Заява Надії Савченко про необхідність прямого діалогу з лідерами сепаратистських утворень на Донбасі викликала реакцію, яку без перебільшення можна назвати гнівною. Й у суспільстві, й у журналістському середовищі. Почали навіть поширюватися різноманітні конспірологічні версії, лунало слово «зрада». Обговорення проблеми у студіях Матвія Ганапольського та Савіка Шустера, як і варто було очікувати, до кардинальної зміни думки не призвели.

Втім, нічого неочікуваного Савченко не сказала, її слова про діалог із лідерами сепаратистських утворень аж ніяк не були сюрпризом: уже на своїй прес-конференції одразу після визволення вона заявила, що заради звільнення полонених ладна розмовляти «хоч із чортом лисим». Тоді це не викликало ніякого негативу. Не звернули уваги? Може, й так, але, мабуть, протягом цих тижнів змінилося сприйняття Савченко. Раніше, нема куди правди діти, її сприймали за таке собі легковажне дівчисько, хай і героїчне, за людину дії, а не думки — й, до речі, даремно: вона — льотчиця, а вищі льотні училища завжди мали репутацію вишів, що дають ґрунтовну освіту; самі ж льотчики — репутацію інтелектуальної «білої кістки» серед військовиків. За час, що минув, своїми публічними заявами Надія Савченко змусила до своїх слів дослухатися, змусила повірити: це не легковажність, це серйозно й осмислено. Й саме це багатьом не припало до душі. Бо саме цього від неї багато хто не чекав.

І майже не викликає сумнівів: якби Надія Савченко заявила щось на кшталт того, що Донбас треба залити напалмом, скинути на нього атомну бомбу, затопити в Південно-Китайському морі тощо, якби закликала до «переможного походу на Москву», це не викликало б на її адресу такої гнівної реакції. Бо це було б саме тим, чого багато хто від неї чекав.

Отут ми підходимо до ролі ЗМІ в усій цій історії. Ми, журналісти, створили стереотип... ні, навіть не персонально Надії Савченко, а стереотип героя АТО. Стереотип людини, яка буцімто всі проблеми успішно вирішує зброєю й інших методів не знає. Людини, яка ніколи ні в чому не сумнівається й тим паче не помиляється. Ба більше, реакція самого журналістського середовища показала: чимало хто з самих журналістів мислить цими стереотипами. Й коли виявилося, що Надія Савченко в цей стереотип не вкладається, — на нашу думку, це було її, Надії Савченко, проблемою.

З таким самим успіхом ми створили стереотип, яким має бути політик. І коли нещодавно черговий ура-патріот із трибуни Верховної Ради (а пленарні засідання транслюють телебачення й радіо, вони дедалі помітніше живуть за законами ток-шоу, де виступи адресовано не колегам-парламентарям, а широкій аудиторії!) назвав мінські домовленості «договорняками» (добре хоч, не «корупційними схемами»!), запропонував вийти з них і поновити ядерний статус України, — ніякого гніву це не викликало. Як не викликає зазвичай — бо такі заяви аж ніяк не рідкість. Адже, на думку багатьох, політик таким і має бути.

Не виникло, як і зазвичай, запитань — про те, наприклад, як «поновити ядерний статус» технічно. Облишмо осторонь фінансові та міжнародно-політичні аспекти проблеми, але ж на «поновлення ядерного статусу» потрібен час — то чи Росія сидітиме й спокійно споглядатиме? А припустімо, ми «поновили статус» — то як його застосувати? Скинути той «статус» на Донецьк? А чи на Москву? То в Росії цей «статус» однаково потужніший, а ядерна війна навряд чи матиме переможців. «Хай руйнується світ, але торжествує справедливість»? Боюся, в такому разі ту справедливість просто вже не буде кому оцінити.

Але ні, «справжні політики» сиплють на нас із телеекранів тонни відвертої маячні, відверто нездійсненних прожектів — і ми сприймаємо це як належне. Надія Савченко ж із її вдумливістю викликає в нас звинувачення у «зраді».

Переговорів із терористами ніхто не веде? По-перше, це далеко не завжди так. Усе залежить від ситуації; діяти «за підручником», догматично — це апріорі прирікати себе на поразку. По-друге, ми ж самі кажемо: це ніяка не антитерористична операція, це — війна. А термін «АТО» ми вживаємо, як можна здогадуватися, лише через те, що Росія факт війни заперечує, й якщо ми офіційно оголосимо те, що відбувається, війною — Росія потрактує це так, що нібито Україна оголосила їй війну. Й може перейти до повномасштабних дій. Усе це — тонка політика, але ж для нас факт війни й саме війни є очевидним, чи не так? Тож і ставмося тоді до всього, що відбувається, як до війни, й не застосовуймо правил та приписів із боротьби з терористами, бо вони тут явно не з тієї опери! Спрощувати ситуацію, примітивізувати її, заганяти її в нами ж вигадані евфемістичні схеми — це, знову ж таки, прирікати себе на поразку. Бо виклики, на які ми мусимо адекватно відповідати, є реальними, й вони аж ніяк не вкладаються в ті схеми.

Лідери сепаратистських республік ні за що не відповідають і самі по собі нічого не вирішують? Так, але коли йдеться про визволення полонених, треба використовувати найменший шанс — навіть примарний. Так само безнадійно хворий звертається до всіляких цілителів, від яких за визначенням не може бути користі, — й, буває, одужує. Нечасто — але ж буває! Так і тут: не вийде — що ж, не вийде, але чому б не спробувати? Чи буде це визнанням сепаратистських утворень? Ні. Це будуть лише переговори про долю полонених. Вважаючи, що Захарченко та Плотницький нічого не вирішують аж до такої міри, що не можуть віддати наказу звільнити конкретного солдата чи офіцера, — чи не примітивізуємо ми ситуацію й тут, чи не доводимо до абсурду? А, до речі, в міжнародному праві існує таке поняття — визнання ad hoc, і саме під час війни його найчастіше використовують.

Нарешті, є інформаційний бік справи. Савченко заявила про готовність до переговорів, Захарченко — про те, що її «шльопне». Й одразу стало зрозуміло, хто є хто. Для багатьох «на тому боці» так само стало зрозуміло. Що частіше українська сторона діятиме нестандартно, не так, як від неї «на тому боці» очікують, що частіше викликатиме в жителів сепаратистських утворень розриви шаблонів та когнітивні дисонанси — то швидше ця війна відійде в історію.

Ще один медіаштамп: ми звикли називати бойовиків «проросійськими найманцями». Але ж чимало хто з них ніякими найманцями не є.

Й от що ще. Надія Савченко була на війні. Вона бачила загибель людей — але не призвичаїлася до того. Для багатьох із нас, що бачили війну лише з телевізора, загибель людей є статистикою: тисяча туди, тисяча сюди — подумаєш! Бо виходить, що головне для нас — це догматичне дотримання процедури, а долі людей, полонених — уже як вийде. Якщо так, то чи так уже далеко відійшли ми від російського «бабы новых нарожают»?

У виступах політиків і в матеріалах ЗМІ досить часто трапляється один і той самий прийом: беруться наведені міжнародними організаціями цифри загиблих за два роки бойових дій — і оголошується, що це кількість загиблих воїнів АТО. Мирне населення? Його для багатьох із нас просто не існує — й, що ще жахливіше, з деяких матеріалів проглядає: так, воно є, те мирне населення, але краще б його не було, не стало.

Надія Савченко від самого свого повернення в Україну, починаючи з тієї самої прес-конференції, веде мову про перспективи примирення — про те, що ані наша державна машина, ані наші ЗМІ досі навіть не розглядали, не намагалися зрозуміти: як воно може бути і як його наблизити. Савченко каже: Росія — це ворог, жителі Донбасу — ні, бо вони обдурені. Вона розуміє воістину шекспірівську глибину ситуації, коли злочинець — Яго, але власними руками задушив Дездемону Отелло, який, утім, викликає радше співчуття. На відміну від «солдафонки» Савченко, ми, цивільні й далекі від війни, мислимо категоріями «ать — два». Бо слова Савченко про примирення також викликають помітне нерозуміння й невдоволення — так, ніби завершення війни взагалі не передбачене?

Ми змальовуємо війну штампами, які — як і властиво всім штампам — сприймаються нами дедалі менш вдумливо, дедалі більш механічно. Які — хочемо ми того чи ні — відучують нас аналізувати реальну ситуацію, а не їх самих, ті штампи. Які відучують нас (саме нас, журналістів, а слідом за нами й усе суспільство) аналізувати ситуацію з погляду ефективності та раціональності, а привчають до простенького критерію «належить — не належить» («положено — не положено»).

Ми призвичаїлися до війни. Ми звикли, що війна — це десь «там», і гине на ній «хтось». Ми сприймаємо війну як абстракцію з «високих політичних сфер». Ми раптом відкрили для себе, що війна ніяк не впливає на наше особисте розмірене життя. Надія Савченко — не відкрила. Й чи не саме це викликало наш гнів?

А ще... Чи нашими, журналістів, руками не ведеться спецоперація з як не дискредитації, то «пониження акцій» Надії Савченко? Спецоперація, спрямована, зокрема, й на саму героїню — з метою змусити її знизити самооцінку, й знизити безпідставно?

Фото - скріншот YouTube-каналу 3S.tv