44-річний британський режисер індійського походження Азіф Кападія починав із художнього кіно, але відомим став насамперед завдяки документальним стрічкам-біографіям «Сенна» (про легендарного бразильського автогонщика Айртона Сенна да Силва) та «Емі» (про відому британську співачку Емі Вайнхауз, яка померла 2011 року). Остання зібрала величезний бокс-офіс у Британії та США, її активно хвалили критики, а от реакція близьких співачці людей та її фанатів виявилася неоднозначною.

Ми зустрілися з Азіфом Кападією в Берліні перед врученням Європейського кінопризу наприкінці року. Того ж вечора він забрав статуетку за «Найкращий документальний фільм» — за «Емі», і в промові звернув увагу на проблеми мігрантів.

Згодом «Емі» увійшла до переліку остаточних номінантів на «Оскар» разом із фільмом про українську революцію на Майдані «Зима у вогні» та ще трьома стрічками. Вже 28 лютого ми знатимемо, хто переможе.

А поки пропонуємо читачам розмову з режисером про різницю в роботі над документальним та художнім кіно, інтерв’ювання близьких Емі Вайнхауз, а також про новий художній фільм Азіфа Кападії «Алі та Ніно», прем’єра якого нещодавно відбулася на кінофестивалі «Санденс».

Про документальні стрічки-біографії

Насправді це збіг, що дві мої найбільші роботи нині — це документальні стрічки-біографії. «Сенну» я зняв, бо цікавлюся спортом. Мені хотілося своїм фільмом розкрити цю тему по-іншому.

Після успіху фільму («Сенна», зокрема, здобула дві нагороди BAFTA — за найкращий документальний фільм та монтаж, а також приз глядацьких симпатій «Санденс») до мене зверталися представники інших спортсменів, але не хотілося повторюватися. Я продюсував стрічку «Роналду» (про португальського футболіста Криштіану Роналду), яку знімав інший режисер. Власне, саме після відзнак «Сенни» зі мною вийшла на контакт студія звукозапису, з якою співпрацювала Емі Вайнхауз, із пропозицією зняти фільм. Я погодився, але тільки на умовах, що ніхто не диктуватиме мені, що робити і в кого брати інтерв’ю.

Кожна ідея має свій спосіб оповідування. Якщо йдеться про реальну особистість, я хочу побачити її насамперед правдиво. Та водночас я прагну, щоб мої документальні фільми нагадували драми. «Сенна» — драма, що базується на документальних матеріалах. Історія Емі теж дуже драматична й емоційна. Це була дуже виснажлива робота — провести понад сотню інтерв’ю. І виклик — бо йшлося про справжніх людей, які вже померли, але лишилися їхні рідні та любов до них.

Для мене сам Сенна — найкращий action hero. Він не прикидається, немає й візуальних ефектів. Ти наче сидиш із ним в авто, а він — за кермом. Те ж саме, коли ми бачимо, як Емі співає на сцені, — це справжнє, а не вигадка. Це те, що мені подобається в документальному кіно, навіть якщо якість зйомки не найкраща або й узагалі це один дубль.

Після «Емі» до мене зверталися представники інших відомих людей. Зараз я веду переговори щодо документального фільму про одну особу — це дуже відома людина, і я її великий фан. Дещо контраверсійна особистість. Але поки ми офіційно не домовилися, я не можу сказати, про кого йдеться.

Про зближення документального й художнього кіно

Беруся я за документальну стрічку чи за художню — залежить від ідеї. На початку кар’єри я писав сценарії та знімав художнє кіно й був зацікавлений лише в ньому. Хоча робота над тими проектами багато в чому нагадувала зйомки документального кіно: невелика команда, непрофесійні актори, які, проте, швидко реагували на те, що відбувається. Я знімав в Індії, звідки родом моя родина, й на Північному полюсі… Мені подобається ідея не позиціювати документальне кіно і драму як далекі жанри, а спробувати їх зблизити.

На врученні Європейського кінопризу

Крім того, хотілося б, щоби мої фільми люди дивилися на великому екрані, а не на ТБ. В ситуації з «Сенною» дехто спочатку не вірив, що це повнометражний фільм, думали — телевізійний. Це якась така психологія дистрибуторів та аудиторії. Тож я намагаюся конкурувати з фільмами великих кіностудій.

Втім, хоч останнім часом я й дивився багато драм, вони не викликали в мене сильних почуттів, емоційного зв’язку — надто я вже в курсі, як вибудувано структуру фільму. Більшість нових фільмів, які вразили мене, — документальні. Мені здається, незалежне кіно зараз поступається документалістиці.

Про саму Емі Вайнхауз

Я не був її великим фанатом, хоча, звісно, мав у себе її записи. Ніколи з Емі не зустрічався, не бував на концертах. Але живу неподалік від її помешкання в Кемдені (район у Лондоні. — ДМ). І часом спостерігав це торнадо папараці та просто людей, які її переслідували. Я пам’ятаю, що ще тоді, за її життя подумав: «Щось усе це йде якось неправильно».

Я працював над фільмом «Емі» три роки. І тільки в процесі зрозумів, якою була ця співачка. Вона мені сподобалась. Емі була розумна, смішна й красива людина. Але цей фільм і про те, яким страшним і жахливим буває людське життя і як ми, медійники, поводимося з людьми, культивуючи ідею «зірковості» та слави.

Ми прагнули, розповідаючи про Емі, показати звичайні в кожному житті речі — любов, сім’ю, найкращих друзів, стосунки. Й проблеми, актуальні для багатьох, — залежність від алкоголю й наркотиків, низьку самооцінку, депресію, психічні хвороби.

Це фільм про «зараз», про те, яким світ є тепер. Я думаю, успіх стрічки частково обумовлений тим, що аудиторія добре знала музику Емі Вайнхауз, танцювала під її пісні, але не уявляла, якою людиною вона була. За життя її часто засуджували, а тепер люди відчувають до неї стільки любові… Та вона вже не може її отримати.

Про складності роботи над «Емі»

В кожного з понад сотні людей, із якими я спілкувався для фільму, була своя версія того, що сталося. Єдина людина, з якою я шкодую, що не поговорив, це старший брат Емі. Їхній батько сказав мені, що син не буде зі мною спілкуватися. Спочатку взагалі ніхто не хотів зі мною говорити. Бо всі ці люди не довіряли ані кіношникам, ані журналістам. Близькі Емі знали, як медійники можуть вплинути на їхнє життя.

В якийсь момент я подумав, що фільму не буде, бо його просто немає з чого зробити. Але поступово знайшов підхід. Зустрічався з людьми, бачив, що вони досі відчувають біль втрати й провину. Тож я пропонував їм поговорити, записуючи на диктофон, без камери. Один на один у кімнаті, де вони почуватимуться безпечно. А якщо вони все-таки не захочуть стати частиною стрічки — хай просто не підписують паперів.

Один за одним вони почали розповідати мені свої історії, й це стало своєродною терапією для них. Домовлялися про годинну розмову, та, бувало, тривала вона чи не цілий день. Близькі Емі описували жахливі речі, свідками яких вони були і які не зупинили, про що тепер шкодують. У процесі герої починали мені довіряти. Потім самі пропонували поділитися зі мною унікальними матеріалами — фото, домашнім відео, записами на автовідповідачі. Тобто дуже особистими речами. Хоча спершу казали, що не мають їх. Їм захотілося розповісти, якою Емі була, навіть якщо вони самі в цій історії виглядали не найкращим чином. Мені здається, більшість героїв залишилися задоволеними фільмом.

Про художнє кіно й новий фільм «Алі та Ніно»

Нині я працюю над художнім фільмом «Алі та Ніно». Займався ним паралельно з «Емі». Знімаючи художнє — наче вмикаєш іншу частину мозку. Художні фільми дуже важко робити фізично, а документальні — ментально. Після сотні інтерв’ю для «Емі» мені хотілося геть іншого — елементарно вийти з приміщення. Й знову відчути божевілля на зйомках художньої стрічки.

Кадр із фільму «Алі та Ніно»

«Алі та Ніно» — екранізація відомої книги 100-річної давнини про події часів Першої світової війни на Кавказі (популярний роман, написаний під псевдонімом Курбана Саїда, на лаври якого претендують два автора: Юсіф Везір Чеменземінлі та Лео Нуссімбаум. — ДМ). Історія про християнську дівчину та мусульманського хлопця, які покохали один одного. Там трошки від «Ромео і Джульєтти», але також про нафту, війну, окупацію. Саме в цьому регіоні Європа зустрічається з Азією — це неймовірно цікаве місце, про яке багато людей не мають жодного уявлення. Це буде стрічка в дещо старомодному стилі — частково вестерн, частково воєнний фільм, частково лавсторі. Одного дня я хочу навчитися знімати «пейзажні фільми», як драми Девіда Ліна (відомий британський кінорежисер ХХ століття. — ДМ).

Про визнання в США та європейське кіно

Мені приємно, що фільм «Емі» доволі вдало пройшов у Каннах і в Америці став однією з найважливіших документальних стрічок року за бокс-офісом та, здається, увійшов до топ-п'ятнадцятки фільмів усіх часів у США. Критики включили «Емі» в топ-десятку фільмів року. Через це мене запрошували на багато заходів: прем’єри, прес-конференції, скринінги. За 2015 рік я літав із Лондона в США, мабуть, разів зо двадцять. Це доволі цікаво, бо я не мав такого досвіду, а тепер побачив цю «машину» — оскарівський сезон. У п’ятницю вилітав, а в неділю повертався, щоби з понеділка знову займатися в студії постпродакшном «Алі та Ніно».

Для мене нагорода — не найважливіше. Адже вона не має стосунку до цілей, які ми ставили перед собою, починаючи працювати над фільмом. Але це, звісно, дуже приємно.

Я лондонець та європеєць. Стрічки, які мене надихають, здебільшого європейські. Особисто для мене французьке й італійське кіно — це те, що мотивувало стати режисером і знайти власний спосіб оповідати.

У кінематографі, як і в економіці, є злети й падіння, а в світі — глобальні проблеми. Кіно є лише способом передати почуття, які існують, і формою мистецтва, яка збирає в собі всі інші роди мистецтва.

Фото - з Європейського кінопризу авторства EFA/Christian Schulz and Michael Tinnefeld