Минулих неділі, понеділка та вівторка телесюжети новин різних каналів складалися з висловлювань офіційних осіб, посилань на офіційні особи та переказів висловлювань офіційних осіб. У даному разі — небезсторонніх, зацікавлених осіб, якими після націоналізації стали керівники держави. Контрастом до всього того були «люди з вулиці». Втім, відведена їм роль на більшості каналів була однаковою. «Факти» ICTV, 19 грудня, анонімний чоловік: «Сколько хочешь снимай. Мне надо сейчас покупку сделать, все в жизни бывает. Что-то ещё осталось, так что я банку доверяю». Інший: «Депозити, оплати — все працює. Банк працює в нормальному режимі». На різних каналах «люди з вулиці» висловлювали різну міру довіри або недовіри до банку та держави — найчастіше все ж довіри, — але скрізь їхні синхрони правили за ілюстрацію й не більше. Ілюстрації до тих самих слів тих самих офіційних осіб. І виконувати іншу функцію взагалі навряд чи могли.

Іншу, змістовнішу, функцію, мали би виконувати експерти. Причому не «експерти взагалі», а фахівці з банківської справи та макроекономіки. Їх, за традицією, не було.

Окремим словом варто згадати про іноземних офіційних осіб — представників чи то МВФ, чи то Євросоюзу. Потенційних кредиторів, одне слово. Їхні думки, як правило, завершували добірки сюжетів про «ПриватБанк» на більшості каналів, а тому виглядали як підсумкові, вирішальні — мовляв, ви тут усі казали-балакали, а от прийшли іноземці й усіх розсудили. Й отут враження роздвоюються. З одного боку, оцінка події іноземними фахівцями (чи хай навіть фахівцями при високих посадах, від яких безпосередньо залежить надання кредитів) є важливою. З іншого боку, після цих іноземних оцінок нема куди подітися від присмаку, що головною метою всієї націоналізації було догодити потенційним кредиторам — більшою мірою, ніж навести лад і гарантувати фінансову безпеку всередині країни. Адже подія, хоч як не крути, є суто внутрішньою, й, мабуть, подавати думки іноземних фахівців варто було би якось інакше. Мабуть, і тут варто було би звернутися до незалежних експертів — тих, які не будуть ухвалювати рішення про надання кредитів. Важливою найперше була би незалежна, незацікавлена оцінка правового та економічного боку приватизації «ПриватБанку» як такої, а не з огляду на кредитні перспективи.

Інша загальна вада: причину націоналізації якщо й називали, то здебільшого побіжно або недостатньо глибоко Тож глядачі, що не відстежували перебігу справ у «ПриватБанку» (а таких, імовірно, переважна більшість) і що не є фахівцями в банківській сфері, навряд чи могли зрозуміти щось, окрім «аксіом», які їм запропонували взяти на віру.

І в такий спосіб телебачення закладає фундамент для подальших маніпуляцій. Адже коли причину й необхідність націоналізації системного та найбільшого комерційного банку країни не було ґрунтовно роз'яснено, надалі будь-хто (ті самі політики — й серед них ті самі власники каналів!) зможе озвучувати будь-які буцімто пояснення, на які тільки буде спроможною його фантазія. І це природно: якщо людям не дати від самого початку чіткого уявлення про ситуацію, надалі їх можна буде легко переконувати в чому завгодно.

Автори телесюжетів у випусках новин не звертали жодної уваги на очевидну суперечність між словами про те, що акціонери самі попросили націоналізувати банк, та висловлюваннями колишнього голови правління «ПриватБанку» Олександра Дубілета, в яких лунало що завгодно, тільки не глибоке задоволення від виконаного державою прохання хазяїв банку. Ба більше: навряд чи помічали цю суперечність і глядачі, бо взаємно суперечливі тези в усіх випусках новин було рознесено по різних місцях сюжетів, стикнути їх «у лоба» ніхто не захотів.

Із ранку понеділка не працювали (й на момент написання тексту досі не працюють) термінали в київських супермаркетах обслуговуваної «ПриватБанком» мережі «АТБ». У вівторок пізно вранці стало неможливо розплатитися карткою (причому карткою будь-якого банку) й у столичних супермаркетах обслуговуваних «ПриватБанком» мереж «Сільпо» та «Фора» — термінали вимкнулися й там. У даному разі йдеться не про те, є чи немає в банку гроші, платоспроможний він чи неплатоспроможний — ідеться про те, що не працює надзвичайно важливий елемент інфраструктури. Що це — недбалість нового керівництва? Технічний збій? Саботаж із боку торговельних мереж? Побачити бодай згадки про це вашому авторові не вдалося — склалася типово радянська ситуація: мільйони людей стикаються з явищем (і вельми незручним явищем) на власному досвіді — а ЗМІ мовчать, ніби нічого й не відбувається.

Текстові ЗМІ містять чимало аналітичних оцінок — щоправда, здебільшого на правах чи то колонок, чи то блогів; приватних думок, одне слово, за які редакція не відповідає. Й отут ваш автор дуже хотів би знайти відповідь на запитання: а чи можна було знайти інший вихід із ситуації? Чи була націоналізація, причому саме в такому вигляді, єдиним порятунком? Деякі інтернет-ЗМІ запропонували читачам опитування — з традиційною хибою, коли перелік запропонованих відповідей не покриває всіх можливих версій, а отже створює фальшиву альтернативу. Так от, в одному респектабельному виданні відносну більшість зібрав варіант відповіді: «Это желание подмять бизнес под себя». В іншому не менш респектабельному виданні вже абсолютну більшість зібрав варіант: «Афера століття, борги олігарха скинули на державу», другим став варіант: «Рейдерство: у Коломойського віджали успішний бізнес». От він, вирок висвітленню теми: ЗМІ кажуть одне, а чимало громадян думають зовсім інакше.

Оце й є та інформаційна дірка, в яку ми всі втрапили, — чи реально було змусити власників «ПриватБанку» рекапіталізувати його власним коштом? Чи досяжним був цей теоретичний ідеал? А чи власники просто обвалили би банк?

І тут ми підходимо до найважливішого. Усі матеріали, які траплялися станом на момент написання тексту, розглядали націоналізацію «ПриватБанку» як виключно економічну подію. Але ж Ігор Коломойський — помітна політична постать. І політичні наслідки націоналізації, цілком може статися, будуть набагато важливішими, ніж суто економічні. Оце воно і є — нехтування бекграундом: ЗМІ досхочу нарікали на те, що Коломойський крутив Україною, мов циган сонцем, чимало українців поділяли обурення з цього приводу й таврували Порошенка, що він Коломойському це дозволяє, а щойно його становище похитнулося — й для тих самих чималої кількості українців він одразу перетворився мало не на «жертву режиму».

Чи можна взагалі вести мову про «ПриватБанк», ані словом не згадуючи, що він був батогом у руках Коломойсього? Батогом, занесеним над усією країною? Що будь-яка спроба тиску на Коломойського могла призвести до того, що той обвалив би «Приват-банк», згоріли би вклади мільйонів українців? Що Коломойський звинуватив би в тому, звісно ж, владу й особисто Порошенка, й чомусь уявляється, що ЗМІ охоче надавали би йому ефіри та площу — річ навіть не в тім, що надавали б (а чому ні?), а в тім, що робили б це так, щоби влада виглядала апріорі в усьому винною? Розвивати думку далі, чи й так усе зрозуміло?

Інший бік питання: заведено вважати, що є чимала заслуга Коломойського в тому, що «російська весна» 2014 року зупинилася на межі Дніпропетровської області. Тим часом на Дніпропетровщині цілком достатньо людей, переконаних, що їхня область — це «не Україна, а Новоросія». Причому, на відміну від жителів Донбасу, які слово «Новоросія» взагалі вперше почули два роки тому, тут ці ідеї гуляють ще з радянських часів. Станом на сьогодні Коломойський в області — цар і бог. Знову: прогнозувати далі, а чи це мали би робити експерти на телеекранах?

То чим була націоналізація «ПриватБанку»? Бажанням влади підім'яти під себе бізнес? Підкилимною угодою між владою та Коломойським із невідомою поки що метою? Єдиним виходом із ситуації? Виходом, але помилковим і далеким від оптимального? Початком реальної деолігархізації? Станом на сьогодні дати відповіді навряд чи можливо, але експерти мали би (мусили би) зазначити перелік чинників, на які варто звертати особливу увагу. Якби вони, звісно ж, були в ефірах.

Відмовившись – навряд чи випадково! – від грунтовного висвітлення теми націоналізаціі «Приватбанку», ЗМІ чергового разу втовкмачують суспільству ідеї зрадофільства: «Випав сніг — погано, розтанув сніг — погано, взагалі не випадав — погано». А зрадофільство — це, власне, та сама амбівалентність — нігілістична. Амбівалентність, на фундаменті якої громадянського суспільства не побудувати.

Фото: epizod.ua