є. Ця премія є надзвичайно престижною, аналог Нобелівської, але для математиків». Далі в повідомленні йшла інформація про здобутки вченої, зокрема, про те, що вона «захистила кандидатську дисертацію в Інституті математики НАН України на тему “Нерівності для поліномів і раціональних функцій та квадратурні формули на сфері”».

Справді, новина варта уваги, чи не так? Тому її негайно поширили численні інтернет-видання та інформагенції. Але… «Неровности для полиномов и рациональных функций и квадратурные формулы на сфере», — так переклали назву її кандидатської майже всі російськомовні видання. Я розумію, що ті, хто вивчав математику українською, можуть не знати термін «неравенства», але ж голова в людини існує не лише для того, щоб бути прикрашеною гарною зачіскою…

Фото: travelandleisure.com