«Це вже не мій текст!», «Я не розумію, що в ньому не так!», «Це моє авторське бачення!» — інколи пишуть журналісти своїм редакторам після їхніх правок. Упізнали себе? Непорозуміння між авторами та редакторами призводить не лише до конфліктів і подекуди розірвання співпраці. А й позначається на якості статей і професійному зростанні самих журналістів, які щиро не розуміють, чому текст червоний або радикально переписаний.

Тому «Детектор медіа» розпочинає серію інтерв’ю з редакторами, які працюють із різними темами й жанрами. Сьогодні на запитання відповідає викладач Школи журналістики УКУ Отар Довженко, який кілька років пропрацював редактором сайту «Телекритика» (за часів Наталії Лигачової), а тепер працює зі студентськими матеріалами й допомагає прилаштувати їх у різні українські ЗМІ.

— Отаре, журналіст надіслав вам матеріал на вичитку. Яких текстів ви не приймете й відправите на доопрацювання одразу?

— Тепер я працюю як редактор переважно зі студентами, тому моя мета — не просто отримати хороший текст (хоча й це важливо, бо я зацікавлений у публікації якісного матеріалу свого студента в доброму місці), а насамперед навчити автора добре писати. Отже, я маю вказати на помилки й підказати, як їх виправити. Студенти, і взагалі молоді журналісти, що вчаться, по-різному реагують на критику — деякі, побачивши свої помилки, залюбки виправляють їх і висилають удруге вже якісний текст; інші впадають у ступор, ображаються або впритул не бачать навіть найочевидніших проблем тексту. Тому, знаючи автора, я подумаю — чи писати йому докладні коментарі, виділяючи кожну помилку, чи просто повернути з рекомендацією «перечитай іще раз, звертаючи увагу на такі-то проблеми», чи, якщо проблеми тексту незначні, просто виправити все власноруч.

Я точно не приймаю текстів без заголовків — те, що автор не спромігся сформулювати заголовок, означає, що він не до кінця зрозумів власний текст. Іноді, прочитавши абзац або два, бачу, що текст не перечитаний — скоріш за все, автор дописав його поспіхом і негайно вислав; тоді прошу прочитати текст уважно і прислати мені остаточну версію. Також я принципово не працюю з чернетками — шматками тексту, які мене просять оцінити, перш ніж вони будуть дописані — й відмовляюся навіть дивитися текст, якщо знаю, що з ним паралельно працює інший редактор. Не люблю, коли плоди моєї праці пропадають.

— Коли текст потрібно доробити після першої вичитки, скільки часу даєте журналісту на доопрацювання?

— Усе залежить від масштабів доробки — часом може знадобитися кудись піти, з кимось договорити чи переговорити, тоді авторові треба багато часу. Але якщо достатньо просто поміняти чи уточнити щось у тексті, треба вимагати робити це негайно. Тут працює принцип кування заліза, поки гаряче. 99 % молодих журналістів, якщо їм поставити віддалений дедлайн, займатимуться текстом в останні години або хвилини перед дедлайном, і то в найкращому випадку. 

— На що найперше ви звертаєте увагу в тексті? Що ключове?

— Усе залежить від жанру й формату, звісно — наприклад, у новині має бути новина :) І якщо її немає, то нічого не допоможе. Якщо говорити про більші формати, виділяю для себе умовне «м’ясо» чи «жир» тексту. Це факти, коментарі або аналіз, що будуть цікаві читачеві, здивують його, допоможуть щось зрозуміти. Окрім цього, мають бути «кістки»: логічна побудова, розвиток сюжету, протиставлення сторін, відповіді на ключові запитання. Крім того, текст мусить мати початок (те, що чіпляє, втягує, змушує читати) і кінець (те, що його «закруглює»). Закінчити текст завжди набагато важче, ніж почати. Крім того, мусить бути загальне відчуття від тексту, що він вартісний, корисний, потрібний потенційному читачеві. Що й навіщо хотів сказати автор читачеві? Я називаю це тестом на «і шо?».

— Чого в тексті точно не повинно бути?

— Граматичних і стилістичних помилок. Фраз і слів, яких сам автор не зрозумів (а отже, гарантовано не зрозуміє читач), навіть якщо це пряма-прямісінька мова героя. Художніх надмірностей. Авторського «я», якщо це не публіцистика й не художній репортаж, хоча в багатьох випадках і в цих жанрах можна обійтися без якання. А ще зайвих прикметників. Є в мене кілька персональних табу. Зокрема, це знак запитання або три крапки в кінці заголовка, ініціали біля прізвищ людей, згадуваних у тексті, а також абревіатура «АТО». Усе це зникає з текстів, які проходять через мої руки. І жодному це ще не зашкодило.

— Як бути з мовою статті: уніфікувати чи залишати коментарі мовою оригіналу?

— Років десять тому ми практикували цитати мовою оригіналу. Тепер мені здається це недоречним, особливо після кількох текстів, де авторська мова була українська, але всі діалоги відбувалися російською. В таких випадках вибір мови стає певним соціально-політичним індикатором. Наприклад, те, що умовно негативний герой говорить не тією мовою, якою написаний текст, можна сприйняти як ксенофобський натяк. Ми не знаємо, як це сприйме читач, чи не вбачатиме в цьому маніпуляції. Тому зазвичай я просто перекладаю такі цитати основною мовою тексту, або пропоную авторові визначитись, якою мовою його текст написаний. З іншого боку, в репортажі це створює особливий колорит — мова оригіналу цитат і написів є частиною картинки, цілісною атмосфери, яку будує автор.

— Від чого залежить розмір тексту?

— Від масштабності та складності проблеми, яку треба розкрити, кількості «м’яса» і «жиру», кількості героїв і від багатьох інших речей. А ще, я би сказав, від сміливості авторського задуму. Ну і, звісно ж, від жанру й формату. Репортаж із трьох абзаців, бліц-інтерв’ю з одного-двох запитань, аналітика на півсторіночки — це формати або газетні, де лаконічність зумовлена обмеженою площею шпальт, або блогові.

Останнім часом серед молодих журналістів я бачу чітку тенденцію до писання куцих текстів, навіть якщо їх ніхто не обмежує в кількості знаків. Куцість — не те саме, що лаконічність: куций текст залишає читача голодним, спантеличеним, незадоволеним. Думаю, це плоди того періоду в онлайн-журналістиці, коли всі вірили, що тексти повинні бути якомога коротшими. Потім маятник гойднувся в інший бік, і всі зафанатіли від лонгрідів. Насправді ж у тексті має бути або рівно стільки слів, скільки потрібно для повного розкриття теми, або трошки більше — щоб редакторові було що викидати. Як редактор я вважаю завеликі тексти меншим злом у порівнянні з куцими.

Звісно, є певні межі здорового глузду; як на мене, аналітичний, публіцистичний або навіть просто оглядовий інформаційний текст не може бути меншим за чотири тисячі знаків, якщо це не газетна замітка. Але й більше за 25 тисяч знаків — це вже брошура. Такі матеріали краще розбивати на дві-три подачі, якщо це можливо. Втім, бувають винятки. Наприклад, оцей текст — 60 тисяч знаків, але його ні скорочувати, ні розбивати на подачі не варто.

— Дуже часто в журналістів виходить великий текст, поза 15 тисяч знаків. І вони кажуть, що його неможливо скоротити, бо все важливо. Справді бувають такі історії, які не можуть бути коротшими? І якщо ні, то за якими принципами слід коротити текст?

— Скоротити можна будь-який текст, зокрема й викинути важливе, але залишити найважливіше. Питання лише в тому, чи потрібно. Як на мене, 15 тисяч знаків — нормальний обсяг, який може прочитати зацікавлена людина. Якщо це цікава, глибока історія з живими героями, ексклюзивними фактами, яскравим сюжетом, читач витратить на неї свої 10 хвилин. У деяких випадках можна структурувати текст у такий спосіб, щоби людина, яка дуже поспішає, могла прочитати першу сторінку й задовільнитися загальною інформацією. Або звести головні факти в інфографіку. Але цього не зробиш, наприклад, із репортажем. Зазвичай мені вдається скоротити текст у середньому на 20–30 відсотків без втрати якості — за рахунок зайвих слів, непотрібних тематичних відгалужень, надмірної прямої мови тощо. Колись із 40 тисяч я зробив 8 тисяч — можливо, для автора це було боляче, але сукупність слів після цього стала текстом.

— Наскільки сильно редактор може переписувати текст за журналістом? Чи має він право його кардинально змінювати?

— Бувають різні ситуації. Однозначне табу для мене — змінювати головну ідею тексту або дописувати за автора оцінки, висновки, «мораль». Але, наприклад, був випадок, коли молодий автор прислав мені матеріал про громадське (воно ж державне) телебачення в Польщі, побудований на протиставленні «як у них» і «як у нас». Проте, на жаль, він мав помилкове уявлення про українські реалії. Тож я, розуміючи, що в такому вигляді текст являє собою суцільне непорозуміння, замінив припущення на факти, а хибні твердження — на правильні. Автор був незадоволений, але я пояснив йому логіку своїх дій і вважаю, що мав рацію, адже я зробив те, що планував — але не зміг — зробити він.

Я з тих редакторів, які сміливо втручаються в текст, змінюючи стилістику, лексику, структуру. В мене є внутрішня впевненість у тому, що я знаю, яким текст повинен бути. Є автори, що реагують на таке втручання вкрай болісно: мовляв, текст, може, став і кращим, але це не мій текст! Працюючи зі студентами, які зазвичай пишуть недосконалі тексти, я роками намагаюся переконати себе в тому, що деколи корисно залишити текст неідеальним, але таким, яким його захотів побачити автор. Лише цього року потроху почало вдаватися. Але, якщо, наприклад, це замовлення від певного видання, стандарти й формат якого я знаю, то я стаю безжалісним :) Часом бувають повністю переліплені матеріали, які я називаю «режисерськими версіями».

Окрема територія, на якій право редактора втручатися в текст є абсолютним — це заголовок, лід і початок тексту, або nutgraph. Редактор найкраще розуміє формат свого видання, вподобання та поведінку своєї аудиторії, бачить кожен текст не окремо, а в контексті інших матеріалів. Тому, коли редактор міняє твій заголовок, із цим треба просто змиритися. Навіть якщо не розумієш логіки. Кілька років тому я писав колонки для «Известий в Украине», і жоден мій текст не вийшов під оригінальним заголовком. Я старався підлаштуватися під формат видання, але мої варіанти все одно не підходили. Врешті я просто погодився з тим, що так треба. Заголовок і лід — функціональні речі, вони для аудиторії, а не для вічності.

— Чи надсилаєте ви після редагування текст автору перед публікацією? Чи узгоджуєте правки?

— Тепер, коли працюю зі студентами, стараюся, щоб вони самі надсилали тексти до редакцій, тому, відредагувавши, повертаю тексти авторам. Коли я був редактором сайту і працював із журналістами — ні, не надсилав. Переважно це питання часу, бо узгодження правок може тривати досить довго. Хоча поважаю ретельних і водночас гуманних редакторів, які узгоджують із авторами кожне слово. Колись мене приємно вразила Юлія Мостова, яка, отримавши від мене текст для «Дзеркала тижня», зателефонувала й запитала, чи погоджусь я замінити кілька слів. Я би так не зміг.

— А якщо автор не погоджується з правками, що тоді?

— Залежить від того, чи те, на чому наполягає автор, не суперечить професійним стандартам і здоровому глузду. Якщо я просто пропоную більш милозвучне або логічне формулювання, а автор наполягає на кострубатому — на здоров’я, його ж текст. До того ж, є явище авторської сліпоти — неспроможності бачити помилки у власному тексті, але є також і сліпота редакторська: не відчуваючи загального задуму тексту так, як автор, ти можеш неправильно зрозуміти певний момент. Інша справа, якщо я відчуваю, що публікація в такому вигляді може скомпрометувати моє видання й мене як редактора, створити проблеми юридичного характеру, породити зайву полеміку. Тоді питання ставиться руба — або переформулюй, або до побачення. Але таких випадків у моїй практиці було небагато.

— А як щодо перевірки фактажу за журналістом? Ви робите фактчекінг?

— У разі, якщо в мене є бодай найменші сумніви в тому, що факти достовірні, я стараюся їх перевіряти, ну хоча б Ґуґлом. Для повноцінного фактчекінгу зазвичай немає часу й сил, але якщо чуйка сигналізує, що тут щось негаразд, можу перепитати в автора, чи він упевнений у тому, що все саме так. Ще одна річ, яку я завжди перевіряю, навіть якщо на позір усе гаразд — цифри, власні назви та імена людей. У них журналісти помиляються дуже часто, причому деякі з них вважають такі помилки непринциповими — мовляв, немає різниці, Іран чи Ірак. Хоча мій досвід показує, що саме такі дрібниці бувають нищівними для читацької довіри.

— Як щодо використання журналістом цитат із постів у Фейсбуку? Як ви до них ставитеся?

— Вважаю це однією з найболючіших проблем, що потребує врегулювання на рівні професійної спільноти. Практика, яка склалася в онлайн-виданнях (а вслід за ними в інформаційних службах телеканалів і радіостанцій, хоча, на щастя, ще не всіх), небезпечна й непрофесійна. Новина може складатися з переказу допису політика у Фейсбуку та ембеду самого допису (в який, до речі, автор може вносити будь-які зміни вже після публікації). Це суперечить, щонайменше, одному з головних стандартів інформаційної журналістики — балансу думок. Звісно, такий спосіб поширення інформації дуже зручний і для політиків та інших публічних осіб, які просто пишуть у Фейсбук і не переймаються подальшим поширенням своїх заяв і коментарів, і для лінивих журналістів, які просто підписуються на потенційних ньюзмейкерів і виловлюють новини з френдстрічки. Але в ньому є величезні небезпеки. Перш за все, за такої моделі ініціатором комунікації завжди є політик / чиновник / публічна особа, а журналісти мають величезну спокусу подати його твердження як факти, не перевіряючи їх і не ставлячи додаткових запитань. Соня Кошкіна влучно формулювала: «Якщо вам хтось щось сказав, це означає тільки те, що вам хтось щось сказав». Те саме стосується соцмереж: якщо хтось написав щось у соцмережах, це лише допис у соцмережах, поки ви не перевірили фактів.

Проте все це стосується насамперед тем конфліктних, де є різні сторони та високий ризик маніпуляцій. Цитувати якісь світоглядні міркування, висловлені в соціальних мережах, звісно, можна, якщо ви на сто відсотків упевнені, що це написала саме та людина. Наприклад, у своєму нещодавньому тексті про декомунізацію я навів влучну цитату Андрія Бондаря про Горішні Плавні. Певна річ, було би безглуздо звертатися до Андрія з запитанням «чи справді ти вважаєш, що Горішні Плавні — це найкраще, що сталось із нами в цьому житті?», як і просити його дати якийсь не менш влучний коментар на тему Горішніх Плавнів, але іншими словами, бо я потребую ексклюзиву. Словом, в усьому слід керуватися насамперед здоровим глуздом.

— Хто несе відповідальність за текст після редакторського редагування?

— За будь-яку публікацію, редаговану чи ні, несе відповідальність редактор видання. Винятком можуть бути хіба що немодеровані колонки-блоги, які автори публікують власноруч. Хоча й за них, як на мене, відповідальний головний редактор.

Фото: Фото - Школа журналістики УКУ