Скандальна публікація «Української правди», у якій редколегія всього видання та редакція її підрозділу «Європейська правда» закликали ЄС відмовити Україні в скасуванні безвізового режиму та наданні фіндопомоги через «фальсифікацію реформ», викликала на диво одностайну реакцію інтелектуальної ФБ-спільноти — мало хто наважився підтримати позицію УП. Причому гнівних постів редакція нашого визнаного мережевого «флагмана євроінтеграції» дочекалася як від порохоботів, так і від зрадофілів: ще б пак, вимагати санкцій проти власної країни — це, як не крути, дистильована Зрада в усіх сенсах цього місткого слова. Відтак «шоста колона» від Віталія Портнікова — це ледь не найлагідніше визначення, яким Сергія Сидоренка та його колег нагородили журналісти та блогери.

Основний масив критики зосереджений на непатріотичному та шкідницькому характері заяви УП, який явно йде врозріз з інтересами держави й тому не може бути виправданий жодними благими намірами та принциповими міркуваннями. Редакція «Української правди» ж у відповідь наголошує, що пішла на такий радикальний крок якраз винятково з міркувань патріотизму — адже хоче бачити свою країну чесною, прозорою, транспарентною та насправді відданою європейським цінностям. Утім, про патріотизм чи непатріотизм заяви УП можна дискутувати довго, але в процесі цих запальних дискусій варто би звернути увагу не лише на аргументацію й мотивацію демаршу журналістів, а й на його дієвість. І ось тут у позиції колег, які добре розписали, «чому», але навіть не замислилися, «навіщо», вимальовуються явні суперечності.

Йдеться навіть не про те, що Євросоюзові, якщо він і справді вирішить відступити від своїх суворих правил та пробачити Україні відверту халтуру, буде начхати на «лист трудового колективу працівників одного з українських сайтів» — а якщо не вирішить, то й поготів. Питання викликає сама задекларована журналістами хитра конструкція з примушення корупціонерів до чесних реформ.

Як зазначається в статті «Української правди», корумпована українська верхівка заради захисту власних корупційних інтересів знехтувала обов'язковою вимогою ЄС до скасування безвізу — саботувала запровадження електронних декларацій. Відтак ЄС мусить покарати корупціонерів, не прийнявши в них «безвізовий залік» та змусивши доробити бракований євроінтеграційний продукт. І саме заради ідеального та чесного виконання антикорупційних вимог принципова редакція УП готова обійтися без безвізового режиму та фінансової допомоги Євросоюзу — але оскільки ввести такі санкції проти окремої «Української правди» в межах особистої акції протесту її журналістів ЄС ніяк не може, то УП просить ЄС заодно й долучити до цієї каральної акції всю Україну.

В принципі, логіка хоча й не дуже прийнятна для менш схильних до самозречення громадян, але нібито зрозуміла — не дає спокою лише одна деталь: звідки УП взяла, що відмова Україні в безвізі та фіндопомозі має стати покаранням для вітчизняних корупціонерів? Звідки в принципових євроінтеграторів упевненість, що безвізовий режим — це омріяна мета для корупціонерів, а його чергове відкладення нарешті мотивує їх до припинення «фальсифікації реформ»?

Здавалося б, уже сама ситуація з електронним декларуванням, яку так затято смакує УП, не те що переконливо свідчить, а кричить на весь голос: показовим саботажем виконання принципових вимог ЄС щодо введення безвізового режиму корумпована верхівка вкотре підтвердила, що корупційні інтереси в її системі цінностей мають значно більшу вагу, ніж отримання безвізу. Попередня спроба «фальсифікації безвізових реформ» сумнозвісними «поправками Денисенка» завершилася таким самим покаранням, як те, якого зараз вимагає «Українська правда» — і що, сильно це мотивувало корупціонерів на те, щоби виправитися й нарешті зробити все, як каже екзаменатор? Визріло в еліти за ці півроку бажання реабілітуватися?!

Якщо, знаючи про прискіпливість ЄС до виконання безвізових вимог, корумпована верхівка продовжує опиратися реформам, це не означає, що «вони там такі дурні, що все одно думають, що їм повірять». Це означає, що чергове відкладення безвізового режиму, про яке заздалегідь попереджав Євросоюз, анітрохи не лякає корупціонерів — вони до нього цілком готові та вже, ймовірно, заклали в бізнес-план.

То кого ви, дорогі колеги з УП, хочете покарати відмовою у поїздках до Європи без віз, крім пересічних українців? У чому суть запропонованого вами шантажу і яких наслідків ви від нього чекаєте? І, врешті, якщо ми вже говоримо про цінності, яка потенційна загроза змушує вас відмовитися від безвізового режиму, до запровадження якого ви, за вашими словами, так серйозно доклалися?

Згідно зі статтею УП, єдина катастрофа, яка чекає на нас у разі, якщо ЄС таки зглянеться над багатостраждальною Україною, заб'є на свої принципи й прийме в корупціонерів недороблені реформи, —  це те, що офіційний Порошенко «отримає багатомільярдні транші та безвізовий режим, а згодом — пропіариться на цьому» та «збереже добрі стосунки з Заходом». Що в цьому поганого бачить «Українська правда» — чесно кажучи, зрозуміти важко. Напевно, у виданні вважають, що варто лише запровадити безвіз, і українські громадяни, одурені піаром, усі як один побіжать на виборчі дільниці цілувати п'яти Петра Олексійовича, благословляючи його на довічне корупційне царство. А розведений хитрим шоколадним каталою Захід розчулено посміхатиметься, не знаючи, що продав майбутнє України дияволу за стосик липових електронних декларацій.

Дорогенькі, безвізовий режим — це не єдиний і не останній важіль впливу Заходу на верхівку української влади, а кілька мільярдів — це не одномоментний спосіб вилікувати змучену економіку України й позбавити її будь-якої залежності від зовнішніх гаманців. І в разі отримання безвізового режиму та пари траншів ніякий Порошенко не зможе з прибором накласти на всі європейські реформаторські претензії та облаштувати собі на довгі роки авторитарний шоколадний бантустан із відкритими кордонами, корупцією, блекджеком і прокурорами.

І електронні декларації — не єдина проблема України, на яку вказує і вказувала Європа. Умов безвізового режиму було немало, і якщо українському суспільству (зокрема, й «Європейській правді») спільно з ЄС вдалося змусити цю пасивну корумповану владу виконати левову частку вимог і майже дотиснути останню, про електронні декларації, то це вже неабиякий успіх. І якщо Євросоюз вирішить, що українське суспільство (зокрема, й «Європейська правда») таки справді неабияк доклалося до справи євроінтеграції, та погодиться надати нам безвіз і допомогу, а електронні декларації вже добити на подальших етепах нашого довгого шляху до Європи, то це явно принесе Україні більше користі, аніж гордовите самокатування в примарних надіях на еволюцію свідомості корупціонерів. Ця «нагорода» — для суспільства, а не для Порошенка, і давня українська приказка «На зло своєму батькові собі вуха пообгризаю» (особливо, коли «батькові» реально по цимбалах) — це не про перфекціонізм, а про мазохізм.

Безвізовий режим із ЄС (як і курс гривні, пов'язаний із потенційними траншами фіндопомоги) для України та українців має цінність сам по собі, без жодних прив'язок до електронних декларацій (які теж мають окрему цінність для України та українців, а не лише є мірилом старанності влади у виконанні безвізових вимог) та дрібних піар-вигод політиків. Це як перше золото для нашої провальної євроолімпіади, і з піною на вустах волати на фініші «Нашого адміністратора впіймали на допінгу! Дискваліфікуйте, благаємо, всю нашу збірну, бо ми так довго готувалися до цієї Олімпіади, що сил більше нема чекати!» — це справді не лише недоречно, але й нелогічно.

Бо, як слушно зазначила сама УП в своїй скандальній статті, «запасної України у нас немає». І якщо не рухати вперед цю, хай і з постійними зупинками на ремонт, то прочекати на старті, поки байдужі корупціонери нарешті принесуть нам на тарілочці якусь іншу, можна все життя.

Фото: «Укрінформ»