Цими днями я дуже переймаюсь історією з Іваном Бубенчиком та його начебто сфабрикованим (за іншими версіями — навмисно породженим і розігнаним пекельною рукою Москви) інтерв’ю сайтові Bird in Flight. Маю для того кілька причин.

По-перше, мені дуже хочеться знати правду про все, що відбулося на Майдані та з Майданом. Я вважаю це набагато важливішим за плекання міфів про Майдан. І думаю, що правду можливо встановити й вона одна — хоча кути зору, звісно, можуть бути різні.

По-друге, всі сторони конфлікту, — крім самого Бубенчика, якого я не знаю, — хороші люди, й підозрювати їх у маніпуляціях, накрутках, фальсифікаціях, злоякісному піарі чи роботі на Кремль немає підстав. Але всіх уже запідозрили і звинуватили. Те, з якою легкістю групи підтримки навішують на них ярлики, є ще одним свідченням катастрофічного браку довіри і в суспільстві, і в навколомедійному середовищі.

Люди шукають спрощених, одновимірних відповідей і знаходять їх у публікаціях на кшталт замітки «Байку Бубенчика про розстріл "Беркуту" настрочив арбузівський сайт» сайту Depo.ua:

«Сайт Bird In Flight, який сьогодні опублікував інтерв’ю "маданцівця" Івана Бубенчика, який начебто зізнався у вбивстві командирів "Беркуту" 20 лютого, очолюють люди, пов’язані з "сім’єю Януковича". Так, одним з керівників ресурсу є Антон Петров — громадянин Російської Федерації, відомий своєю роботою у газеті колишнього першого віце-прем’єр-міністра України Сергія Арбузова "Взгляд", а пізніше — у "Комсомольській правді в Україні" олігарха Сергія Курченка, пише depo.ua у статті "Бубенчику захотілося слави, а Кремль зробив ганьбу Майдану". А головред Bird In Flight Євген Сафонов раніше працював в російському медіахолдингу Look At Media. Крім того, відомо, що Bird In Flight, який останнім часом агресивно рекламували у соцмережах, позиціонує себе як "інтернет-журнал про фотографію і візуальну культуру", а тому незрозуміло, чому він раптом узявся за таку політичну тему».

Це маніпуляція й наклеп. Bird in Flight — українське видання, а не російське, як стверджували чимало критиків-конспірологів. Його власник відомий, це засновник Depositphotos Дмитро Сергєєв. Зв’язок із Арбузовим через Антона Петрова — це взагалі бомба: за цією логікою, наприклад, «Громадське» належить Пінчуку, Коломойському, Ахметову, Порошенку, Фірташу і «Альфа-банку», ну і ще багато кому.

Єдиний момент, який справді викликає питання — чому сайт «про фотографію» пише про політику; відповідь на це питання дав головред Bird in Flight Євген Сафонов, ну й навряд чи воно виникло б у людини, яка регулярно зазирає на цей сайт — там справді буває про різне. Але яка кому різниця?

Конспірологічні версії не руйнує, а лише посилює той факт, що Бубенчик зі своїми зізнаннями фігурує в фільмах двох поважних і всім відомих організацій — «Громадського» і «Вавилон’13». Їх важко звинуватити в тому, що вони сфабрикували свідчення героя, зате запідозрити в тому, що навмисно «вкинули» його історію в інформаційний простір на другу річницю розстрілів на Майдані — залюбки. Такі звинувачення лунають часто-густо.

І, власне, по-третє: те, що на Майдані стріляли з нашого боку, не таємниця. Сам Бубенчик в інтерв’ю «Детектору медіа» дивується, що його історія дотепер практично нікого не цікавила, хоча він готовий був її розповідати. А нічого дивного тут немає. Цієї теми уникали всі, й перш за все ті, хто мав з’ясувати правду в умовах бездіяльності слідства — журналісти.

Ми всі знали, що Майдан відстрілювався. За офіційною інформацією 18, 19 і 20 лютого під час зіткнень у центрі Києва загинуло тринадцятеро правоохоронців, чиї імена відомі; крім того, були сотні поранених. Щоб пояснити ці смерті без шкоди для майданівської міфології, в перші місяці були вигадані й поширені версії про «снайперів Майдану», які на тлі кремлівської агресії легко стали російськими снайперами. Ці версії були спростовані згодом, коли ажіотаж ущух.

Чому ця тема була табуйована, зрозуміло: якби суспільство дізналося правду, виникла би серйозна етична колізія з далекосяжними політичними наслідками. За законом люди, що стріляли і вбивали, мають постати перед судом. Утім, неважко уявити, яка буча здійнялася б, якби судили майданівців, особливо зважаючи на те, що більшість підозрюваних беркутівців переховуються поза межами досяжності українського правосуддя. Тут і до третього майдану недалеко — тільки справжнього.

Правда про людей, які відстрілювались, незручна і для влади, і для спільноти, що асоціює себе з Майданом. Тож тепер чимало людей, що коментують історію Бубенчика, оперують не категоріями «правда / неправда», а категоріями «корисно / шкідливо», «на часі / не на часі». І, звісно ж, «як це покаже російське телебачення».

Хіба це не принизливо — не знати власної історії, закривати очі на подробиці найважливіших днів у нашому житті зі страху перед російським телебаченням?

Чи повинен журналіст думати про наслідки своєї публікації? За останні роки я чув десятки й десятки різних версій відповіді на це питання — від «так, звісно» до «ні, в жодному разі». Є різні аргументи — й маніпулятивні, й логічні. Безперечним видається мені одне: бувають факти настільки важливі, що володіння ними зобов’язує до оприлюднення. І медіа не мають морального права притримувати їх чи закривати на них очі, керуючись фантазіями та припущеннями.

Що тепер робити з Бубенчиком, який стверджує, що він стріляв, і з іншими майданівцями, які стріляли, але чиїх імен ми не знаємо? Питання хороше, але не до журналістів. В ідеалі — до правоохоронних органів, які мали би розслідувати всі події тих днів, і до суду, який прийматиме рішення. В усякому разі, не хотілося б, щоби логіка дій та рішень слідства й суду була політичною.

Як ставитися до людей, які стріляли по правоохоронцях? Питання теж хороше й теж не до журналістів. Думаю, кожен може поміркувати про це сам на дозвіллі й вирішити, спираючись на власну систему етичних координат, чи виправдані були постріли за тих обставин. Головне, щоб ми обговорювали не гіпотетичні постріли взагалі, а конкретні дії реальних людей.

Історія Івана Бубенчика мала б викликати і в медіа, і в суспільства зустрічні запитання й бажання розібратися, а не рефлекс замітання сміття під килимок.

Фото - фрагмент афіші фільму «Бранці»