Нещодавно Українська асоціація зі зв’язків з громадськістю (UAPR) провела семінар «Юридичні аспекти взаємодії зі ЗМІ». Учасники семінару та спікери – юристка юрфірми Redcliffe Partners Ксенія Величко, радниця з комунікацій Асоціації правників України Ірина Химчак та член правління UAPR, екс-PR-директор «ЄВРАЗ Україна» та корпорації «Артеріум» Володимир Гайдаш – обговорили широке коло питань:

• прийоми правового самозахисту для піар-фахівців у випадку провокативних запитів від ЗМІ;
• правові дії у випадку, коли перекручування або ж нецільове використання наданого коментаря/інформації вже відбулося;
• коли компанія зобов’язана відповідати на запити ЗМІ;
• чи передбачена відповідальність за ненадання компанією інформації ЗМІ;
• чи можуть журналістські розслідування щодо діяльності компанії служити приводом для подальшого розслідування правоохоронних органів.

«Детектор медіа» побував на цьому семінарі та записав його основні тези.

Такого поняття, як журналістський запит, в українському законодавстві не існує. Законом передбачені інформаційний запит і звернення громадян. Інформаційний запит – це звернення за доступом до публічної інформації. Відповідно до закону «Про доступ до публічної інформації», публічна інформація – це інформація, створена або отримана в процесі виконання своїх обов’язків суб’єктом владних повноважень. Публічна інформація є відкритою.

Підприємства приватного сектору не є розпорядниками публічної інформації і не зобов’язані надавати відповіді на інформаційні запити. Це залишається на розсуд керівників. Але на практиці іноді краще дати відповідь, ніж потім про вас напишуть, що компанія відмовилася коментувати.

Зовсім інша ситуація зі зверненнями. Вони передбачені Законом «Про звернення громадян». Будь-яка особа, в тому числі журналіст, має право звернутися до підприємства будь-якої форми власності з зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються її статутної діяльності. Звернення можуть бути як усними, так і письмовими. Підприємства зобов’язані розглянути звернення та повідомити про результати їхнього розгляду впродовж не більше одного місяця. А на звернення, які не потребують додаткового вивчення – негайно, але не пізніше 15 днів. Проте, звичайно, ніде не регламентується змістовність відповідей на звернення.

Існує відповідальність для посадових осіб підприємств приватного сектору за неподання відповіді на звернення. На ваше звернення не відповіли? Звертайтеся до прокуратури. Таких випадків небагато, але вони є – зокрема, останнім часом таким правом почали користуватися адвокати за ненадання відповідей на їхні запити.

Чи виникає відповідальність, якщо журналісти просять записати відео, а компанія може надати інформацію лише письмово? Ні, це не регламентується: компанія може надати відповідь у тій формі, у якій вважає за потрібне.

Західні комунікаційні служби працюють в умовах етичних стандартів відносин із журналістами. В Україні, на жаль, трапляються випадки, коли журналісти готують замовні матеріали. Якщо детально відповісти на такий запит, то цей матеріал в умовах замовлення може бути використаний проти вашої компанії. Іноді, кола мова про явно замовний матеріал, краще взагалі коментар не давати і таким чином не роздувати якість та фактаж такого матеріалу. Також іноді краще потягти час – можливо, матеріал ще й не вийде.

Яким чином реагувати компанії, якщо журналіст поширив про неї матеріал із неправдивою інформацією і при цьому не звертався до неї по коментар? Звичайно, такі ситуації варто намагатися попереджувати, тому що після статті на розворот спростування в наступному номері на два рядки ситуацію не рятує. Але якщо це все-таки сталося, то важливо знати різницю: яку інформацію журналіст має право поширювати, а яку – ні. Журналіст має право поширювати оціночні судження – висловлювання, які не містять фактичних даних, критику, оцінку дій. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їхньої правдивості. Якщо особа все ж таки вважає, що оціночні судження або думка принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші немайнові права, то така особа має право скористатися правом на відповідь. А також вона має право на власне тлумачення справи в тому самому ЗМІ.

Іноді в теорії можливе відшкодування моральної шкоди, але на практиці таких випадків не пригадати. Моральну шкоду дуже складно довести юридично.

Очевидно, що журналіст не має права поширювати недостовірну інформацію – таку, що не відповідає дійсності або викладену неправдиво. Якщо поширена інформація є недостовірною, вона в обов’язковому порядку підлягає спростуванню.

Для спростування інформації необхідно намагатися вирішити ситуацію в досудовому порядку, бо судовий розгляд справи є дуже довгим та дорогим. Доведення достовірності інформації в такому випадку покладається на відповідача, тобто журналіста. Позивач має право вимагати спростування недостовірної інформації, надання права відповіді, заборони поширювати таку інформацію та відшкодування моральної шкоди. Право на вибачення українським законодавством не передбачено, але за домовленістю сторін такий спосіб захисту може застосовуватися. Кримінальна відповідальність за наклеп та образу чинним законодавством також не передбачена.

Щодо права на спростування: чи має компанія право на таку саму площу, як матеріал із недостовірною інформацією? Законом «Про друковані засоби масової інформації» передбачено, що спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується. Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина стандартної сторінки машинописного тексту. Спростування може бути підготовленим у формі відповіді, обсяг якої не перевищує спростовуваного матеріалу. Під спростуванням зазвичай розуміють матеріал, який влаштовує компанію – на практиці він необов’язково буває на ту ж тему, на яку була написана журналістська стаття.

Чи може та чи має журналістське розслідування служити основою для розслідування з боку правоохоронних або будь-яких інших контролюючих органів? І якщо компанія стала фігурантом такого розслідування, то чи слід їй чекати, наприклад, візиту контролюючих органів? Не можна сказати, що в українському законодавстві прямо прописано, що результати журналістських розслідувань повинні ставати основою для кримінальних проваджень. Однак якщо інформація в журналістському розслідуванні включатиме інформацію щодо ознак вчинення кримінального правопорушення, то існує норма, що слідчий або прокурор невідкладно, не пізніше 24 годин після виявлення таких обставин, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.

Є Закон «Про авторські і суміжні права», де написано, що співавторами інтерв’ю є і журналіст, і та людина, яка дає інтерв’ю. Чи можна на цій основі, якщо спікер сказав щось зайве, просити матеріал на узгодження перед публікацією та вносити в нього корективи? В Україні ЗМІ більш-менш нормально ставляться до прохання показати інтерв’ю перед публікацією. Інша справа, як до цього ставляться іноземні ЗМІ, особливо – рейтингові. Вони нічого не погоджують. Вони зустрічаються зі спікером віч-на-віч, розмовляють, роблять свої фотографії – і далі ви не дуже можете впливати на те, як виглядатиме інтерв’ю. Тому піар-відділи міжнародних компаній відпрацювали відповідну практику роботи зі ЗМІ: перед кожним інтерв’ю будь-якого свого співробітника вони збирають дуже детальну інформацію про журналіста, з його історією, з прикладами його попередніх інтерв’ю в цьому секторі, що дає можливість зрозуміти, в якому стилі він пише, як висловлюється, які його оціночні судження. Також піар-служби міжнародних компаній вимагають попередньо погодити запитання – принаймні, їхній напрямок. І готують на них тезові відповіді. Окрему увагу вони приділяють так званим «червоним прапорцям»: незручним запитанням, які може поставити журналіст, та підготовці відповідей на них. І окремим блоком ідуть рекомендації спікеру про те, яких тем компанія взагалі уникає.

Фото – UAPR