Роздвоєння інформаційної реальності – саме таким було головне враження від прес-конференції Петра Порошенка 3 червня (ваш автор переглядав її трансляцію на «UA:Першому»). Бо якщо порівняти запитання до Президента й його відповіді на них із тим, що лунає в численних ток-шоу та багатьох журналістських матеріалах, сумарну інформацію не те що важко — просто неможливо привести до якогось спільного знаменника. Бо в ток-шоу та чималій кількості матеріалів ЗМІ створюється такий образ Порошенка та його «режиму», на якому, даруйте, пробу нема де ставити. Натомість прес-конференція показала ніби зовсім іншого Президента — так, небезгрішного, але який чітко знає, чого прагне, й це «чого прагне» аж ніяк не обмежується меркантильними, а тим паче якимись зловісними інтересами.

Зрозуміло: істина, мабуть, перебуває десь посередині. А в ситуації, що виникла, винні обидві сторони. Почнімо з журналістів.

Коли Порошенко, мов школярів, вичитував журналістів за озвучування неперевіреної, а то й вочевидь фейкової інформації як нібито доконаних фактів (цитата не дослівна, але коректна за змістом): «Я розумію, коли це роблять політики, але журналісти навіщо?» — чесне слово, хотілося відвернутися від телевізора, щоб усього цього не бачити. І, що є найгіршим, до Порошенка в даному разі було не прискіпатися. Справді: не міг же він заявити, що не ветував закон про зниження зборів на вживані автівки, якби насправді ветував або збирався ветувати: про ветування неодмінно було б офіційно оголошено, й після того Президент уже не відмився б від тавра, м'яко кажучи, неправдивої людини. А Порошенко — далеко не інфантильний Янукович, щоб бути впевненим, що «не помітять» або «забудуть». І це був не єдиний такий випадок.

Інша річ, що «інформація» про буцімто ветування виходила від однієї нібито демократичної політичної сили, до публічних заяв якої останнім часом накопичилося надто вже багато запитань, і за яку на виборах голосували у сподіванні, що, на відміну від «традиційних» політиків, вона не буде вдаватися до нечесних методів політичної боротьби. Отут і полягає частина відповіді на порошенківське риторичне запитання: дуже часто ЗМІ не генерують власну інформацію, а під виглядом власної ретранслюють ту, що народжується в політичних штабах і виходить від них. Причому ретранслюють приховано: в інформації, яка мусила б виглядати як «політик А сказав слова Б», ключовий момент «політик А сказав» випадає, й «слова Б» залишаються в чистому вигляді, немов точно встановлений факт. До того ж, таке ретранслювання багатьма формально незалежними ЗМІ відбувається вибірково, ангажовано. Політикам же залишається тільки використовувати приязні до них ЗМІ як каналізацію, в яку можна злити що завгодно.

Немає сумнівів щодо єдиного: фейкові звинувачення на адресу чи то Президента, чи то будь-кого іншого знецінюють, розчиняють у собі звинувачення обґрунтовані. Й підживлюють моду на голослівність, коли будь-хто може публічно, з використанням ЗМІ, звинуватити будь-кого в будь-чому; коли замість притаманної демократичним країнам конкуренції програм та ідей у політико-інформаційній сфері буяє конкуренція звинувачень та ярликів.

Була до журналістів претензія й іншого ґатунку. Цього разу як ніколи багато відповідей Президента були неповними, розпливчастими або «занадто теоретичними». При цьому один журналіст міг поставити одне запитання й, за рідкісними винятками, не мав можливості вимагати уточнення відповіді. За такої ситуації чого мені, як споживачеві інформації, хотілося б? От чого: щоб журналісти відклали свої заздалегідь заготовані запитання, якщо вони не були аж такими вже актуальними, й дотискали Президента там, де він ухилявся від прямої або повної відповіді. Щоби відчували нитку розмови й відповідно реагували. У цьому й виявилися б і корпоративна солідарність, і звичайний професіоналізм. Натомість чимало запитань були... ні, не те щоб зовсім не важливими, але далеко не першорядної актуальності й далеко не всезагальної цікавості. Хоч і нечасто, траплялися й запитання, відповіді на які були заздалегідь передбачуваними — ніби їх ставили лише для того, щоб засвітитися у віп-контексті. А от спроб дотиснути відповіді не було, за одним-єдиним винятком — про сайт «Миротворець», та й то з огляду на те (а радше під приводом того), що «перший раунд» цієї теми відбувся англійською мовою. Тож подеколи й видавалося, що «вдаримо по президентській саморекламі саморекламою власною».

Тепер щодо Президента. Давно відомо його вміння відповідати «на загальній ерудиції» — тобто так, щоб і чіткої відповіді не дати, й відвертим з'їжджанням із теми це не видавалося. Ще відомо: Петро Порошенко належить до тієї категорії людей, яким виголосити експромт — хай навіть за заздалегідь підготованою «рибою», тобто переліком основних тез — на дуже широке коло тем незрівнянно легше, ніж зазубрити або зачитувати з суфлера текст, підготований кимось іншим. Тож досить дивно щоразу зустрічати рецензії на акти його публічного спілкування, витримані у стилі: «Й про що думали спічрайтери Порошенка?» Тож доведеться занотувати: нинішній Президент — далеко не Янукович, що зачитував із папірця чужі тексти, подеколи не розуміючи їхнього змісту; за всі слова, вимовлені Порошенком, відповідає сам Порощенко.

Команда «Громадського ТБ», Центр економічної стратегії та Vox Ukraine вже проаналізували неточності та відхилення від фактів у відповідях президента. Тут же хотілося б зупинитися на його недомовках, спробах ухилитися від відповіді й відповідях, дискусійних із концептуального погляду.

Найперше: надто багато відповідей повторювали типовий прийом Януковича — змальовування ситуації так, ніби Петро Порошенко тільки-но розпочав свою діяльність на посаді Президента. Надто вже багато відповідей було побудовано в майбутньому часі, або ж у них ішлося про щойно подані законопроекти, щойно напрацьовані плани та наміри. Ніби й не було двох попередніх років. Ніби тільки сьогодні Президент починає писати свою політику з чистого аркуша. «В нас зараз недоторканих не буде», — це з відповіді на запитання «Української правди». А протягом двох років, що минули — вони були? Про ЦВК: щойно перед прес-конференцією Президент подав кандидатури. А раніше? Ніби досі тривав якийсь підготовчий період — чому ж тоді так довго, й у чому він полягав?

Привернула до себе увагу відповідь Президента на запитання Дмитра Гнапа про офшори. Тут найбільше вразили дві обставини: Порошенко сам запропонував надати Гнапові слово (й його запитання було третім від початку), а ще, відповідаючи, він так і не зміг приховати свого хвилювання. Майнула навіть думка: для того Президент і запропонував надати слово Гнапові, щоб якнайскоріше скинути з плечей цю неприємну місію, щоб якнайшвидше позбутися хвилювання. А ще... Чи повною, чи вичерпною, чи задовільною була відповідь? Даруйте на слові, а Гнап його знає. Бо як для приватного діалогу, як для особисто пана Дмитра, можливо, все й було вичерпано. Що ж до широкої аудиторії, на яку, за ідеєю, й було розраховано прес-конференцію, то вона не отримала ніякої конкретики. Посилання на якісь дослідження та їхні висновки — так, позитивні для Порошенка, такі, що знімають із нього звинувачення. Але ж для людей, що не цікавилися темою спеціально, все це несло стільки ж інформації, скільки лекція з ядерної фізики учням п'ятого класу середньої школи. Було обрано той — вочевидь недостатній — рівень детальності, який не міг спростувати звинувачення на адресу Порошенка в очах пересічного українця. Який пропонував тому середньому українцеві повірити, але не перевірити й не удостовіритися.

Звісно ж: якби відповідь була детальною, жодного питання поставити ніхто більше не встиг би. Отут і виявилася вада комунікації Президента з громадянами: таку важливу тему ніяк не можна було відкладати до прес-конференції, до категорії питань «одне з багатьох». Конкретно — Президент та його політтехнологи так і не виробили способу публічної поведінки в разі висунення проти Порошенка звинувачень, навіть безвідносно до того, слушні вони чи ні. Бо відгавкування на кожне звинувачення тільки провокуватиме нові й нові, а відмовчування та конспективні відповіді лише посилюватимуть упевненість суспільства у слушності тих звинувачень.

Інший випадок з розряду «не для прес-конференції» — це відповідь Порошенка представникові BBC англійською мовою. Так, можна припустити: це не був демонстративний акт, Президент просто остерігався неточного перекладу. Але ж це було не інтерв'ю, а захід, розрахований на широку аудиторію! Дуже значна частина якої не знала англійської, не сприймала її на слух або — ще гірше — некоректно, помилково зрозуміла й запитання, й відповідь. А все мало б бути дуже просто: організатори прес-конференції мусили б забезпечити синхронний переклад і для присутніх у залі, й, тим паче, для телеаудиторії.

Стосувалося запитання скандальної публікації сайту «Миротворець». І тут, і у подальшій відповіді шановній Світлані Остапі запитань виникло чи не більше, ніж було дано відповідей. Порошенко розповів про зустріч із послами західних країн як реакцію на їхній протест — але хіба ж це може бути вичерпною реакцією на дану подію? Річ же в журналістах, а не в послах, чи не правда? Ще президент розповів, що «має дуже обмежені можливості прибрати публікацію». Але ж, окрім директивного наказу, існують інші способи реалізації Президентом його повноважень, чи не згодні? Бо це пролунало як констатація: можна публікувати взагалі все, що завгодно; жодних меж та табу не існує й існувати не може.

Порошенко розповів, що буде розроблено механізм, за яким журналісти зможуть відвідувати окуповані території, приїжджаючи до України й із української території перетинаючи лінію розмежування. Припустімо навіть, що «та сторона» на це погодиться (що не факт), і навіть що вона виконуватиме всі домовленості (що ще більше не факт). Але ж це не знімає проблеми: хоч би звідки приїздили журналісти на окуповані території, а отримувати акредитацію «на тому боці» їм однаково доведеться! Більше того: всіх журналістів, що приїхали з підконтрольних Києву територій, «на тому боці» дуже пильно водитимуть за ручку й показуватимуть їм лише те, що вважатимуть за потрібне. Показуватимуть, власне, глянцеві вітрини «ДНР» та «ЛНР» і розповідатимуть жахливі історії про «звірства київської хунти». То як ви гадаєте: після такого показування журналісти створюватимуть проукраїнські матеріали? Доноситимуть до аудиторії правду? Самі знатимуть ту правду? Таку позицію Президента не назвати інакше, як короткозорою. І — нема куди подітися — залишається присмак того, що Президент із якихось причин дуже хотів би, щоб журналісти складали уявлення про події в Донбасі лише з офіційних українських джерел і не мали реальної змоги бачити все на власні очі. Якщо називати речі їхніми іменами, не хоче, щоб журналісти доносили ПОВНУ правду, якою вона є.

Відповідаючи на запитання про визволення Надії Савченко (як на мій погляд, одне з запитань із серії «аби що-небудь спитати», бо обговорено й розказано, зокрема й Президентом, було вже геть усе, — або ж це була зумисна «тепла ванна»), Порошенко вкотре став ділитися планами на визволення інших полонених, обіцяючи зробити це мало не найближчим часом. Робить він це вже не вперше. Стосовно Надії Савченко ми чули оце «от-от» понад рік — але не від Порошенка, тоді він до останнього зберігав таємницю. Нині на загальну хворобу видавати бажане за дійсне (й тим тішитися) захворів і він? Річ тут не лише в «тьху, не навроч» та в «не кажи “гоп”» — просто такі от обіцянки дають росіянам додатковий стимул не відпускати наших полонених бодай задля того, щоб учергове виставити Порошенка порожнім обіцяльником і надати українцям додаткову підставу для недовіри до нього.

А як вам відповідь на запитання «Радіо Свобода» про нічні відвідини АП бізнесменами та олігархами? Виявилося, що ходять вони не до Порошенка, а до когось іншого. Цікаво, чи не правда: в Адміністрації Президента відбувається щось, про що сам Президент не знає? І його це найменшою мірою не збентежило!

Ухильно відповів Порошенко й на запитання «Лівого берега» про те, які аргументи було ним використано для переконування «Опозиційного блоку» та інших екс-регіоналів проголосувати за зміни до Конституції. Уся відповідь видалася переконливою — от тільки трошечки-трошечки не на те запитання, що було поставлено.

Про деолігархізацію: Порошенко вів мову про «Укрнафту», «Укртранснафту», «Укрпошту» та інші ДЕРЖАВНІ підприємства, про приватизацію Одеського припортового заводу — «щоб звідти вижити олігархів», про конкурси та нові правління. Вів мову про диверсифікацію газопостачання: «Ринок, на якому паслися президенти та прем'єр-міністри». Оце й є президентське розуміння, що таке олігархічний устрій, із чим треба боротися? Тобто, за Порошенком, ані Ахметов, ані Коломойський, ані Фірташ олігархами не є, бо їхні підприємства перебувають у цілком офіційній приватній власності?

На запитання про Горішні Плавні — колишній Комсомольськ, що на Полтавщині, — Порошенко іронічно відповів: «Браво!» Знищив. (Узагалі-то, запитання було геть не за адресою, адже не Порошенко перейменовує міста. Журналістська кваліфікація, чорт забирай!) І після слів про механізми декомунізації топонімів: «Як громадянин я б не дуже був задоволений їхати саме в ці Плавні». Окрім двозначної загадковості — чи не знищив цією фразою Президент саму ідею декомунізації? Зрештою, є Біла Церква, вчетверо більше й незрівнянно відоміша за Горішні Плавні — й нічого, її жителі не вважають, що який-небудь Комунізмськ як назва їхнього міста лунав би милозвучніше й респектабельніше. Місто робить назву, а не назва — місто; весь Донбас переповнений усякими Юнокомунарівськами та Молодогвардійськами, але від того вони не почали являти собою таке вже приємне й таке вже урбаністичне видовище.

І насамкінець — дуже приємний і обнадійливий момент: у відповідь на запитання про Житомирську кондитерську фабрику Порошенко не побоявся зізнатися, що недостатньо володіє ситуацією. Але навіть це не змогло згладити враження від надто вже багатьох «ухилянь» під час усієї прес-конференції. Вона далеко не була провальною, багато в чому цікавою й переконливою — але не увійде до активу Петра Порошенка як надто вже вдала.

Фото - epizod.ua