Нам усім необхідно пам’ятати, «на чиєму ми боці». Чи ми все ще є good guys? Коли я намагаюся пояснити європейцям усю складність процесів в інформаційному просторі, я використовую кейси, близькі до них. Наприклад, терористичну атаку на редакцію сатиричного журналу Charlie Hebdo, яка стала точкою кристалізації медійних позицій європейського світу і «русского мира».

Росія винна?

Моніторинг російського медіапростору одразу після теракту в Парижі засвідчив, що провідні неофіційні спікери та блогери кремлівської медіатусовки (зокрема так звані охранителі) транслювали одну й ту саму думку:

«Так, звісно, нам дуже шкода безневинних журналістів та їхні сім’ї. Однак ви ж розумієте, що в разі, коли ви ображаєте релігійні почуття окремих людей, ви маєте бути готові до того, що вас покарають. А отже… у смерті журналістів редакції — є і їхня власна провина».

Звісно, для такої позиції було багато політичних підстав. Зокрема й запопадливе ставлення Кремля до Кавказу та особисто Рамзана Кадирова, який і організував нібито «багатотисячний» мітинг мусульман проти Charlie Hebdo в Грозному.

Водночас, несприйняття фізичного насилля проти інформаційного впливу Charlie Hebdo дозволило Петру Порошенку продемонструвати єдність України з цінностями європейської сім’ї: «Яку б радикальну, ганебну, або навіть продажну позицію не транслювали журналісти — застосовувати до них фізичне насилля не можна».

А тим часом межі цих принципів у часи гібридної війни цілковито розмиті, зокрема й через бездіяльність самих журналістів.

ОБСЄ винна?

На конференції «Пропаганда війни та ненависті і свобода масової інформації», що була організована Дунею Міятович у Відні в лютому цього року, українська делегація кількісно переважала всі інші. Зокрема, Вікторія Романюк представляла доповідь щодо роботи українського StopFake, на яку дуже бурхливо прореагував головред російського телеканалу «Звєзда» Максим Додонов.

Конференцію вже можна було вважати зірваною, через крики та поведінку Додонова і його колег, коли Дуня Міятович особисто пообіцяла вивести Додонова з приміщення за допомогою охорони, якщо тільки той не припинить своєї ганебної поведінки.

Виступи учасників конференції було продовжено, однак сам факт присутності телеканалу «Звєзда» на конференції з питань пропаганди в медіа є для мене вкрай промовистим, знаковим і символічним.

Річ у тім, що, згідно з даними єдиного державного реєстру юридичних осіб Російської Федерації, кінцевим бенефіціаром-засновником відкритого акціонерного товариства «ТРК Вооруженных сил Российской Федерации “Звезда”» є Міністерство оборони РФ. Про це можна також прочитати в статуті «Звєзди».

Міністерство оборони України також має низку ЗМІ, зокрема ТРК «Бриз». Однак нікому при здоровому глузді не спаде на думку запрошувати журналістів ТРК «Бриз» на міжнародну європейську конференцію з питань свободи слова в ролі представників вільного медіа.

Дуня Міятович формально не могла заборонити представникам «Звєзди» брати участь у конференції через побоювання звинувачень у «наступі на свободу слова». Іншими словами, ОБСЄ не може заборонити пропагандистам поширювати пропаганду, оскільки сама заборона поширення пропаганди може бути розцінена як «наступ на свободу слова». Парадокс? Аж ніяк!

Проблема в тому, що самі журналісти й представники медіа та вільних ЗМІ не можуть (або не хочуть) працювати над тим, щоб визначити — що можна вважати вільними ЗМІ, а що — ні, що є інформацією, а що — пропагандою.

Цукерберг винен?

Видання «Медуза» опублікувало переклад відкритого листа головреда норвезького видання Aftenposten до Марка Цукерберга. Серед іншого головред вимагає від лідера Фейсбуку таке: «Меньшее, что Facebook должен сейчас сделать для того, чтобы быть в гармонии со своим временем, — разграничить принципы и правила публикации по географическим регионам. Кроме того, Facebook следует научиться отличать редакции СМИ от других пользователей. Вы не можете, Марк, стать для нас самым главным редактором».

Заклик розмежування правил публікації контенту за регіонами дуже нагадує шовіністичний та ксенофобський підхід розподілу людей за принципом місця їхнього проживання. Але з ним ще можна якось змиритися. Однак вимога формування окремих правил для ЗМІ (порівняно з «обычными обывателями») для мене є неприйнятною. Я не розумію, з яких причин Фейсбук має надавати преференції журналістам, а не, скажімо, вчителям, лікарям, релігійним діячам або представникам ЛГБТ-спільноти?

Цей «відкритий лист» є кристалізацією конфлікту між традиційними та соціальними медіа. Головред Aftenposten визнає той факт, що Фейсбук є нині головним медіа у світі. Й, таким чином, він фактично визнає, що Фейсбук успішно конкурує з  традиційними медіа.

Водночас він вимагає особливого ставлення до традиційних ЗМІ в редакційній політиці Фейсбуку, причому такого ставлення, яке може дискримінувати решту користувачів порівняно з професійними журналістами.

Порохоботи винні?

Позиція українських журналістів полягає в тому, що треті особи (як-от представники влади, корупціонери, партії тощо) використовують фінансовий ресурс для того, щоби блогери, користувачі Фейсбуку й бот-акаунти здійснювали корекцію громадської думки — шляхом нападок на журналістів у коментарях та дописах у Фейсбуку. Тобто дискредитували журналістів в очах їхньої аудиторії.

Я можу припустити існування проплачених постів, блогерів на зарплатні, однак усі ці звинувачення звучать поки що настільки ж бездоказово, як і спроби Президента Порошенка назвати скандал із «ПанамаПейперс» «спецоперацією Кремля з дискредитації української влади».

Жодного журналістського розслідування про міфічні українські «ботоферми», якому можна було би повірити, я не побачив. Тимчасом як на Заході є дуже багато гідних, ґрунтовних та об’єктивних прикладів.

Самоцензура винна?

Одним із критичних питань медіаспільноти є рішення щодо оприлюднення або замовчування тієї чи іншої суспільно важливої інформації залежно від поточної ситуації в суспільстві та інформаційному просторі (самоцензура). Наприклад, коли певні дані про бійців добробатів не розголошувалися через рішення редакції берегти репутацію учасників АТО, навіть у разі, якщо вони, м’яко кажучи, не є «янголами».

Окремі журналісти й медійні експерти кажуть, що самоцензура й цензура є одним і тим самим. Але таке сприйняття «свободи слова» є дещо одностороннім. Рішення оприлюднювати чи не оприлюднювати здобуту інформацію журналіст приймає сам (якщо це професійний журналіст). Це абсолютно нормально, якщо журналіст сам готовий нести відповідальність за те, яку інформацію він публікує (чи не публікує).

Засуджувати журналіста за те, що він не оприлюднив наявних у нього даних, можна тільки в разі, якщо мотивом прийняття такого рішення було або особисте збагачення, або інший меркантильний інтерес. За будь-яких інших умов так звана самоцензура — це свідоме, відповідальне рішення не розголошувати (хоча б тимчасово) отриману інформацію в інтересах суспільства, національної безпеки, моральності чи етики, фізичної та інформаційної безпеки конкретних осіб тощо. За це журналіст не має наражатися на осуд.

Якщо ми усвідомимо, що свободою слова є не тільки воля публікувати будь-що й коли заманеться. Свобода слова — це ще й право промовчати та не оприлюднювати інформації. Таким чином, «самоцензура» може розцінюватися виключно як вид політичної чи медійної корупції. Коли мовчання журналістів купується олігархами чи політиками за певні преференції, а не журналіст самостійно приймає рішення не публікувати матеріалу.

СБУ винна?

Останні три тижні Служба безпеки України згадується в медіапросторі навіть частіше,  ніж Мінстець у першій половині 2015 року. Нагадаю: щоразу, коли відповідальний громадянин бачив безкоштовну роздачу газети «Вєсті» біля переходу метро, за цим слідував допис у Фейсбуку — «Куди дивиться Мінстець?». Те саме запитання озвучували на телеефірах і журналісти й медійні експерти.

Минув рік і ті ж самі медійні експерти й журналісти залюбки співпрацюють (або толерують співпрацю) з порталом Strana.UA Ігоря Гужви, проти якого так жваво виступали, коли він був видавцем газети «Вєсті».

За цей час ті самі Мінстець та СБУ підготували багато проектів нормативно-правових актів різного ступеню жорсткості, кожен із яких був нищівно розкритикований медійними експертами за фінансової підтримки західних донорів (зокрема й ОБСЄ, про яке було згадано вище). Наприклад, невтомні спроби звести нанівець роботу над проектом Концепції інформаційної безпеки України.

Тепер СБУ та МВС звинувачують у тому, що вони допустили спочатку роботу Марії Столярової на телеканалі «Інтер», потім антиукраїнське мовлення самого телеканалу «Інтер», а потім і насильницькі дії в приміщенні означеного телеканалу. Керівництво «Інтера» й ТОВ «НІС» заявляє про терористичні акти та перешкоджання журналістській діяльності.

З формального погляду, згадана вище Дуня Міятович мала засудити підпал «Інтера», хоча я, приміром, не бачив реакції щодо нападів на російських журналісток, які висвітлювали річницю теракту в Беслані. Так чи інакше, напад на «Інтер» отримав офіційну реакцію від медіаспільноти. Насильство засуджено. Фактично висловлено підтримку телеканалу, що знову веде нас до парадоксу!

Адже коли Марія Столярова разом зі своїми колегами готувала антиукраїнські телесюжети та узгоджувала позицію провідного телеканалу України з терористичною організацією ДНР — це не викликало реакції медіаспільноти (за поодинокими винятками).

Коли її листування, що доводило її антиукраїнську позицію, було оприлюднено — це знову ж таки не потягнуло за собою офіційних заяв медійників (окрім «Детектора медіа»). Так само не прозвучало жодних заяв медіаспільноти з приводу скандального концерту до Дня незалежності. Не було реакції й на очевидно «не проукраїнську» медіаполітику телеканалу «Інтер».

По суті, це дало сигнал, що медіаспільнота самоусувається від проблеми.

Та коли невідомі вчинили напад на «Інтер», при мовчанні з боку СБУ й Нацради, — представники медіа засудили це, оскільки йдеться про дуже небезпечний сигнал. Адже якщо нині можна підпалити один із найпотужніших телеканалів країни, то, можливо, завтра суспільство так само толеруватиме й підпал «Громадського» або «Української правди».

Медіабл*ді винні?

Досвід гібридної війни наочно демонструє, що дегуманізація об’єкта є одним із найбільш ефективних інструментів розпалювання ненависті в інформаційному та медійному просторі. Спочатку ви називаєте групу людей «бандерівцями», потім «фашистами», потім «карателями» й ось… взяти до рук зброю і їхати вбивати тих, кого раніше називали «братами» — не тільки нормально, але й почесно.

Я знаю, що окремі журналісти жартома «жалкують» за часами Януковича, оскільки рух «Стоп цензурі!» був яскравим прикладом гуртування професійної спільноти перед обличчям небезпеки. Журналісти постійно обговорювали абсолютно реальні фізичні загрози своєму життю і здоров’ю, пов’язані з можливою реакцією на їхню професійну діяльність. А влада навіть не намагалася приховати свого негативного ставлення до них. Сентенції типу «я вам нє завідую» були небезпечним відгомоном страшної смерті Георгія Гонгадзе.

Однак я глибоко переконаний: журналістська спільнота не усвідомлює, наскільки масштабнішими ризики й загрози для журналістів є на даний момент. Пов’язані вони з тим, що українське суспільство почало толерувати насильство над журналістами. Як над окремими особами, так і над медіа загалом.

За часів Януковича, коли співробітники президентської охорони розбивали камеру комусь із операторів, суспільство моментально ставало на бік журналістів. А нині, коли прес-центр АТО безпідставно звинуватив «Громадське» в розголошенні держтаємниці, суспільство стало на бік Міноборони (щоправда, директор «Громадського» все ще вірить, що «то все порохоботи»).

Але це ще не найстрашніше! 6 вересня Сергій Грішин, який співпрацює з Романом Скрипіним, дав ляпаса журналісту «Громадського» Богдану Кутєпову, а потім написав про цей «подвиг» у Фейсбуку. Щонайменше половина коментаторів його допису схвалювала такий вчинок і раділа його рішенню.

Безумовно, однією з причин такого інциденту є той факт, що Богдан Кутєпов постійно публікує в соціальних мережах різкі коментарі на адресу своїх опонентів, не гребуючи при цьому ні так званою мовою ненависті, ні ненормативною лексикою, ні прямими образами на адресу своїх же «колег по цеху». Представники «Громадського» кажуть, що намагалися «повпливати на Бодю», однак здебільшого його поведінка в Фейсбуку красномовно свідчить про те, що їм це не вдається.

Таким чином, за часів, коли інформаційний простір України розігрітий до максимуму, коли міністр внутрішніх справ України використовує в своїх постах хештег «медіабл*ді», коли журналістська спільнота ніяк не реагує на кричущі події в інфопросторі, а чекає, доки протистояння перейде в гарячу фазу, — рівень загроз життю і здоров’ю журналістів має безпрецедентне для нашої країни зростання.

Завтра проти когось із журналістів може бути застосовано насильство, а суспільство розцінить це як справедливу реакцію на нібито «антиукраїнську позицію» і скаже, що «так і треба». І в цей момент ми прирівняємося до росіян, які толерували вбивство карикатуристів Charlie Hebdo. Ми перестанемо відрізнятися від них.

Що робити?

Необхідно нарешті усвідомити й прийняти той факт, що розкол між журналістами й рештою учасників інфопростору існує й поглиблюється. Представники «четвертої влади», які завжди стояли на боці суспільства й користувалися своїм привілейованим станом — через можливість використовувати свій професіоналізм для впливу на маси, — втрачають контроль над процесом прийняття рішень щодо контенту і його поширення.

Цей процес є об’єктивним та природнім, а нарікання журналістів на існування чиєїсь підлої злої волі третіх осіб, яка їм заважає (Цукерберга, СБУ чи порохоботів), є безпідставними.

Необхідно змиритися з тим, що журналістам ніхто нічого не винен й що отримати в майбутньому привілейоване становище в суспільстві чи в онлайн-просторі (на кшталт спеціальних правил на Фейсбуку) вони, скоріше за все, не зможуть.

Ностальгія українських журналістів за часами Януковича, коли все було відносно просто та зрозуміло, свідчить, що саме журналісти (а не Марк Цукерберг) лінуються розвиватися разом із рештою світу. За Януковича загрози для медіапростору були традиційними, а боротьба з цензурою та корупцією виглядала відважно, але водночас очевидно.

Гібридна війна все змінила. Як у творах Льюїса Керрола, вона вимагає бігти чимдуж тільки для того, щоби залишатися на місці. Гібридний світ вимагає від журналістів розвиватися швидше за решту суспільства, щоби суспільство ставало на їхній бік, а Цукерберг сам приходив консультуватися з ними стосовно правил розміщення контенту на Фейсбуку.

Продовжуючи мантри на кшталт «це робота СБУ», «це винні порохоботи», «це —  стандарти Бі-бі-сі», журналісти залишаються всього лишень відображенням гіршої частини українського суспільства, яке продовжує нити про те, що «наше життя погане — тому що в нас погана влада». Або ж навіть відображенням української влади, яка каже, мовляв, «ми погано керуємо країною і не можемо знищити корупцію — бо в нас війна».

Водночас, решті активних учасників інформаційного простору необхідно усвідомити і прийняти те, що професійні журналісти є одночасно еритроцитами та лейкоцитами кровоносної системи суспільного організму — інфопростору.

Саме журналісти переносять «повітря» свободи, гідності та пріоритету прав людини, а також «антитіла» проти ураження суспільства раковими пухлинами авторитаризму, тиранії, подвійних стандартів та корупції.

Таким чином, поширюючи й толеруючи хештеги на кшталт «медіабл*ді», ми вбиваємо не тільки клітини, уражені політичною корупцією, джинсою чи пропагандою, а й усі інші — навіть «здорові», без яких організм залишиться беззахисним.

Залишається питання про те, де знайти того «лікаря», що визначить, які клітини «заражені», а які «здорові»? На мій погляд, ніхто, крім самих журналістів, цього зробити не зможе. Голос журналістської спільноти повинен лунати не тільки для засудження підпалів редакцій чи  викриття корупціонерів. Як і в будь-якій сфері постмайданного реформування країни, головним принципом успішності має бути воля взяти відповідальність на себе.

Необхідні публічні заяви відповідальної медіаспільноти щодо телеканалу «Інтер» і його редакційної політики. Щодо журналістів та інших співробітників ТОВ «НІС» та їхньої подальшої кар’єри в медіа. Щодо так званого гумору студії «Квартал'95» і телеканалів, які толерують цей так званий гумор. І так далі…

Позиція медійників має бути консолідованою. Якщо вже котрий поспіль рік не вдається запустити оте сумнозвісне «саморегулювання», а кожна наступна медійна членська організація призводить тільки до чергового скандалу серед її членів, необхідно знайти інші шляхи, як продемонструвати суспільству, що відповідальні журналісти мають позицію, й ця позиція є спільною та монолітною.

Тільки коли журналісти матимуть та застосовуватимуть «владу» щодо своєї професії та особливо щодо тих, хто її нищить — тільки тоді вони справді зможуть претендувати на звання «четвертої влади», а насправді бути «першою».

Фото - www.dri.pt