В Україні серпень за числом свят може конкурувати тільки з січнем. Цей «парад святкувань» розпочався 2 серпня Днем повітрянодесантних військ України й закінчився 30 серпня своєрідним ювілеєм — початком «першої декомунізації», коли постановою президії Верховної Ради була заборонена Компартія України, потому демонтовані деякі комуністичні пам’ятники та дещо змінена топонімія столиці й низки інших міст. Утім, «перша декомунізація», її досягнення та провали — це окрема тема; тут же зазначу, що на цей небуденний ювілей, який наштовхує на серйозні роздуми, українські мас-медіа майже не відреагували, а жаль.

Натомість про Українську державу до Дня Незалежності в медіапросторі традиційно була сказана маса нісенітниць, передусім пов’язана з історією. Як завжди, в дуже широкому діапазоні. Один полюс тут — «наша молода держава». Щоправда, таких тверджень було незрівнянно менше, ніж, скажімо, за президентства Кучми: все ж про УНР, ЗУНР, бодай номінально незалежну у 1919–23 роках, а потім, до початку 1930-х, реально автономну — на рівні протекторату — у складі Радянського Союзу УСРР й Українську державу гетьмана Скоропадського за ці часи дізналися якщо не всі сільські бабці, то майже всі журналісти. Тим більше, що вже тепер точаться дискусії, як саме відзначати наступного року 100-ліття модерної державності України. Інший полюс — це твердження, що держава Україна існує вже півтори, дві, а то й чотири тисячі років, причому вона, мовляв, існувала ще до трипільців і була першою в Європі, якщо не у світі, принісши цивілізацію й шумерам, і давнім єгиптянам, й античним грекам. Утім, такого теж було значно менше, ніж за часів Кучми, — знов-таки, й освіта в маси йде, й комплекси історичної неповноцінності поволі зникають…

Та було й дещо нове. Один дуже патріотичний (без лапок) політолог із якогось дива, аналізуючи українські проблеми, безапеляційно написав: «Україна вперше за майже тисячу років відновила свою державність». То як — виходить, що після Ярослава Мудрого української державності не було? До цього не додумалися навіть Дмитрій Табачник зі своїм тезкою Кисельовим… Бо ж, згідно з цим твердженням, ані Володимир Мономах, ані Данило Галицький, ані Богдан Хмельницький, ані Михайло Дорошенко, ані Михайло Грушевський, ані Павло Скоропадський, ані Симон Петлюра не були лідерами суверенних держав, й історія України значно більше позначена тавром бездержавності, ніж історія сусідньої Білорусі… Я розумію, що емоції — річ серйозна, й комусь можуть не подобатися Мазепа чи Петлюра, але ж не можна політологові йти всупереч історичним фактам. Тим більше, що вони такі переконливі, що навіть ледь не обожнювач діянь Петра І Пушкін писав у монолозі Івана Мазепи з поеми «Полтава» цілком об’єктивні речі:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

А за добу до 25-ліття ухвалення Акту про незалежність було інше свято — День Державного Прапору, — поєднане з річницею президентського указу про встановлення звання «Герой України». Принагідно зауважу, що ця назва — наслідок зрозумілого політичного поспіху та необізнаності авторів тексту цього документа, бо має йтися про відновлення незалежності — адже не лише УНР/ЗУНР, а й УСРР як співзасновниця СРСР у 1922-23 роках була юридично незалежною державою, що й дало потім право Україні, Росії та Білорусі (четверта співзасновниця — Закавказька федерація — припинила існування в 1936 році) здійснити в Біловезькій Пущі похорон Радянського Союзу. Як бачимо, нісенітниць вистачає не лише в мас-медіа, а і в державних актах… Але зараз мова про журналістські нісенітниці. На сайті серйозного медіаресурсу читаємо: «1998 — рік встановлення премії "Герой України"». І далі — розповідь: спершу, мовляв, Кучма запровадив цю «премію» своїм указом, а потім Верховна Рада ухвалила відповідний закон. Що ж, ось в інтернеті указ Леоніда Кучми. Знайдіть-но там слово «премія». А ось указ Кучми про статут звання Герой України — вже після ухвалення закону. Де тут хоча би щось сказано про «премію»?

До речі, 2010 року Донецький суд вирішив позбавити Степана Бандеру та Романа Шухевича цих звань, бо вони, мовляв, не були громадянами України. І з того часу журналісти дружно пишуть, що, мовляв, їх позбавлено цих звань — чи то з осудом, чи то зі схваленням. Але насправді рішення суду нікчемне й незаконне щонайменше з двох причин: а) Бандера та Шухевич насправді були громадянами України в дитинстві (ЗУНР, потім УНР); 2) є Закон України про державні нагороди, і там сказано:

«Стаття 16. Позбавлення державних нагород

Позбавлення державних нагород може бути проведено Президентом

України лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за

поданням суду у випадках, передбачених законом».

Зрозуміло? «Лише у разі». Крапка. Все інше — пряме порушення закону. І даремно Вікіпедія пише про «дискусійність» ухвалених Донецьким обласним судом рішень. Яка може бути «дискусійність», коли ці рішення відверто незаконні й ґрунтуються на відверто сфальшованій мотивувальній основі?

Ну а тим, хто свято вірить у непорушність усіх судових рішень, нагадаю, що Революція гідності ніколи б не відбулася, якби виконувалися рішення «найсправедливіших у світі» українських судів. Це перше. А друге — держава, в якій обласний суд може скасувати указ глави держави, приречена на розпад і загибель. До речі, що нині поробляють ті донецькі судді?

І ще про свята. Відверто засмутила Марина Ставнійчук, яка написала у своєму блозі: «…Президент підписав указ "Про святкування в Україні 500-річчя Реформації". Це свято є важливим для євангельських християн-баптистів. Звичайно, в цьому нема нічого поганого. Україна толерантна до будь яких офіційно визнаних релігійних течій. Але. Ми все ж таки — православна країна. До Київського та Московського патріархатів Української православної церкви, згідно останніх опитувань, відносять себе відповідно 32 і 25 відсотків вірян України. Взагалі православними вважають себе 70 відсотків громадян. До протестантської церкви відносить себе 1 відсоток віруючих».

Але ж баптисти — це ще далеко не всі протестанти України (перелік усіх протестантських церков, які РПЦ зверхньо зве «сектами», хоча баптистів у світі приблизно стільки ж, скільки всіх парафіян Московського патріархату, зайняв би надто багато місця). А Вікіпедія слушно зазначає: «Протестантизм в Україні — друга за кількістю віруючих група християн після православних; перевершує за чисельністю католиків. За різними дослідженнями в Україні протестанти складають від 1,3 % до 2,4 % населення. Підрахунок кількості протестантів важкий тим, що не всі протестантські церкви та групи офіційно зареєстровані та ведуть докладну статистику членів».

До того ж, будучи вірним УПЦ КП, усе ж змушений зауважити, що це свято є важливим і для українських православних. Адже Реформація — то подія всесвітнього значення, яка мала великий вплив і на Україну. Власне, вона — в числі тих подій, які сформували європейську спільноту та весь сучасний світ. Серед її наслідків — масове поширення Святого Письма та богослужіння живою народною мовою (до цього мирянам заборонялося читати Біблію, до того ж викладену латиною, грецькою та церковнослов’янською, тобто незрозумілу більшості аудиторії), формування на основі роботи над перекладами Біблії загальнонаціональних літературних мов, поява такого феномену, як християнська (передусім протестантська, але не тільки) трудова етика тощо. Українські православні братства і братські школи — це складова європейських передреформаційних і реформаційних процесів. Церковні реформи Петра Могили та концепція Києва як «другого Єрусалиму» — це теж відлуння Реформації. Власне, й Хмельниччина також… Відлуння це відчутне і в ХХ, і в ХХІ століттях. Скажімо, Українська Автокефальна Православна Церква при своєму створенні у 1917–21 роках зверталася, за прикладом протестантів, до певних ранньохристиянських обрядів і традицій. Та й УПЦ КП несе на собі відбиток Реформації, зробивши мовою богослужіння українську, а не т. зв. «церковнослов’янську» (яка наразі дуже нагадує російську) та заохочуючи вивчення Біблії мирянами…

І, нарешті, ще про два свята. У чималому числі мас-медіа трапляється таке повідомлення від 14 серпня: «Сьогодні православні східного обряду святкують Маковея». Панове новинарі, немає «православних східного обряду», є «християни східного обряду» — православні та греко-католики. Ну а наостанок — щось майже циркове. Сайт Сalendarium.com.ua — «Український календар» розповідає нам, що в ніч на 31 серпня 1935 року в місті Кадіївці на Донбасі «відбулася подія, яка стала виробничим подвигом, що сколихнув країну»; забійник вугільної шахти Олексій Стаханов видобув за зміну аж 14,5 норм — і так далі й таке інше про «стахановський рекорд» із видобутку вугілля, про самого Стаханова та поширення й успіхи «стаханівського руху». Все це відверта «деза». Від того, що насправді забійника Стаханова звали Андрієм, а Олексієм він став унаслідок банальної ляпки в повідомленні про «рекорд» у газеті «Правда» (йому видали нові документи й наказали забути старе ім’я, бо «Правда» не може помилятися), до самої сутності «рекорду», на який зі Стахановим працювало ще декілька шахтарів. Єдина правдива вістка у статті (і єдине справді реальне досягнення Стаханова) — це те, що він перший чи то запропонував, чи то випробував чітко організований поділ праці при роботі в забої. Втім, це було новацією тільки в Радянському Союзі, де були вибиті майже всі кваліфіковані інженерні кадри, натомість на Заході такий поділ праці вельми успішно застосовувався, і достатньо давно…

На цьому дозволю собі поставити крапку, перенісши в наступний місяць деякі журналістські і блогерські ляпсуси, не пов’язані напряму зі святковою тематикою. Хоча… Вересень теж відкривається святом — Днем Знань, то ж цікаво, що «небуденне» з цього приводу з’явиться в медіапросторі…

Фото - www.3xhammer.de