Він саме повернувся з фронту — служив навідником танку за 15 кілометрів від лінії розмежування. До мобілізації працював ведучим культурних програм на «Українському радіо». В інтерв’ю «Детектору медіа» Микола розповів про те, як пісні Боба Ділана рятували його на війні, як перекладав його тексти ночами в нарядах і чому «Українське радіо» слухає аудиторія 70+.

— Миколо, у вашій фейсбук-стрічці багато постів про Боба Ділана. Ви його прихильник?

— Так. П’ять років тому почав слухати його музику. Пам’ятаєте фільм «Форест Гамп»? Там героїня співає його «Blowing in the wind» перед публікою, яка хапає її за ногу. Мені згадалася ця пісня, захотів її послухати. Тільки потім дізнався, що це Ділана. Вирішив до його 70-ліття перекласти цю пісню.

А коли потрапив до армії, взяв із собою планшет із повною дискографією Ділана. В армії дуже особлива атмосфера. Там ти постійно на людях, важко зосередитися. Двадцять чотири години на добу працює телевізор. Це доволі стрьомно для людини, яка має інші смаки. Тому я підсів на Ділана як протидію цьому всьому. Його музика великою мірою допомагала: це пісні вільної людини, яка співає про те, що близьке кожному — свобода особистості, її вибір, місце в цьому світі, і взагалі про цей світ і що з ним буде далі.

Спочатку подумав: «Може, перекласти його тексти для себе, щоби зрозуміти, про що він співає?» На війні треба було щось робити. Подумав: інакше або здурію, або зіп’юся. Вирішив вчити англійську. А найкраще це робити через музику, поєднувати приємне з корисним Потім уже воно якось пішло, я почав перекладати художньо і викладати переклади у Фейсбук.

— Як це — почуватися перекладачем Нобелівського лауреата з літератури?

— Я й сам не знаю (сміється. – ДМ). Я з Діланом тільки знайомлюся. Слухаю ще 1960-ті роки. До пізньої творчості ще не дійшов. Не поспішаю, намагаюся вслухатися і вчитуватись у його тексти. Боб Ділан здійснив революцію, перевернув рок, акцентував на текстах, раніше головною була музика. Йому ніколи не бракувало таланту писати, він створював тексти доволі довго.

Ділан, на відміну від інших бардів, не тільки зосереджений на світогляді народної американської пісні, є ще й поєднує цей світогляд із модернізмом ХІХ-ХХ століття. У його піснях є сюрреалізм, дадаїзм, потік свідомості, театр абсурду — це дивовижно! Інтелектуальні тексти, які слухають мільйони. Кожна пісня — завершений літературний твір, там багато алюзій із модернізмом ХІХ-ХХ століття: Верлен, Рембо…

— Наскільки важко перекладати чиюсь поезію? Кожен вірш має свою ритміку, стилістику…

— Коли тобі вірш подобається, він тебе не відпускає, ти ним хворієш. Поки його не перекладеш — не заспокоїшся. Треба працювати, шукати найкращі вислови, які би найкраще передавали основні ідеї. Намагаєшся відтворити ритміку. Частина, безумовно, втрачається. Але тут уже починається майстерність перекладача: що опустити, а що обов’язково залишити, щоб передати сенс. В одному творі головне — сенс, в іншому — алітерація, яку треба зберегти понад усе.

— Окрім Боба Ділана, ви ще щось перекладали на війні?

— Стівена Крейна. Це один із найвідоміших американських поетів ХІХ століття: гіркий, саркастичний, сумний, але дуже сильний. Він дуже часто звертався до теми війни. Прожив 29 років. Перекладав його ще до війни, коли працював на радіо...

— До війни ви перекладали?

— Рідко, робота забирала багато часу. На радіо вів декілька програм і завідував редакцією літературних передач. Дуже багато рутини. В армії з’явилося набагато більше свободи творчості. Найкращі часи — коли мене ставили в наряд. Постійно намагався туди потрапити, бо в тебе вся ніч! Коло тебе нікого немає! Можеш перекладати, думати, про що хочеш. Природа навколо, небо, абсолютна тиша, ані звуку! Взимку все вкрите снігом… Ці місячні дивовижні пейзажі… Абсолютно творча атмосфера.

Боба Ділана я перекладав лише в АТО, був там дев'ять місяців, переклав дев'ять пісень. На одну пісню йшов місяць. Постійно повертався до пісні, проспівував її, підбирав фрази.

— Свої вірші ви теж у наряді писали?

— Бувало. Я зрозумів, що поезія — опір організму. Один із найкращих віршів, які я написав там, був під час першої бойової тривоги. Ти не знаєш, що буде. Розумієш — буде виїзд, ти навідник танку, і в цьому танку ти нічого не знаєш! Ти зовсім з іншої сфери! А поруч — хлопці.

Головний у танку — командир, над ним — водій-механік, без нього машина не поїде. Навідник ніби й не потрібен. Але коли доходить до бою, головний — саме оператор-навідник. Команда працює на нього. Якщо навідник не впорається — зведе нанівець роботу всієї команди. І тут бойова тривога! Ти розумієш, що стріляв лише кілька разів, невідомо, чи взагалі влучав у ціль, і така відповідальність! Неймовірна нервова напруга — і раптом відбій! Життя починається заново! Зовсім по-іншому його бачиш: наскільки те, що ти вважав важливим, — дурниці, а звичайна приязнь і людське слово набувають величезної ваги.

— Боб Ділан співає про свободу, а в армії, як я розумію — контрольована свобода.

— Абсолютно контрольована. Там є певні рамки, вони доволі обмежені. І ти не можеш за них вийти. Це дуже відчувається навіть у фізіологічному плані. У тебе обмежений особистий простір. Койка — все, що в тебе є. З усіх боків — люди. Ти не можеш побути сам, постійно в колективі, варишся в рутинних проблемах. Кожен день такий же, як і попередні: ті ж розмови, заняття. Брак особистого простору — серйозне випробування. Через це люди починають пити, щось курять, намагаються так знайти порятунок. А я його шукав у художньому перекладі.

Фактично я не був на війні. Був танкістом за 15 кілометрів від передової. Танки відведені за Мінськими домовленостями. У нас були бойові тривоги, ми виїжджали, але стріляти жодного разу не довелося. Атмосфера бойових дій є. Можливо, прозвучить трохи дико, але там вільніше, ніж на полігоні. На передовій ще вільніше. Хлопці, які були на першій лінії, згадують про неї з ностальгією, хочуть туди повернутися. Там вони самі собі господарі, їх ніхто не чіпає. Там мусиш контролювати себе й розумієш, що будь-яка твоя помилка тягне за собою чиюсь загибель. Все. Більше правил немає.

Єдиний закон — зберегти життя собі і своєму другу. У нас було наближене до цього — багато армійського дебілізму до нас не дійшло. За рік служби віддав честь лише двічі, коли мені вручали грамоту вже на полігоні. Я не знав на прізвище своїх начальників. Вони там є, але не знав їхніх регалій, хто капітан чи майор. Просто Миколайович чи Сергійович…

— На вашу думку як журналіста, котрий сам був на фронті: як журналісти повинні розповідати і висвітлювати війну?

— Це найважче завдання, але треба писати правду, якою б вона не була. Навіть якщо вона не на нашу користь. Я це зрозумів. На війні першою гине правда. Не все так просто й однозначно. Герої є, безумовно, як і антигерої. І на війні так само. Те, що говорять по телебаченню, дуже відрізняється від реальної картини. У нас є своя пропаганда. Не така сильна, як у Росії, але все ж. І героїзація, і фактаж: є обстріли чи немає. Обстріли або применшувалися, або приховувалися. Мене трохи дратує називання героями. Людину видно за її вчинками. Я проти героїзації. Хай люди самі роблять висновки.

— Ви вели культурні програми на радіо. Хто вас слухає?

— Як це не сумно казати, переважно ті, кому за сімдесят. По-перше, тому що радіо «Культура» має дуже маленьке поширення, ще з тих совкових часів. Воно мовить на хвилях до 80. А в машині й на телефоні починаються частоти від 80, не зловлять нас. У нас збереглося проводове мовлення. Це теж потрібно, щоби старші люди, які сидять удома, задовольняли свої культурні потреби, слухали хорошу музику, добрі програми. Але хотілося б, щоб цей сегмент розширився, молодшав. Поки що це сумно. Коли радіо роздає якісь запрошення, на Хрещатику, 26 (адреса редакції. — ДМ) ти бачиш цілу юрбу бабусь і дідусів — і жодного молодого обличчя. Вони приходять, і це класно, але клуб за сімдесят…

— Як це покоління сприймає музику Боба Ділана? Ви читали свої переклади його пісень в ефірі.

— Різні були відгуки. Хтось нормально, а хтось казав: «Це взагалі не потрібно! Давайте щось українське!». У нас багато аудиторії суперпатріотів, які кажуть: «Навіщо витрачати час і сили на неукраїнське?».

— Як розповідати про літературу так, щоб її хотіли слухати?

— Будь-який монументалізм, глянець шкодить, відштовхує, а не приваблює. А дуже часто є подача як з підручника чи пленуму партії. А література — живі люди.

— У вас місяць відпустки. Ви хотіли би після неї повернутися до радіо?

— Так. Але розумію, що не хочу працювати так, як працював до мобілізації. Тоді це було більш наївно, віддалений підхід: десь щось бачив і розповідав про це, не заглиблюючись у деталі. А тепер я хочу лізти в саму гущу, робити свої матеріали випуклими, живими, якомога точнішими. Війна дуже загострює емоції і одразу видно, чи людина близько бере її до серця, чи віддаляється.

Хочу пропускати все через себе і більше від себе говорити, навіть про ті теми, які я зачіпав у роботі раніше — я розповідав в основному про класиків української і художньої літератури. Я відчув на малесеньку часточку те, що відчував Василь Стус або Іван Світличний. Як і вони, ти в замкнутому просторі, стоїш у черзі за тією баландою. Величезна черга людей в однакових робах, стоять один за одним. Ти розумієш, що так воно і на зоні було, тільки ще гірше.

Фото - фейсбук-сторінка Миколи Байдюка