Світ, схоже, збожеволів. У Франції потенційним переможцем президентських перегонів стає політик-русофіл, причому прихильник не Достоєвського, а Путіна. Й ані для нього, ані для волелюбних французів не мають особливого значення жорсткі утиски свободи слова та політичної діяльності в нинішній РФ. Ціла низка провідних європейських політиків та медійних оглядачів сумує за Фіделем Кастро, який майже шість десятиліть тому прорік, що революції ніколи бавитися з виборами — й ліквідував усі незалежні медіа, а разом із ними — тільки за офіційними даними — декілька тисяч людей, які, поміж іншого, вважали конче необхідним існування на Кубі таких медіа. Найгірше, втім, у всьому цьому, що Кубу й далі часто називають «островом свободи». У нинішній Польщі владні сили за підтримки більшості суспільства прагнуть відродити головні засади політичного життя взірцевої для них міжвоєнної Речі Посполитої, тобто авторитарної держави з усіма відповідними вислідами для тієї ж свободи слова та друку. Ну а про ті дивовижні пертурбації, які кояться у США, краще помовчати, бо ми нічого не змінимо, — то нехай мій молодший син заповзято лається в інтернеті під час онлайн-ігор із речниками тамтешніх не те що неполіткоректних, а й відверто расистських поглядів…

Ну а в Росії божевілля, як завжди, має специфічний присмак. Он російський міністр культури Мединський, що вважає себе визначним істориком, заявив: до біографій героїв війни, зокрема Зої Космодем’янської та 28 панфіловців, треба ставитися як до житій святих. Це він заявив у підмосковному селі Петрищево, де тривали пам’ятні заходи, присвячені 75-річчю страти юної партизанки. Віце-прем’єр РФ Рогозін, який теж приїхав у Петрищево, також назвав Космодем’янську «національною святою», а місце її загибелі запропонував перетворити на місце паломництва. При цьому, як зазначає в газеті «День» знаний московський історик Борис Соколов, «пропозиція зробити Петрищево місцем паломництва трохи дивна, оскільки Зоя викликала в місцевих жителів далеко не найкращі почуття. Адже вона підпалювала їхні будинки, і після арешту вони її побили й облили помиями». Чому він пише про це в українській, а не в російській пресі? Тому що після агресії РФ проти Грузії у 2008 році у своїй країні він потрапив до чорного списку небажаних авторів…

І не лише урядовці РФ беруть участь у масовому божевіллі. Охопило воно й журналістів. Ось що пише популярний інтернет-ресурс: «В субботу Мединский выступил в подмосковном селе Петрищево, где проходят памятные мероприятия, посвященные 75-летию казни Космодемьянской — партизанки и первой женщины — героя Советского Союза (посмертно)». По-перше, насправді першими жінками, удостоєними цього звання ще 1938 року, стали Валентина Гризодубова, Поліна Осипенко та Марина Раскова, які здійснили безпосадочний переліт із Москви на Далекий Схід і встановили світовий жіночий рекорд дальності польоту. По-друге, тут усі три слова — «Герой Советского Союза» — пишуться з великої літери. По-третє, оскільки з дня появи повідомлення в інтернеті в нього не внесено правок, це засвідчує повну байдужість журналістів NEWSru.com до професіоналізму своєї діяльності. І до пам’яті про тих, кого офіційна пропаганда називає «святими» і хто реально був жертвами двох тоталітаризмів одразу, також…

Одне слово, весело. Ясна річ, не тільки у світі, а й в Україні.

Уже в листопаді в мас-медіа почали з’являтися традиційні звороти на кшталт «католицького Різдва». А разом із тим — твердження, наче 7 січня Різдво відзначають «християни східного обряду». Пробі, а як із протестантами? Абсолютна більшість їх відзначає Різдво 25 грудня, але деякі релігійні групи — 7 січня. З іншого боку, більшість православних патріархатів, включно зі Вселенським, відзначає Різдво не 7 січня, а 25 грудня — за так званим новоюліанським календарем. Про все це вже набридло писати й казати, проте деякі недуги, здається, невиліковні.

Одна з таких недуг — звичка писати «міністр МВС» чи «міністр МЗС». Що українською, що російською — однаковий рівень незнання справи й невміння писати правильно. «Заступником міністра МВС стала 24-річна Анастасія». А ось не менш популярний і впливовий ресурс: «Замминистром МВД по вопросам евроинтеграции стала 24-летняя Анастасия Деева». Та що казати про журналістів, якщо сам Арсен Аваков не знає, як правильно називається його посада: «Молодая девушка назначена на должность заместителя министра МВД».

Утім, є й позитивний приклад. Сайт «Гордон» спершу дав такий заголовок своєму матеріалові: «Пользователи интернета обнаружили интимные фотографии новой замминистра МВД Деевой». Але потім виправився: «Пользователи интернета обнаружили интимные фотографии нового замглавы МВД Деевой». Скажете, дрібниці? Ні. Міністр має служити не корпорації чиновників, не своєму міністерству, а Україні, й саме так офіційно зветься його посада. Хоча, можливо, словосполучення «міністр МВС» краще відбиває реальну ситуацію?

У порівнянні з цим заголовок на кшталт: «Джонні Депп підтримав Сенцову» (невже режисер і політв’язень Сенцов — це жінка?) видається дрібничкою…

А тепер — про незрозуміле. «Обозреватель» попросив академіка Мирослава Поповича прокоментувати нову ідею екс-депутата Ірини Фаріон, висловлену нею на «Радіо Свобода» щодо мовних проблем в Україні. Фаріон, зокрема, заявила: «Якщо на території України буде діяти, крім української, ще якась інша мова, то це означатиме, що на території України діє дві держави… Це громадяни України, які мають виконувати закон. А закон — це ст. 10 Конституції України. А якщо ти не виконуєш закону, то ти не маєш дістати освіти, і ти не маєш дістати роботи. До якого часу ми маємо зважати на якихось дивних людей, які ніяк не можуть інтегруватися в українське суспільство?»

Ясна річ, існують сфери діяльності, в яких доконане володіння українською мовою має бути обов’язковим — від суддівства й адвокатури до медицини (хоча б тому, що інструкції ліків іноземного виробництва зазвичай написані державною мовою України); і, звісно, бути повноцінним парламентарієм теж без цього неможливо, бо необхідно добре розуміти, за що ти голосуєш. Та водночас існує чимало сфер, де таке досконале володіння не обов’язкове, а головне — нікому не має бути діла до того, якою мовою людина спілкується у приватному житті, нехай навіть вигаданою Толкієном ельфійською. Проте ось що, в числі іншого, начебто сказав академік Попович: «Процесс перехода граждан Украины на украинский язык он назвал "сложной историей" еще и потому, что "вся классическая литература от греков до сегодняшнего дня доступна только в русских переводах"».

Такого, як на мене, не могло бути сказано, бо цього не могло бути сказано ніколи. Адже українські переклади класичної літератури почали з'являтися ще в першій половині ХІХ століття — зокрема, Левко Боровиковський показував Пушкіну свої переклади класичних віршів поета, і той визнав їх якісними (тим самим, до речі, визнав й українську мову здатною передавати найтонші смисли). Нині корпус перекладів українською класичної літератури просто-таки велетенський, і нерідко ці переклади кращі від російських. Не лише в суто літературному, а й у змістовному сенсі. Скажімо, російський «Карлсон» — то, перепрошую, питомий «совок», бо його улюблені ласощі — «плюшки и какао». А от український «Карлсон» — то європеєць, бо ласує він булочками з цинамоном і гарячим шоколадом (і це в 1960-ті роки!). Чи не з цієї причини, до речі, третю книжку «Карлсона», вже готову до видання, було затримано аж до перебудови, щоби не спокушати малих читачів? Але, може, академік Попович мав на увазі філософську літературу? То тут теж маємо вже сотні перекладів, зокрема здійснену у керованому ним Інституті філософії НАНУ чималу їхню частину… Нічого не можу зрозуміти, тим більше, що текст цієї репліки розміщено на сторінці Інституту філософії в популярній соціальній мережі…

І нарешті: «Василий Васильевич имеет богатый опыт махинаций в ходе избирательного процесса. Политсила, которая вернет его на должность, ожидает, что Онопенко повторит в ее пользу то, что сделал в 2004 г. для президентства Ющенко по заказу Юлии Тимошенко… Карьерный путь Онопенко показывает, что на пути к деньгам и должностям он не останавливается ни перед чем. Так, в октябре 2002 г. ушел в отставку глава Верховного Суда Украины Виталий Бойко. На его место было два претендента — многолетний зампред ВСУ Василий Маляренко и недавно избранный судья Василий Онопенко. Казалось бы, выбор очевиден, но в ходе голосования Онопенко неожиданно одерживает победу над более опытным соперником. Накануне выборов Главы Верховного Суда журналист Вячеслав Пиховшек опубликовал расследование, в ходе которого сообщил: о том, что за Онопенко проголосует 63 члена Пленума, было известно еще за день до голосования. Члены пленума ВС получили за это по 500 000 грн, которые Юлия Тимошенко собрала с олигархов, чтобы усадить Василия Онопенко в судейское кресло».

Насправді Онопенко очолив Верховний Суд у 2006 році, а після Бойка цей Суд очолив саме Маляренко. Чи треба продовжувати далі?

Утім, така «правдивість» і стилістика — не виняток для «Багнета». Ось лише назви деяких статей, розміщених на цьому інтернет-ресурсі: «Корумповані судді відпустять бютівського маньяка Лозінського?», «Бютівський маньяк та екс-нардеп Лозінський: «Мені немає в чому себе винити», «Лозинский: бютовское животное с депутатскими полномочиями. Фотодокументы». І так далі. А ось зовсім свіже повідомлення: «Беглый министр экономики возглавил совет НБУ». Це про академіка Богдана Данилишина. Той був офіційно визнаний Чехією політемігрантом, у видачі його режиму Януковичу чехи відмовили. Проте що варті для «Багнета» якісь там чехи…

Ясна річ, далеко не всі і в Україні, й у світі, образно кажучи, збожеволіли. Проте відповідні «мислевіруси» гуляють повсюдно. Протистояти їм складно. Тим більше, що вони постійно підживлюються чи то внаслідок об’єктивних обставин, чи то з чиєїсь злої волі, чи то з обох причин одразу. Чи треба спеціально пояснювати, що успіх у такому протистоянні неможливий без професійних і відповідальних мас-медіа? На щастя, попри все, вітчизняні ЗМІ користуються високим рівнем довіри українських громадян, що наочно засвідчують соціологічні опитування. Мабуть, саме тому нікому не відомі «центри» публікують «дані опитувань», за якими така довіра критично впала. Що ж, це теж визнання, хоч і своєрідне. А водночас — намагання якомога більше посилити нотки нефаховості й дурощів у нашому медіапросторі…

Фото: kingofwallpapers.com