«Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, а хто контролює сучасність, той всевладний над минувшиною». Ці слова Джорджа Орвела раз у раз доводять свою точність і, на жаль, непроминущу актуальність. Саме тому в нинішній Росії влада так ретельно опікується проблемою формування (чи, точніше, деформування) масової історичної свідомості та перетворення її на сукупність міфологічних уявлень. Адже людина, яка живе «міфом ХХІ століття», бачить світ крізь його призму, і бачить саме те, що їй імплантували у свідомість і підсвідомість «ментальні маніпулятори». Всі тоталітарні режими минулого й нинішнього століть цілеспрямовано формували в мас міфологічні уявлення про світ і міфологічний спосіб мислення. Не в останню чергу тому, що «людина міфу» є некритичною та покладається в головному на «жерців» (тобто ідеологів і пропагандистів) та «великого вождя», який очолює сукупність вождів нижчих рангів і є істотою майже непогрішимою.

Здавалося б, у добу інтернету й практично вільного доступу до світової телевізії творення «міфу ХХІ століття» неможливе. Але ні — досить, скажімо, уважно переглянути телерепортажі з Росії напередодні й під час відзначення Дня перемоги 9 травня, щоб наочно побачити, яким могутнім може бути вплив сучасної міфології на десятки мільйонів наших сучасників. Ба більше: цей вплив виходить за межі РФ і зачіпає певну кількість українців. З іншого боку, хіба нацизм у Німеччині як «міф ХХ століття» міг ствердитися без активного та вмілого використання тодішніх найновіших інформаційних технологій — від газет і кінематографа до радіо й телебачення?

Що ж є наріжним каменем сучасної російської міфології? Колись радянська міфологія клала в основу всього революційні події 1917-го, ленінські ідеї, діяльність партії більшовиків тощо. Але для нинішньої РФ усе це — надто давні речі, тим більше, що ставлення до них після вихлюпнутої під час перебудови інформації стало далеко не однозначним. Сюжети останніх років самі по собі також не можуть бути однозначно сприйняті суспільством. Залишилося одне — участь СРСР у Другій світовій війні, перетворена на суцільне зібрання міфологем, під ракурсом яких розглядаються і набувають ледь не сакрального значення й сюжети «вставання-Росії-з-колін», «Крим-нашу» та «протистояння-підступам-піндосів-та-гейропейців».

Отож наріжним каменем сучасної міфології в РФ та інструментом легітимації влади не випадково стали хронологічно достатньо близькі сучасним росіянам події 1941–45 років (досі живі не лише свідки, а й учасники цих подій, хоча це й літні люди). І хоча СРСР був одним із ініціаторів світової війни та союзником Німеччини й Італії в 1939–41 роках (з обома цими державами він мав угоди про дружбу), але волею обставин він став із 22 червня 1941-го союзником світової демократії, образно кажучи, став союзником «сил добра» у смертельній борні зі «світовим злом». І хоча це зло багато в чому копіювало більшовизм (Черчилль того дня у виступі по радіо прямо сказав, що «нацистський режим має найгірші риси комунізму» і що «я не візьму назад жодного слова, яке сказав про комунізм»), але сталося так, що конфлікт двох диктаторів виштовхнув СРСР на бік Об’єднаних Націй.

Цим на повну силу скористалася радянська пропагандистська машина, створивши абсурдний, украй брехливий, цинічний і далекосяжний міф про СРСР як «борця за мир», «жертву віроломного нападу», «єдину силу, здатну подолати фашизм», «рятівника людства», «велику перемогу» і «всесвітньо-історичну місію російського народу» тощо. Інакше кажучи, без Росії (чи, те саме, СРСР) людство перетворилося би на рабів Гітлера, ніхто не міг порятувати його, крім доблесної Червоної армії та мудрого Кремля. Тож альфою й омегою історії останнього століття стала перемога у війні, яка в Росії офіційно зветься «Великою Вітчизняною» (без пояснення, що цю назву дав їй особисто Сталін, але не від свого імені, а у відредагованій ним статті Ємельяна Ярославського в газеті «Правда» від 23 червня 1941 року).

Годі й казати, що вся ця сформована потужною пропагандою міфологія не має нічого спільного ані з дослідженими наукою фактами реальної історії, ані навіть з елементарною побутовою логікою. Як узгоджується «раптовий напад Німеччини» зі щоденною готовністю до ворожого нападу впродовж усієї попередньої радянської історії («загроза з боку капіталістичного оточення»)? Ніяк. Як узгоджується теза, що «в нас було мало танків», із тим, що реально СРСР мав їх уп’ятеро більше, ніж Німеччина? А яким чином сумісна теза про «перемогу радянського ладу» з майже вдесятеро більшими втратами Червоної армії, ніж Вермахту, на Східному фронті? Теж ніяк. Але це й не потрібно для міфологічного світобачення. Так само, як й абсурдність тези щодо «віроломного нападу» і «мирної політики СРСР» в контексті тверджень про «порятунок людства»; виходить, якби Гітлер не напав на Радянський Союз, то останній і далі би не поспішав рятувати нікого, спокійно дивлячись на Голокост, на винищення європейських циган-ромів, на вторгнення Гітлера до нових держав, на окупацію нацистами ледь не всього світу («Советский Союз подписал договор о ненападении с Германией. Говорят: ах как плохо. А что же здесь плохого, если Советский Союз не хотел воевать? Чего же здесь плохого-то?» — Владімір Путін). Утім, тут і сталінські, й путінські пропагандисти, й сам Путін використовують тезу, мовляв, СРСР «відтягував війну». Очевидно, чекаючи, поки Німеччина не побудує тисяч реактивних літаків, балістичних ракет, надпотужних танків і не створить атомну бомбу…

Я вже не раз у своїх статтях цитував дуже красномовний документ. 1963 року голова КДБ Володимир Семичасний подав лідерові КПРС Нікіті Хрущову донесення, де містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати — підслуханих) розмов Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав таке: «Нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну. Получили 350 тысяч автомашин, да каких машин! У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько они нам гнали листовой стали. Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью». Чи знав заступник радянського Верховного головнокомандувача реальну картину війни? Знав; його слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Ясна річ, у ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але в розмовах за чаркою з людьми, яким він довіряв, маршал казав правду. А це означає, що Жуков вважав — Радянський Союз власну війну з Німеччиною («Велику Вітчизняну») програв, бо був не здатен її продовжувати; тільки допомога з боку антигітлерівської коаліції дала змогу продовжити бойові дії, нагодувати армії та тил, налагодити виробництво танків і перетворити Червону армію з переважно пішої юрби на моторизовану мобільну воєнну силу. Перемога над нацизмом і його союзниками була одержана Об’єднаними Націями — в тому числі й тими «гейропейцями», які героїчно протистояли Гітлеру в ті роки, коли СРСР йому допомагав, і «піндосами», чия висадка у Північній Африці в листопаді 1942 року відволікла німецькі резерви від Сталінграда й зробила можливою перемогу під цим містом (а потім, до речі, союзники оточили та захопили в Тунісі більше полонених, ніж під Сталінградом…).

Зауважмо: телепропаганда Кремля робить свою справу. Недавнє опитування «Левада-Центру» показало, що серед росіян число симпатиків Сталіна, які схвалюють його політику, помітно зросло за останнє десятиліття. Понад третина опитаних упевнені: «Які б помилки і вади не приписувалися Сталіну, найважливіше — що під його керівництвом наш народ вийшов переможцем у Великій Вітчизняній війні». Тобто йдеться про індульгенцію з боку ледь не половини російського суспільства на всі сталінські злочини (і на всі злочини чинної влади) — мовляв, конкретні людські життя не мають жодної цінності, натомість «порятунок людства» — найвища цінність. Що ж, це якраз ознака панування міфологічної свідомості, в якій особистість украй нівельована…

Тож міф про «вирішальний внесок» і «порятунок людства» ґрунтується на інших підвалинах, ніж щось раціональне; але вони зрозумілі й рідні «стране рабов, стране господ». Ось що з цього приводу сказав торік Путін: «Нельзя отрицать большого вклада союзников в победу над нацистской Германией. Но надо сопоставлять жертвы, которые принесены на алтарь этой общей победы, усилия, значение. <…> Сколько было жертв, сколько погибло человек во Вторую мировую войну в Великобритании? Сколько, 350 тысяч? А в США где-то около полумиллиона, где-то так, от 350 тысяч до полумиллиона, всё. Да, это очень много, это ужасно, но это же не 25 миллионов, понимаете, жертв, которые Советский Союз понёс». Насправді СРСР утратив значно більше, ніж 25 мільйонів людських життів (Путін за звичкою збрехав), але головне тут інше: для нормального світосприйняття величезна кількість жертв — показник бездарності державного керівництва та непідготовленості армії, симптом повного фіаско системи, а не звитяги й самовідданості. А от міфологічна свідомість орієнтована на криваві жертви, на масштабні гекатомби…

Схоже, росіяни у своїй масі прагнуть почуватися «народом-переможцем» (як колись — «народом-богоносцем»). І путінська пропаганда щедро дає їм цю компенсацію за недоладне життя й відсталість Росії. Ба більше: в останні роки вона намагається поєднати перше та друге (згадаймо наскрізний сюжет фільму про Гагаріна, присвячений його прихованій релігійності). Та й у воєнних фільмах нерідко культивується міф про такий собі «християнський більшовизм» у виконанні Сталіна та його оточення…

Іншими словами, 9 травня все більше стає днем культових ритуалів, пов’язаних із «порятунком людства» Росією, водночас не об’єднуючи, а роз’єднуючи народи (об’єднавчим є встановлений ООН День пам’яті та примирення, присвячений пам’яті жертв Другої світової війни). Напередодні цього дня й під час відзначення Дня перемоги всі мас-медіа РФ і далі займаються переведенням історії в міфологічну площину, заміщенням реальних героїв війни міфічними (досить згадати лише, що в Росії знімають фільм про «подвиг 28 панфіловців», — про те, чого ніколи не було й бути не могло, а справжні подвиги червоноармійців залишаються «за бортом»). А ще російські медіа (і значною мірою інтернет) вивищують «рятівників людства» — включно з товаришами Сталіним і Жуковим, що в міфологічній свідомості дає індульгенцію продовжувачам їхньої справи творити все, що заманеться, і займаються відсіканням від «нашої перемоги» всіх інших — від поляків й українців до норвежців й австралійців, тобто тих, хто — на відміну від росіян — воював із нацизмом повних шість років. А головне — зусиллями новітньої пропаганди й далі будується міфологічний хронотоп, у якому донині триває справедлива війна Росії ледь не з усім світом, перемога в якій неминуча, бо ж «мы за ценой не постоим». А це вже небезпечно не тільки для самих росіян…

Фото - magmens.com