Убивство Павла Шеремета та «системні ліберали» від журналістики
Останній за часом доказ цієї тези — стаття з гучною назвою «Вбивство журналіста та правди в Україні» (Murdering a Journalist, and the Truth, in Ukraine) російської журналістки The Daily Beast, кореспондентки американського журналу Newsweek Анни Нємцової (увага: не плутати з дочкою Бориса Нємцова Жанною, теж журналісткою!).
Уже сама назва засвідчує тенденційність достатньо популярної журналістки, добре знайомої і особисто з Павлом Шереметом. Україна — не Росія й не Білорусь, тому правду тут убити не вдалося ані Кучмі, ані Януковичу. Рівень критичності щодо дій влади й окремих її персонажів (включно з главою держави, прем’єром і керівниками силових відомств) у багатьох ЗМІ аж зашкалює; от і тепер, у зв’язку з убивством Павла Шеремета (якому, власне, й присвячено статтю Анни Нємцової) цей рівень ще підвищився, в дискусії втягнулися міністри й депутати, а реакція на трагедію Петра Порошенка непорівнянна з реакцією Путіна, скажімо, на загибель не те що журналістів, а екіпажу всього підводного човна «Курськ» (пам’ятаєте, тоді на запитання: «Что с подводной лодкой?» російський «національний лідер» відповів: «Она утонула…», чим, до речі, підвищив свій і без того високий рейтинг серед плебсу). Проте все це не цікавить Анну Нємцову: вона вперто гне лінію «всі однакові» — і для цього йде на прямі фальсифікації та пересмикування фактів.
«Його смерть стала ударом для незалежних журналістів у країнах всього колишнього Радянського Союзу (the former Soviet Union-countries) — країнах, де преса перебуває під загрозою», — пише Нємцова, вживаючи неправдивий зворот, на жаль, популярний серед журналістів Заходу. Якщо Україна — це «країна колишнього СРСР», то Чехія й Австрія — «країни колишнього Третього Райху», а Польща — наполовину така країна, чи не так? «На території колишнього СРСР» — це було б правильно, а так виходить, що Грузія та Білорусь опиняються в одному кошику; до речі, якщо «всіх країн», то туди треба занести й держави Балтії…
Далі Анна Нємцова вочевидь перебільшує роль Шеремета в українській журналістиці — мовляв, «він уособлював цілу журналістську структуру» (за всієї його значущості він не був найпопулярнішим «діячем мікрофона й клавіатури») — і пересмикує факти за допомогою гучних заяв: «Україна рухається до прірви», «керівництво країни з дня у день втрачає підтримку», «економіка погіршується» (за оцінкою Світового Банку вона, між іншим, стабілізувалася) — і так далі. А от там, де треба, акценти ставляться зовсім інакше: «на сході посилюється війна з сепаратистськими республіками». Ні слова про те, що це проросійські «республіки», та про участь російських вояків і регулярних формувань у бойових діях. І бойовики на Донбасі названі rebels, а не pro-Russian rebels…
Ще одне неправдиве твердження Анни Нємцової: «Майже щодня у своїх дописах Шеремет атакував українських націоналістів, корумпованих чиновників та військо» (Almost every day Sheremet’s posts attacked Ukrainian nationalists, corrupt bureaucrats and the military). Не військо критикував Павло Шеремет, а бездарних генералів і корумпованих постачальників. А щодо націоналістів, то його критика спрямовувалася проти анархії та прагнення до безкарності, притаманним деяким ультрапатріотичним угрупованням; натомість його останній блог на «Українській правді» був присвячений якраз підтримці «притомних націоналістів» в особі полку «Азов» і його творця Андрія Білецького. І це при тому, що Шеремет не був прихильником ані білоруських, ані українських націоналістів, проте вважав: «Мы же с вами можем отличить ошибающегося ответственного патриота от жулика и конъюнктурщика». І не лише анонімних «корумпованих чиновників» викривав Шеремет, а вільно писав те, що думав і про Президента, і про депутатів, і про урядовців. Причому саме про всіх них журналіст писав незрівнянно частіше, ніж про націоналістів та військовиків.
Нарешті, не можна не зауважити, що Анна Нємцова, виступаючи з гучними заявами та роздаючи різкі оцінки, демонструє ще й недостатнє володіння банальними, але реальними фактами. Так, вона пише, що був убитий Гангадзе — саме через «а» (Ukrainian journalist Georgy Gangadze), і забуває згадати знакове вбивство Ігоря Александрова. Олену Притулу вона вважає однією з журналісток «Української правди» (journalist from Ukrainskaya Pravda), а Марія Ридван, яка стала об’єктом нападу бандита, є не «the chief editor of Ukrainian Forbes», а редактором журналу «Forbes Украина» та головним редактором української версії «Forbes woman»…
Закінчується стаття Анни Нємцової глибоко мінорно і щонайменше вкрай суб’єктивно, якщо не сказати більше: «У середу в другій половині дня, ще до того, як поліція закінчила судово-медичну експертизу на місці події, вони [речники влади. — С.Г.] припустили, що за трагічною смертю Шеремета стоять “ті, хто зацікавлений в дестабілізації”: дуже смутні звинувачення, які рідко ведуть до реальної справедливості. Приблизно десятеро двірників прибирали місце злочину… Біля кафе McDonald's стояла літня жінка і спостерігала за тим, що відбувається, було чутно, як вона сказала подрузі: “Дивись, звичайно, завжди одне і те ж, вони викопають йому могилу, поставлять пам’ятник і вмиють руки”». Що ж, кожен має право сказати. Я ж процитую не анонімну жінку, а знаного російського письменника Віктора Шендеровича: «Когда убили Немцова и Шеремета, все посмотрели в сторону Кремля пристальным виглядом… Это демонстративное убийство. Я думаю, что целью был Шеремет не как журналист, а как знаковая, заметная фигура, как месседж — враги нашего государства гибнут в Дубае, Вене, Лондоне, в Москве уж сам бог велел. Вот и в Киеве. Я почти убежден, что в подкладке это».
На жаль, західна аудиторія отримує інформацію та вчитується в оцінки, які дають тим чи тим критичним подіям не такі «несистемні» ліберали, як-от Шендерович, а такі журналісти, як цілком «системна» Анна Немцова…