Сьомого грудня Верховна Рада України ухвалила постанову про звернення до демократичних держав світу про визнання Голодомору 1932–1933 років злочином геноциду українського народу. До аналогічних — можливо, не таких масштабних — кроків Україна вдається не вперше. Результат: визнали Голодомор геноцидом понад двадцять країн світу. Це немало, але вести мову про загальносвітове визнання зарано.

І чи навряд черговий заклик радикально змінить ситуацію. Для прориву в цьому питанні конче потрібно змінити або істотно підкоригувати інформаційний супровід проблеми: той, що був і є, свої можливості, схоже, вичерпав.

Передусім ідеться про інформаційний супровід теми Голодомору в самій Україні. День пам'яті жертв голодоморів, 26 листопада 2016 року. 16:00, хвилина мовчання. На телеканалі Інтер» саме цього часу — бадьора пісенька: «День у нас полгода, ночь у нас полгода, север-север-северок». Іде фільм «Два капітани». Радянський фільм про 1930-ті роки, з хепі-ендом та уславленням радянської міці. Так, повість Веніаміна Каверіна є класикою, але от саме цю класику (точніше, фільм за нею) давати саме цієї миті? На «1+1» — теж якийсь фільм.

Але скорбота й відсутність відвертих веселощів — це, все ж, дві дуже різні речі. Наше телебачення навіть у день скорботи, навіть під час загальнонаціональної хвилини мовчання, так уже й бути, погоджується лише на відсутність відвертих веселощів. І який висновок із усього того можуть зробити сторонні спостерігачі? А от який: тема Голодомору в Україні — це, як воно виглядає з українського ж телебачення, тема для зовнішнього, зовнішньополітичного вжитку; в самій Україні пам'яттю про жертв Голодомору не дуже переймаються.

Та й, до речі: хіба ж та хвилина мовчання — не загальнонаціональна? А якщо загальнонаціональна, то чи не МУСИЛИ Б загальнонаціональні канали її дотримуватися?

А тепер про аргументацію, що має доводити: Голодомор був актом геноциду. Тут треба не забувати, що Україні протистоїть потужна російська пропаганда з розгалуженими каналами впливу мало не на цілий світ. Але не полишає стійке враження: з року в рік дискусія йде одним і тим самим замкненим колом. Віднайдена раз і назавжди аргументація не зазнає ані змін, ані розвитку й щодалі більше скидається на суто механічну, магнітофонну. Таку, до якої не заведено докладати ані розумових, ані душевних зусиль — відбарабанив, і добре. Українська сторона заявляє про геноцид, російська сторона та її прибічники заперечують — мовляв, катастрофічний голод тих років стався не лише в Україні, а й у багатьох регіонах СРСР, тож вести мову про якусь виняткову спрямованість проти українців буцімто немає підстав. Українська сторона у відповідь намагається аргументувати свою позицію кількісними показниками — мовляв, в Україні від голоду постраждало більше людей, ніж будь-де. Хоча, скажімо, в Казахстані у відносному вимірі до загальної кількості населення цифри жертв були незрівнянно більшими, — тож російська сторона розбиває цю аргументацію, навіть не напружуючись. «Чорні дошки», блокада України? Російська сторона виставляє це як дрібні організаційно-технічні деталі. Намагаючись довести, що Голодомор був геноцидом, українська сторона фактично прямує колією, нав'язаною російською пропагандою, й ніяк не може з тієї колії вийти. Бо оперує нав'язаними російською пропагандою дискурсами та поняттями.

Чи можна розірвати це аргументаційне коло? Зокрема, переконати й незазомбовану частину російського суспільства? Можна — якщо не обмежуватися старими аргументами.

Скажімо, за кримінальним правом, розрізняють зумисні й незумисні вбивства. Коли йдеться про масові вбивства, де рахунок жертв ведеться на мільйони, ця різниця стає визначальною. Російська пропаганда саме на тому й наполягає, що загибель мільйонів українців була мало не випадковою — нібито так вийшло внаслідок збігу об'єктивних обставин.

Так от, насправді різновидів злочинів за мірою зумисності не два, а чотири. Перший — це прямий умисел, коли злочинець ставить собі за безпосередню мету спричинити смерть своєї жертви. Другий різновид — непрямий умисел, коли злочинець не ставить собі за мету спричинення смерті жертви, але свідомо припускає таку ймовірність: загине — ну, то й біс із ним. Третій різновид — це злочинна самовпевненість, коли вбивця розуміє можливість загибелі своєї жертви, але легковажно сподівається, що цього не станеться й усе минеться. І четвертий різновид — це злочинна недбалість, коли злочинець не передбачає ймовірності загибелі жертви, хоча може і мусить її передбачити.

Так от: «політика ліс рубають — тріски летять» (навіть якщо погодитися, що мала місце саме вона) абсолютно чітко підпадає під другий пункт викладеного вище. Під непрямий умисел. Хоча б із тієї причини, що після найпершої ж інформації про померлих від Голодомору політику хлібозаготівель не було анітрохи змінено. Й от тепер увага: злочини, скоєні з непрямим умислом, відносяться до категорії ЗУМИСНИХ. Тобто право тлумачить непрямий умисел як однаково умисел. Не необережність і не легковажність, а саме умисел. І ті аргументи, що наводять супротивники визнання Голодомору геноцидом, зокрема й росіяни, переконують лише в тому, що умисел Сталіна та його режиму був нібито непрямим. Хай навіть так — але ж із юридичного боку це нічого не міняє!

Далі. У блогосфері доводилося неодноразово бачити дописи не надто зазомбованих росіян, які дуже ображаються, коли комунізм і комуністичний режим ототожнюють із Росією, а Росію — з комуністичним режимом. І тут само стверджують, що проголошення Голодомору геноцидом (і так само нинішня декомунізація в Україні) є нібито антиросійськими актами. Типова амбівалентність тоталітарнорї свідомості, типова ознака інформаційної маніпульованості. Але якщо росіяни самі ототожнюють комуністичну символіку зі своєю національною, це дає повне право на таке саме ототожнення всім іншим — і це варто було би чітко підкреслювати.

До того ж, російська пропаганда оперує не правовими, а «популярно-стереотипними» уявленнями про те, що є геноцидом. Хто знищував євреїв? Німці. Хто знищував вірмен? Турки. За такою логікою, якраз і виходить, що буцімто Україна хоче звинуватити в геноциді всіх росіян, росіян як етнос; саме в цьому російська пропаганда й переконує. Знову ж таки, типове для російської (й узагалі будь-якої тоталітарної) пропаганди ототожнення країни з державою, суспільства з владою. У російській блогосфері нерідко може трапитися навіть таке: мовляв, Сталін був грузин, чимало його поплічників були євреї, а Україна буцімто звинувачує москалів. Саме такий підхід поширює російська пропаганда й у світі.

Українська сторона мала би розставляти всі крапки над «і», не дозволяючи пересмикувати її позиції. Чи робить вона це? З українського боку теж нерідко лунають формулювання, що тією або іншою мірою ставлять наголос саме на етнічному аспекті й спрощують проблему до саме такої схеми, яку малює роспропаганда — мовляв, росіяни морили голодом українців. Так, посеред інших він був наявний — той етнічний аспект, але ж не в такому примітивному вигляді! Публікуючи матеріали про Голодомор, ЗМІ мали би чіткіше й акуратніше розставляти акценти, дотримуватися філігранної точності, а не репродукувати популістські примітивізації, які апріорі нікого ані в чому не переконають.

Зокрема, неодноразово траплялося твердження, що метою Голодомору нібито було заміщення етнічно українського населення на етнічно російське. Але ж у селах Центральної України хоч скільки-небудь помітної кількості етнічних росіян так і не з'явилося! Так, вихідці з Росії масово приїздили до українських міст, які саме того часу бурхливо зростали; якби не Голодомор, створювані в містах робочі місця, ймовірно, обіймали би вихідці з українських сіл. Але ж цей наслідок є непрямим, не самоочевидним — його доводити треба! Не лише в окремих публікаціях у «виданнях для інтелектуалів», а широко й наполегливо!

Треба ловити російську пропаганду не лише на брехні, а й на внутрішніх суперечностях — і робити їх усі широким надбанням громадськості; підхід «та це ж і так очевидно!» тут не спрацьовує. Передусім, припустімо на мить: голод було спричинено об'єктивними чинниками, хай навіть так. Але чи не зобов'язана була держава (а тим паче «держава робітників та селян») докласти всіх зусиль, щоби не дати людям помирати з голоду, щоби врятувати їх? І чи докладала вона тих зусиль?

Найбільш концентрованим зібранням штампів російської пропаганди було послання тодішнього зіц-президента Росії Дмитрія Медведєва тодішньому Президентові України Вікторові Ющенку — всі ті самі постулати російська пропаганда використовує й дотепер. Отже, «голод 1932–1933 років у Радянському Союзі не був спрямований на знищення будь-якої окремої нації. Він став наслідком засухи і насильницької колективізації й розкуркулення, що проводилися відносно всієї країни, а не однєї тільки України... Загинули мільйони жителів Середнього й Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Центрального Чорнозем'я, Південного Уралу, Західного Сибіру, Казахстану, Білорусії». Наслідком засухи... Суцільна засуха від Західного Сибіру й Казахстану аж до України та Білорусі — чи могло таке бути? А з іншого боку, у Хмельницькому, тодішньому Проскурові — засуха, а за 120 кілометрів від нього, в Тернополі — вже ні; засуха, ареал поширення якої точно збігався з державними кордонами СРСР — чи могло бути таке?

Колективізація... Знищуючи євреїв, Гітлер теж обґрунтовував це різними шляхетними, здебільшого суто економічними, цілями, яким євреї от просто заважали — так само як українські селяни заважали колективізації.

«Зауважу й на тім, що рішення про колективізацію ухвалювалися багатонаціональним керівництвом СРСР і союзних республік». «Багатонаціональним» — от вона, підміна понять! Ніхто ж і не сперечається, що злочинне керівництво СРСР було багатонаціональним! Заперечуючи провину росіян (усіх росіян), російська пропаганда заперечує власну тезу, яку вона приписує Україні! Що ж до «керівництва союзних республік», то воно лише виконувало волю Москви й права голосу не мало.

От вони, суперечність на суперечності, пересмикування на пересмикуванні! Чи привертає хтось в Україні до них увагу світової громадськості — до їхньої неправдивості й нелогічності? А чи хоча б увагу української громадськості? А це ж було би набагато простіше зробити, ніж доводити, що голод в Україні був, даруйте, особливий, не такий, як скрізь!

А в не такій уже давній світовій історії існує факт, на який ані українські владоможці, ані українські ЗМІ не звертають уваги. Багатьма країнами світу геноцидом визнано політику режиму Пол Пота в Камбоджі. Коли кхмери знищували кхмерів і теж не декларували мету знищення, а «всього лише» проводили соціально-економічні експерименти — власне, ту саму колективізацію, тільки доведену до абсолюту. Якби українська сторона посилалася на цей приклад, російській пропаганді було би незрівнянно важче виглядати правдоподібною.

Знову процитуймо Медведєва: «Крім українців, у цей період від голоду загинули росіяни, казахи, білоруси». Отут і полягає найбільша методологічна помилка української сторони — адже навіть якщо прийняти це як факт, він жодною мірою не заперечує того, що проти українців чинився геноцид! Бо якщо Росія вважає організовану найвищою владою масову загибель власних громадян не геноцидом, а «ефективним менеджментом» — то це її й лише її, Росії, проблема. Україну вона ніяким боком не обходить: Україна вважає таку практику на своїй території проти своїх громадян геноцидом, і крапка. А що і як було того самого часу в Росії та Казахстані — в тому хай розбираються й підшукують юридичну кваліфікацію Росія та Казахстан.

І, зрештою, а вся сталінська політика від початку й до кінця — чи вона не тягне на визначення геноциду? І репресії, організовані за законом генератора випадкових чисел, і зумисно марні жертви під час війни («гібридний геноцид» чужими руками), й уся сукупність сталінських злочинів, спрямованих на винищення людей, на скорочення кількості населення?

Фото: photo.qip.ru