«Когніти́вний дисона́нс - внутрішній психічний конфлікт, що виникає при зіткненні в свідомості індивіда суперечливих знань, ідей, переконань або поведінкових установок (англ. cognitions) стосовно деякого об'єкта чи явища, за якого з існування одного елемента виникає заперечення іншого... Поняття когнітивного дисонансу вперше ввів Леон Фестінґер у 1956 році. Він також звернув увагу на ефект когнітивного дисонансу у впливі медіа на реципієнта масової комунікації» (Вікіпедія).

Українська реальність, та ще й відображена мас-медіа України, постійно викликає у нашої людності когнітивні дисонанси. Так і живуть десятки мільйонів співгромадян у стані підсиленого цими дисонансами безспросвітного стресу, не знаючи його причин і не відаючи назви того чинника, що заважає їм нормально жити й адекватно орієнтуватися у світі. Чи треба далеко ходити за прикладами? Беремо стрічку новин УНІАН за 10 серпня і читаємо повідомлення про бойові дії на фронті.

Ось що розказав журналістам керівник прес-служби Генштабу Владислав Селезньов: «Бій під Старогнатівкою завершився, наші військові покращили своє оперативне положення. Станом на зараз (приблизно на 13.00. - Авт.) один боєць 72-ої бригади загинув, дев'ятеро отримали поранення. Всім пораненим надали медичну допомогу. За словами командирів, які перебувають в районі Старогнатівки, задачі по відбиттю атаки виконували підрозділи Збройних сил України».

Приблизно в той самий час УНІАН із посиланням на Facebook керівника медуправління «Правого сектору» Яни Зінкевич повідомив, що в тому бою (він ще зветься «боєм в районі Кам'янки Волноваського району») загинули семеро українських бійців, з них троє - із сформованого «Правим сектором» Добровольчого українського корпусу (ДУК), четверо - із складу ЗСУ. Число поранених: п'ять - з ДУКу, шість - із ЗСУ.

А тепер скажіть, будь ласка, як поєднати в одній голові те, що залюбки поєднується в одній стрічці новин (з різних джерел) на комп'ютері читача? Брав ДУК участь у бою чи ні? Скільки українських вояків загинуло, скільки поранено? І кому вірити?

Однак це ще не все. «Ми спільними зусиллями відкинули ворога, увійшли у Білу Кам'янку, але через нерівність сил (до них підійшла велика кількість бронетехніки) не змогли закріпитися, і все повернулося до ситуації станом на вчора. Хіба що на лівому фланзі, можливо, під контроль України додалося трохи території, яку раніше контролював супротивник», - охарактеризувала ситуацію на лінії фронту блогерка Олена Білозерська («Правий сектор»).

Те, що вояки ЗСУ дещо відступили із зайнятих було позицій, підтверджують й інші джерела. Та як сумістити повідомлення, що відступити довелося через нестачу сил, зокрема, бронетехніки, з іншим, розміщеним теж у стрічці новин УНІАН? «У Збройних силах України триває процес відновлення бойової техніки. З понад 12 тисяч одиниць озброєння та військової техніки, які відновлені у поточному році, 11608 одиниць ОВТ відремонтовані силами та засобами ремонтних частин та підрозділів Збройних сил України, у тому числі тих, які виконували середній та поточний ремонт техніки в зоні проведення АТО», - йдеться у повідомленні.

Тобто військова техніка наче десь є, але в потрібний момент на полі бою її немає. Незрозуміло тоді, навіщо хвалитися, що її відремонтували? І кому вона потрібна, якщо військо на передовій нею не забезпечене?

Отож підґрунтя для когнітивного дисонансу наявне, та ще й яке. Втім, сам факт виникнення такого дисонансу, якщо він усвідомлюється реципієнтом повідомлень мас-медіа, може стати спонукою не тільки до тотальної негації («всі вони брешуть!»), а й до самостійного осмислення тих проблем, які провокують виникнення цього дисонансу.

І навіть якщо винести за дужки суто політичний вимір відносин влади (а відтак й армійського командування) з «Правим сектором», що не може не впливати на спотворення інформації з фронту (причому, як на мене, з боку офіційних речників таке спотворення неминуче виявиться більшим), то залишиться ще чимало. Скажімо, з радянських часів тягнеться традиція мати в армії заплутаний і неточний облік особового складу. Ось фрагмент стенограми наради в ЦК ВКП(б) за участі командного складу Червоної армії, де підбивалися підсумки війни з Фінляндією (весна 1940 року, зберігаю стилістику оригіналу):

«ХРУЛЕВ (начальник тилу Червоної армії. - Авт.). Вообще учет в армии личного состава и имущества поставлен настолько безобразно, что нужно принимать самые решительные меры, чтобы навести порядок... В результате отсутствия данных о численности было тяжело снабжать Ленинградский военный округ и северные армии. С тов. Тимошенко у нас были расхождения буквально на 200 тыс. едоков. Мы держались своей, меньшей цифры. Но у меня, товарищи, не было никакой уверенности, что прав я, не окажется ли, что он будет прав, у него на 200 тыс. больше, а потому начнут голодать.

СТАЛИН. Надо заставить людей считать.

ХРУЛЕВ. И Генеральный штаб численности действующей армии не знал в течение всей войны и не знает на сегодняшний день.

СТАЛИН. К сожалению.

ХРУЛЕВ. Главное управление Красной Армии не знало численности финского фронта во время войны и не знает на сегодняшний день. Мне, например, на II квартал по Ленинградскому округу по пайкам дают данные на 46 тыс. человек. Это только вузы и тыл, а где же армии? Этого они не знают, выясняют».

В підсумку втрати Червоної армії у цій війні невідомі і це вже ніколи не з'ясувати - чи то 140, чи то 240, чи то 340 тисяч... І що цікаво: Сталін після цього не зняв і не розстріляв Хрульова, навпаки, давав йому нові генеральські звання та ордени, бо не зважав на окреслені вище «дрібниці».

Воно, звичайно, не надто приємно усвідомлювати наявність «вічно живих» (хоча й пом'якшених) традицій сталінського часу в українському війську, але раціональне пояснення все ж знімає частку когнітивного дисонансу. А якщо до цього додати й іншу традицію - в число загиблих вписувати тільки тих, хто помер на полі бою, а про померлих від ран - за добу, за тиждень, за рік - узагалі не сповіщати суспільство (тому-то офіційне число загиблих в Афганістані радянських солдатів й офіцерів приблизно втричі менше за реальне), то ситуація стане ще зрозумілішою. Бо ж, мабуть, ви помітили, що офіційні інстанції не дають даних про те, скільки українських вояків померло від поранень через певний час, хай би й через рік? Вряди-годи з'являється така інформація про когось особисто, якщо йдеться про знану людину...

Ну і про бронетехніку, яка не підійшла вчасно, щоб завдати остаточної поразки ворогу та розгромити його тили, де стояла артилерія. Знов-таки живі донині сталінські традиції пояснюють виникнення когнітивного дисонансу. Адже що було тоді головним? План за будь-яку ціну. Й зараз плани з ремонту техніки, не сумніваюся, виконано, а на фронті її немає. А якщо і є, то генерали не зуміли оперативно перекинути її на місце подій. Чому? Та тому, що в Червоній армії панували принципи негативної селекції, за винятком хіба що періоду з 1942 (зі Сталінграду) по 1945 роки. «Нагору» зазвичай потрапляли не найкращі, а найзапопадливіші і найлояльніші до політичного керівництва. Значною мірою це збереглося й у ЗСУ, чи не так?

А між тим ще в Польовому статуті Червоної армії зразка 1939 року було написано: «При обороне на широком фронте особо большое значение имеет создание сильной ударной группы в полку, дивизии и резерва - в корпусе. Ударная группа полка, располагаясь в 5-6 км за батальонами первой линии на наиболее опасном направлении, должна обладать постоянной готовностью оказать им поддержку. Ударная группа полка в обороне на широком фронте в целях наиболее успешного отражения неожиданных налетов противника, особенно ночью, свое расположение при всех условиях оборудует для круговой обороны. Из тех же соображений штаб полка располагается вместе с ударной группой. Ударная группа дивизии должна обладать высокой подвижностью и располагаться в одном или нескольких пунктах, но обязательно вблизи узлов дорог, выводящих ко всем или к наиболее важным участкам фронта обороны. В состав ударной группы дивизии следует включать пехоту на автотранспорте, артиллерию, танки и конницу».

Положення про кінноту, ясна річ, застаріло, але головна ідея, що потужна ударна група полку чи дивізії має бути високомобільною й оснащеною потужними вогневими системами, аж ніяк не застаріла, і що ця група завжди має бути готовою підтримати маневром і вогнем тих, хто на передовій - теж. Щоправда, ані в 1939-му, ані в 1941 році Червона армія воювати за власним же статутом категорично не вміла, а навчилася лише у 1945-му...

Але навіщо продовжувати найгірші традиції?

І завершило добу 10 серпня ще одне повідомлення з фронту. На стрічці новин УНІАН читаємо: «Сьогодні ввечері бойовики за підтримки російських військових почали інтенсивний артилерійський обстріл позицій Збройних сил України. Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив прес-секретар президента України Святослав Цеголко: «О 21.50 проросійські бойовики за підтримки російських військових почали інтенсивний артилерійський обстріл зі 152-міліметрових гармат позицій 72 бригади Збройних сил України. Про це Президентові доповів начальник Генерального штабу Віктор Муженко».

Сімдесят друга бригада - це та, яка в першій половині дня відбила атаку бойовиків. Ось вона, ціна недоведеного до кінця контрудару, результатом якого мало би стати знищення позицій ворожої важкої артилерії з наступним відведенням українських сил (разом з полоненими і трофеями) на встановлену Мінськими угодами лінію. Страшно подумати, якими можуть бути втрати в результаті такого обстрілу, якщо він спрямований на недостатньо підготовлені в інженерному плані позиції. І знову виникає когнітивний дисонанс, цього разу спричинений усвідомленням фактів героїзму фронтовиків і бездарності (якщо не сказати більше) найвищого командування. Наче й там, і там «наші», але ж... Контрбатарейний вогонь по позиціях бойовиків мав бути відкритий через кілька хвилин після того, як вони почали артобстріл, але у нас так швидко нічого не робиться. І політики не надто цінують солдатські життя...