Декомунізувати Шевченка

Декомунізувати Шевченка

19 Березня 2016
6649
19 Березня 2016
15:04

Декомунізувати Шевченка

6649
«Канонічний» портрет Тараса Шевченка продукує «ватну» свідомість
Декомунізувати Шевченка
Декомунізувати Шевченка

Якби моя воля, я би щонайменше на п'ять років заборонив відтворення та будь-яке публічне використання ««канонічного» портрету Тараса Шевченка — в шапці, з вусами та суворим (дехто навіть каже: недобрим) поглядом. Як такого, що за наявних умов продукує «ватну» свідомість. Перегляд матеріалів до минулих шевченківських дат засвідчує: якщо справа й зрушила з місця, то дуже й дуже несильно. Зокрема, тут: у відеоролику наведено й інші образи Шевченка, але «головним», таким, який читачі бачать одразу, залишається той, «канонічний». Залишається він таким і назагал. (Насправді, до речі, існують два дещо схожих автопортрети; часто-густо як «канонічний образ» ми бачимо компіляції з них.)

Цікаво було би провести експеримент: показати пересічним людям в Україні, особливо на сході, інші автопортрети Шевченка — цей, цей, цей — із одним-єдиним запитанням: хто це такий, кого на них зображено? Чомусь видається ймовірним, що далеко не всі дали би правильну відповідь. А чи багато хто згадає, що Шевченко закінчив Академію мистецтв і його життя не обмежувалося селом — кріпаччиною — засланням? Що ж до Донбасу, то там можна почути й таке: «Шевченко был кобзарь, он ходил по деревням и что-то напевал, а потом грамотные люди собрали это, грамотно переписали и издали». От він — той ходульний образ Шевченка, що його ми й досі натхненно репродукуємо.

Олесь Бузина «викривав» та «розвінчував» Шевченка: бачте, той був «франт»! Бузина писав про це так, ніби зловив Тараса на чомусь мало не злочинному й уже точно вкрай негідному. Так, Шевченко був «франт» — але, зрештою, що в тому такого? Пушкін теж був іще той «франт», але нікому й на думку не спадає закидати йому це як звинувачення. Інше «звинувачення» Бузини: Шевченко вів світське життя. Так, вів — але знову: Пушкінові було можна, Шевченкові ні? Якщо висловити «викриття» Бузини коротко, полягали вони в одному-єдиному: мовляв, Шевченко лише прикидався сільським дідуганом, а насправді був зовсім не таким. Невідповідність реального Шевченка його «канонічному» образу — от на чому Бузина будував свої «викриття».

«Образ» — це й є в даному разі ключове слово. Згадаймо: Тарас Шевченко прожив усього 47 років. Він не встиг стати ніяким «дідуганом». То чи не зістарив він себе навмисне на цьому автопортреті? Так, сучасники зауважували виняткову портретну схожість — але ж це був не такий уже й великоформатний малюнок олівцем, де схожість може бути лише загальною! А чому великий поет постає у верхньому одязі? Чи Шевченко писав автопортрет на вулиці, на морозі — а чи, може, завжди так у приміщеннях і ходив? Насправді малював він його з власної фотографії — так, із документального зображення, але ж сам автопортрет — це авторський витвір, а не копія фотографії!

13 березня «Інтер» показав фільм власного виробництва (2014 року) «Шевченко. 200 років самотності». Було в ньому, зокрема, таке: на балах Шевченко розмовляв дуже голосно й неодмінно українською мовою. Пояснення було простим: мовляв, паничів навчали гарних манер із дитинства, а селюк Шевченко не мав де їх навчитися. Ні, насправді слова «селюк» не лунало, але саме воно напрошувалося з контексту. От він, відповідний до «канонічного» образу не менш «канонічний» стереотип! Чи правдивий він?

Ніде не доводилося чути й читати про спогади сучасників Шевченка, які б казали про його нібито загальні погані манери. Зрештою, запрошували ж його на бали, не закривали перед ним двері! Та й можна гадати, що не розмовляти голосно — цього треба навчатися роками, й Шевченкові така наука виявилася не до снаги, адже саме так випливало зі згаданого фільму! Можна гадати, бодай під час навчання в Академії Тарас не мав змоги навчитися манер!

А напрошується зовсім інше, й аж ніяк не «високодедуктивне» пояснення: голосні розмови Шевченка на балах були такою самою демонстрацією, як і його українська мова на тих самих балах. (А чи хтось скаже, що й розмовляти російською «селюк» Шевченко не навчився?) Як би сказали тепер, це був перформанс — можливо, на межі епатажу: хай усі чують, що є українська мова, що є Україна. Цілком схоже на те, що голосні розмови — це був такий спосіб, яким поет свідомо привертав увагу й до себе, й до мови, якою розмовляв. Таким самим демонстративним актом було й носіння ним у Петербурзі українського верхнього одягу — але саме верхнього, вуличного, під яким, завважте, були аж ніяк не шаровари.

Можна ще повести мову про петербурзький клімат, про те, що того часу за сильних морозів столична інтелігенція вдягалася на вулицю, аби тепліше було. Все це мало що міняє: хоч би який одяг і який образ обрав Шевченко для свого твору, а це був свідомий задум митця.

А з цього випливає очевидна річ: автопортрет цей був СУТО РОЛЬОВИМ. Тарас Шевченко увічнив певний символічний образ, призначивши себе виконавцем ролі, натурником. І ставити знак рівності між цим образом та особистістю Шевченка — це те саме, що вважати Богдана Ступку чи то за молочника з єврейського містечка, чи то за недалекоглядного середньовічного короля.

А потім сталося так, що саме цей автопортрет було підхоплено як «основний». Бо колись, років зі сто тому, й справді найважливішим було донести ідею єдності Шевченка з українським народом, його відданості українському народові, його ідеалам та прагненням. Сьогодні про таку відданість знає кожен. Колись, коли населення України було переважно сільським, а головним завданням було пропагувати Шевченка в «народних масах», знайомити ті «маси» з його творчістю та з його ідеями, саме цей образ, можливо, найбільше відповідав цьому завданню. Нині й часи змінилися, й «маси» давно вже знають про Шевченка — а от чи знають вони Шевченка, а не лише ПРО нього, це є питанням. Тож і завдання сьогодні змінилося — тепер головним є показати широту й глибину особистості великого поета. Вивести його образ із накинутих монументальних меж, зробити його цікавим, особистісним. Повернути до нашої свідомості живого Шевченка замість намальованого.

Ну а потім був СРСР. За часів якого «канонічний» автопортрет перетворився на предмет масового штампування, тисячі примірників репродукцій вкривалися пилом у книжкових магазинах, а казенно-однотипні пам'ятники крокували українськими просторами, розчавлюючи будь-які паростки зацікавленості Шевченком як особистістю.

Що розповідали учням у радянських школах? Що Шевченко — це був мало не перший більшовик, який тільки й робив, що боровся з лібералами; в радянському шкільному курсі української літератури слово «ліберал» було лайкою, якою позначали весь негатив. Та що там «мало не перший більшовик»: Шевченка підносили як мало не «українського Леніна» — тільки, звісно ж, сільського, «від землі»; такого, яким рухав радше природний інстинкт, ніж свідомий вибір, оснований на знанні. Такий собі, даруйте, ерзац-Ленін. Тож перед радпропагандою поставало завдання: з одного боку, втовкмачувати в людську свідомість образ такого собі «геніального селюка», «народного самородка», а з іншого — навіювати уявлення, подібні до уявлень про Леніна, як про істоту-функцію, позбавлену всього суто людського, вищу від усього людського. Як про людину, в якої було «служіння народові» — й більше геть нічого. «Канонічний» автопортрет годився для цього якнайкраще.

А ще... Слова Шевченка «в сім'ї вольній, новій» радянська школа тлумачила так: мовляв, Шевченко мріяв про «радянську сім'ю братніх народів під керуванням великого російського народу». Ні, це не жарт — саме так казали вчителі, саме так було написано в підручниках. Звісно ж, якщо «під керуванням», то український геній мав бути неодмінно «від землі»; він не міг стояти поруч із геніями російськими — освіченими й цивілізованими. Була «найвеличніша у світі» російська література (й дарма, що переважна більшість її представників у непострадянському світі відома лише в досить вузьких колах фахівців), а окрім неї до загальносоюзного «залу слави» було введено по одному представнику «національних» літератур — бажано саме «з народу», «від землі». Щоб ані в кого й сумнівів не виникало: вести мову про загальносвітове значення представників тих «національних» літератур — щонайменше смішно. А задля противаги був Микола Гоголь, вихідець із України не «від землі», який писав російською мовою й став відтак надбанням «великої» російської літератури.

Канонізація «сільського» образу Шевченка мала на меті втовкмачити в глибини свідомості: увесь український народ був отаким і тільки таким — у шапці та кожусі — й сам по собі тільки таким і може бути; це лише «великий російський народ» у «братній сім'ї республік-сестер» подарував українцям модерний міський костюм — разом із російською мовою, російською культурою та іншими «надбаннями світової цивілізації». Що лише «братній російський народ» зробив із українців homo modernus, a місце всьому питомо українському — хіба що в музеї старожитностей.

За довгі роки довкола «канонічного» образу Шевченка було створено певний контекст, який не лише викривлював, а й применшував, принижував постать Тараса. Портрет і контекст до такої міри злилися в свідомості, що тепер, поширюючи «шапковусовий» автопортрет Шевченка як основний, мало не офіційний, ми тим самим відтворюємо доданий до нього контекст — надто міцно доданий до нього.

Через стереотипне сприйняття Шевченка ми не замислюємося над однією дуже важливою річчю. Так, український геній віддав своє життя своєму народові, пройшовши тяжкі випробування. Але одна річ, коли це зробила майже знеособлена людина-функція, й зовсім інша річ, коли це свідомо, за власним вибором зробив життєлюб, «франт» і «світський лев». Звиклі до шапки з вусами, ми просто не в змозі оцінити масштаб подвигу Шевченка, велич його жертви.

Фото - lnu.edu.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6649
Читайте також
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Ірина
3009 дн. тому
Дякую, за цікаві факти, викладені у матеріалі. за роздуми, які наштовхнули на роздуми. ви щось хватили з лишком за те все. 1) ілюстрації всіх митців є в старшому віці. так само ми можемо взяти просто незліченну кількість зображень старших і молодих фото одних і тих самих митців і допитуватись жителів чи то Донбасу чи то Львова - чи то одні і ті ж люди зображені. 2) на мою думку, старшість фото - це солідність - його носія - це психологічний фактор. ті автопортрети хлопчика і мужчини Шевченка.. не виглядає він як певний серьйозний красень. його старший образ - це образ мудрого-батька.. одинака і "боріться і поборите" це сам Шевченко. він пише про революцію, про зміни, про панщину безкінечну, про несправедливість, про сексезм і все те, що живо знаходить відклик у моїх сучасників і співгромадян. Верній одяг - чудова ідея - він не Апполон - і верній одяг - його образу плюси. при чому тут цей образ до образа селюка. і чому цей образ люди асоціюють з селюком і недоучкою = питання залишається відкрите - бо ніякої підтримки цієї тези в тексті немає. 5) що колись, 25 з чимось років тому про нього розвовідали - то вже загуло. не думаю, що ви тепер людей яким за 40 і більше зможете щось переправлювати в голові. в Українській школі нам розвовідали зовсім про нормального Щерченка, і трактували нормально - не преекошено в сторону "всіх народів ссср", тому я не бачу особливого сенсу цим людям його декомунізовувати. те, що є замовні українофобські передачі - так.. це звичайно жахливо і давайте з цим боротись. ще остання теза, давайте не будемо з Тараса Шевченка - робити якийсь новий канон небожителя. Пояснювати всі його вчинки, звички, слова і "додумувати", що він хотів і не хотів описати - малюючи той чи інший автопортрет.. кажучи ту чи іншу фразу, говорячи голосно чи ще щось. Ми повинні сприймати історію як факт. трактування її - це вже просто погляд на події - власні думки. + те що говорив голосно українською - на мою думку - епотажно, визиваючи, провокуючи, бажання виділитись і його до речі - за цей епатаж і любили світські в Петербурзі;) і для україньської мови таки зіграло роль підкреслення її. З повагою, Ірина
Воля
3009 дн. тому
Дибіли, що нема більше чим зайнятись? Людям пох вся ця декомунізація, яка часом переходить у відверту маячню. На днях ще один так званий український митець-розумник запропонував декомунізувати МІЖНАРОДНИЙ жіночий день - 8 березня. День перемоги у нас хочуть відібрати, перейменувавши в якись день жалю та скорботи, як наче це ми програли війну. А тим часом скоро у людей почнуть відбирати житло за несплату боргів. Ідіоти, дайте людям гідну зарплатню та забезпечте їх роботою!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду