У цьому сенсі найбільш сумний і разючий для мене приклад — наведені нижче положення виступу Миколи Рябчука під назвою «Поміж двома утопіями» на дискусії Українського центру міжнародного ПЕН-клубу 15 вересня 2016 року у Львові: «Двісті років тому Йоган-Вольфґанґ Ґете провістив кінець доби національних літератур і прихід доби літератури всесвітньої. На той час не було ще ні телефону, ні телеграфу; вітрильники долали Атлантику за півтора місяці, до Австралії допливали за три, і при тому все одно залишалися найшвидшим і найзручнішим засобом пересування на довгі віддалі. До поширення пароплавів і паротягів залишалося ще кілька десятиліть. Про польоти в повітрі мріяли тільки фантасти, про інтернет не мріяв ніхто — це було тоді просто поза межами людської уяви та розуміння». І далі: «Утім, ще раніше двоє Ґетевих співвітчизників у брошурці під назвою “Маніфест комуністичної партії” відзначили нерозривний зв’язок глобалізації культурної і торгово-економічної».

Панове, поняття «світова» або ж «усесвітня» література (Weltliteratur) Ґете висунув 1827 року, а це, погодьтеся, аж ніяк не два століття тому. І ці 11 років мають неабияке значення, якщо зважати на перебіг європейської та світової історії. Й ось чому. В цей період вмістилися й початок Російською імперією Кавказької війни (що тягнулася до 1864 року), і проголошення незалежності Чилі, Великої Колумбії (нинішні Колумбія, Венесуела, Еквадор і Панама), Бразилії, Перу, Болівії й Мексики в Латинській Америці, і війна греків за незалежність та проголошення цієї незалежності, і смерть Байрона, який брав участь у грецькому повстанні, і смерть Наполеона І, і революції в Іспанії та Італії, і повстання декабристів, і проголошення «доктрини Монро», спрямованої проти намагань європейської реакції контролювати Америку, і скасування заборони профспілок у Британії, і перемога англо-франко-російського флоту над турецько-єгипетським у Наваринській битві… Всього не перерахуєш. А на додачу — у 1819 році американське судно з гребними колесами «Саванна» за 29 із половиною діб уперше перетнуло Атлантичний океан; у свою чергу, 1822 року британці почали досліди з побудови ефективних пароплаво-фрегатів (так тоді звалися швидкісні й добре озброєні військові кораблі з паровими двигунами). А першими паровий двигун у військовому флоті запровадили знов-таки американці, якраз 200 років тому.

Ну а щодо польотів у повітрі… Практичне повітроплавання у Європі розпочалося ще влітку 1783 році, коли в Парижі піднялися над землею монгольф’єри та шарльєри з пасажирами на борту. У 1785 році пілотована повітряна куля вперше перетнула Ла-Манш. У середині 1790-х французькі повітроплавці здійснюють перші спроби застосувати повітряні кулі під час воєнних дій, щоб розвідувати ворожі позиції. Було навіть створено Національну повітроплавальну школу. А у 1804-му для проведення наукових дослідів на повітряній кулі піднявся знаний учений Гей-Люссак. Тобто йшлося про масове явище, яке бурхливо розвивалося всюди у світі, крім хіба що Російської імперії: там повітроплавання було привілеєм дворянства…

І нарешті. «Ще раніше» за Ґете, тим більше за висунення ним поняття «всесвітня література» (нагадаю, це 1827 рік), Маркс та Енгельс аж ніяк не могли написати «Маніфесту комуністичної партії», бо помер визначний письменник і мислитель у 1832 році, а «Маніфест» написано 1848-го…

Сумно? Сумно, коли такі речі висловлює знаний публіцист. Але подивився я на деякі хронологічні таблиці зі світової історії в інтернеті, й узявся за голову. Ось фрагмент однієї з них: «1821. Початок боротьби проти греків турецького ярма. 1821. Проголошення незалежності Іспанії. 1822. Звільнення від Бразилії португальського гніту» — і так далі, й таке інше. Яка «незалежність Іспанії» у 1821 році? Це Перу цього року проголосило незалежність від Іспанії! І як «португальський гніт» міг «звільнитися від Бразилії»? Виходячи за межі цього періоду, відзначу ще два «перли» цієї хронологічної таблиці: «1864. Підстава I Інтернаціоналу. 1867. Освіта Північнонімецького союзу». Зрозуміло, що це комп’ютерний переклад із російської, проте й в оригіналі містяться дурниці: скажімо, 1864 року було створено Міжнародне товариство робітників або ж просто Інтернаціонал; першим він став зватися після створення ІІ Інтернаціоналу в 1889 році, тож слід було писати: «1864. Створено Міжнародне товариство робітників (пізніше назване І Інтернаціонал)».

Але повернімося до тексту Миколи Рябчука, як на мене, знакового. Ідеться не про якесь там «вишукування бліх» у його виступі; йдеться про засадничі основи тієї картини світу, яка об’єктивно постала на час висунення Ґете тези про всесвітню літературу як реальність. Зникнення іспанської колоніальної імперії за його значенням і впливом на свідомість освіченого люду можна порівняти хіба що з розпадом СРСР, а досягнуту на той час стадію розвитку повітроплавання (коли в небо піднялися вже тисячі людей в Європі, Азії й Америці) — зі створенням комп’ютерів. У Рябчука Ґете є чимось на кшталт французьких просвітників і живе в тому ж світі, в якому жили вони; насправді світ останніх десятиліть життя і творчості Ґете — це світ глобальних політичних трансформацій (наполеонівські війни, реставрація Бурбонів, низка революцій у Європі, унезалежнення держав Латинської Америки) і пришвидшеного науково-технічного прогресу, тобто щось зовсім інше.

Я би не присвячував цьому питанню стільки місця, якби не звичка значної частини знаних інтелектуалів нехтувати історичними реаліями: століття туди — століття сюди, яка, мовляв, різниця. А різниця дуже велика: не могла, скажімо, Велика Французька революція відбутися за триста років до нашого часу (тобто в часи Петра І), як написав один відомий доктор філософських наук, так само, як не могли батьки-засновники США надихатися ідеями цієї революції, як написав інший (бо насправді хронологічно все було навпаки). Усе це викликає в пам’яті реальний випадок, який у першій половині 1980-х трапився з одним студентом; той щиросердо зазначив у своєму рефераті: «Маркс і Енгельс написали “Маніфест комуністичної партії” за завданням Володимира Ілліча Леніна…»

Отож і виходить у підсумку, як у безсмертному афоризмі, вкладеному Миколою Кулішем у вуста тьоті Моті: «Це серйозно чи по-вкраїнському?». Ось яку назву має одна з інформацій на сайті «Експресу»: «Пульс першої столиці. За останні два роки Харків заговорив українською».

Що ж, якщо Харків позбавляється рис «совка», то, схоже, Львів їх набуває. Яка «перша столиця»? Скільки можна вживати цей термін, гідний хіба що газети «Комуніст»? Реально першою столицею України в 1917 році став Київ. У Харкові ж осіли два маріонеткових уряди: більшовицький клон уряду УНР під кінець 1917-го (в якому навіть не була передбачена посада прем’єра) та «уряд» маріонеткової Донецько-Криворізької республіки. Їх вигнали геть навесні 1918-го. Потім Харків був столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки, півроку в 1919-му та з 1920 по 1934 роки. Проте Сталіну треба було звести нанівець саму пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадують; в офіційній біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, в 1917-18 роках була «боротьба проти контрреволюційної Української ради», — й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною була й міфологема про «першу столицю», яку досі, як бачимо, дехто повторює навіть у Львові, не замислюючись над фактами історії та не помічаючи, що крокує сталінським курсом…

А тепер — увага, цитата! «Давно вже не чув і не бачив такої нісенітниці, яку розповсюдили з ТСН на “Плюсах”. Протягом усього дня, послідовно, телеведучі Марічка Падалко, Соломія Вітвіцька, Юлія Бориско повідомляють з телеекрану, що “конкурент” української “Мрії”, найбільший у світі літальний апарат успішно здійснив свій перший політ… Зауважую, “конкурент” — здійснив свій перший політ, “конкурент” української “Мрії”, якийсь там Air Lander. 92-метровий гібрид літака та дирижабля успішно випробували у Великій Британії. Його довжина на вісім метрів перевищує довжину найбільшого існуючого літака Ан-225 "Мрія". Гібридний літальний апарат важить 20 тонн, із вантажем у 10 тонн здатен підніматися на висоту у шість кілометрів і розганятися до 148 кілометрів на годину».

Це пише у «Дні» Олександр Пісний, ретельно, на фактах показуючи, чому Air Lander, хоча й довший за «Мрію», ніяким конкурентом їй бути не може ні в чому, крім метражу. А це, погодьтесь, якось не вписується в поняття «конкурент». За Словником іноземних слів, конкурент — це «1. Той, хто конкурує з кимось, суперник, опонент, антагоніст. 2. Учасник конкурсу». Втім, справді реальні конкуренти у Air Lander були задовго до появи «Мрії», ще у 1930-х. Скажімо, трансконтинентальний К-7 українського конструктора Костянтина Калініна: максимальний вантаж 16,6 тонн, швидкість — до 234 км/год, максимальна злітна маса — до 40 тонн. Один із пасажирських варіантів передбачав перевезення 128 пасажирів на відстань до 5 тисяч кілометрів. Військовий варіант (а він був головним для тих, хто фінансував проектування і будівництво літака) являв собою справжню «летючу фортецю», яка з’явилася на дев’ять років раніше за уславлений американський «Боїнг» В-17. Оборонне озброєння — вісім авіаційних гармат і вісім кулеметів. Кожну точку навколо літака тримали на прицілі одночасно троє повітряних стрільців, що давало надійний захист від ворожих винищувачів. Запас бомб коливався залежно від дальності польоту від 10 до 16,5 тонн. Використання підвісних баків із пальним гарантувало дальність польоту у 2400 км з бомбовим навантаженням у 6 тонн. Десантний варіант К-7 був розрахований на 112 парашутистів. До літака міг бути прикріплений танк вагою 8,5 тон або гармата, які скидалися на парашутах. Куди там тому Air Lander! А ще у 1930-х будувалися велетенські дирижаблі. Один із них — пасажирський LZ 127 «Граф Цепелін» (Graf Zeppelin). Довжина дирижабля становила 236,6 метрів, вантажопідйомність 25 тонн (а при заповненні воднем додаткових мішків — близько 55 тонн), максимальна швидкість — 128 км/год, дальність польоту — понад 10 000 км. Дирижабль 143 рази перетнув Атлантичний океан й один раз — Тихий. Як бачимо, теж був гідний конкурент для Air Lander…

Знаний публіцист, знане видання, знана телепрограма… А водночас — невивірена інформація, яка, в свою чергу, призводить до невірних оцінних суджень і висновків чи до прямої дезінформації аудиторії.