Зрозуміло: цей День Україна відзначає вперше, й традицій, та й навіть самого способу цього відзначання, характерних для нього тем і акцентів, його відмінності від традиційного Дня Перемоги — нічого цього ніхто ще не напрацював, усе відбувалося мало не експромтом. Ще більше зрозуміло: нинішня війна з Росією навіює надто вже багато аналогій із Другою світовою, ба більше: до дуже значної міри вона є хай віддаленим у часі, але прямим наслідком Другої світової, а то й її останнім актом.

Я маю на увазі от що. Порошенко чи не першим із-поміж офіційних осіб України озвучив те, що давно вже, хоч і рідше, ніж належало б, трапляється в матеріалах ЗМІ: якби не змова Сталіна та Гітлера 1939 року, Другої світової війни могло б узагалі не бути; навіть якби Німеччина вирішила розпочати війну, ця авантюра, цілком імовірно, завершилася б там само й тоді само, де й коли почалася. Непокараність одного з ініціаторів тієї війни закономірно надихнула його сьогоднішніх російських шанувальників та ідейних спадкоємців, надала їм відчуття вседозволеності — тож відплата неосталінській (і водночас неогітлерівській — це, як виявилося, зовсім не парадокс) Росії тільки й стане остаточною перемогою добра над злом, миру над війною, модерного часу над темним і жахливим минулим.

Із цього погляду проведення паралелей між нинішньою російською агресією та Другою світовою війною є аж ніяк не зайвим. Тим паче з огляду на масове поширення росіянами в інтернеті витворів російської громадської думки, подібних до наведеного нижче (завважу свою переконаність: оприлюднений в інтернеті малюнок без зазначення авторства надає мені право та змогу поширювати його з підписом «автор невідомий»):

Якби ж то такий витвір хворої уяви був поодинокий!

І все ж, попри все це, День пам'яті та примирення — то конкретна історична дата, відзначання річниці конкретної історичної події. Чи варто було президентові так наполегливо перемішувати війну ту з війною сьогоднішньою? Розпочав свою промову він із прикладу родини, в якій дідусь є ветераном Другої світової, а онук загинув, захищаючи Україну в АТО. Надалі президент проводив паралелі повсякчас, надто часто це видавалося навіть не паралелями, а перескакуванням із теми на тему, прив'язуванням однієї до іншої. Нинішня війна обіймала в його словах дедалі більше місце, а Друга світова — дедалі менше, аж поки майже не розчинилася зовсім.

Немає жодних сперечань: повсякчасне наголошування на подібності двох історичних подій було дуже вдалим публіцистичним прийомом. Але ж від глави держави чекали не на публіцистику! Від нього чекали на чітке розставляння акцентів, чітке й недвозначне вшанування героїв і жертв тих, сімдесятирічної давнини, подій. Подій, які для багатьох українців є особистою пам'яттю — пам'яттю болючою, й її біль так остаточно й не стихає.

Не знаю: можливо, варто було б інакше структурувати промову, поділивши її на «тоді» й «тепер». Можливо, варто було б у даному контексті не робити такого вже наголосу на поточних подіях — принаймні, не робити на них основного наголосу.

Бо в підсумку вийшло так, ніби вшанування пам'яті героїв та жертв Другої світової війни було просто використано як зручний привід повести перед високими іноземними гостями, включно з Генсеком ООН, мову про сьогоднішні проблеми. Ніби промову було адресовано передусім саме їм, іноземним гостям, а вже потім громадянам України й навіть її парламентові. Така собі вийшла пам'ять утилітарного призначення.

Й тут, хоч як це парадоксально, Україна прямувала в російському фарватері. Росія утилітаризує Другу світову війну й Перемогу задля обґрунтування своїх сьогоднішніх поточних дій і прагнень, Україна — задля обґрунтування своїх. Для пам'яті самої по собі не залишається місця ані там, ані тут.

І це був не єдиний подібний момент. Президент повів мову про те, що Росія приватизує Перемогу, а насправді це зовсім не так, і про внесок, який зробили до Перемоги українці. Враження було те саме: правильно — але не надто доречно, не тут і не тепер. Адже тим самим Порошенко ніби виправдовувався! Довго й детально розповідаючи про те, що не лише Росія є країною-переможницею й що Перемога належить не лише росіянам, Президент мимоволі ставив Росію в центр уваги, в центр події. Наполегливо ставив. І вийшло якраз «від протилежного» — ніби так або інакше, але без Росії вести мову про Перемогу не вийде, святкувати Перемогу без згадок про Росію — ніяк.

Так, доводити облудність претензій Росії на «єдино-неділимо-переможність» треба — але все ж в іншому контексті. На урочистому засіданні варто було просто проігнорувати російські претензії та пересмикування — проігнорувати, як будь-яку дурницю. Не згадувати про них.

Петро Порошенко згадав як досягнення «закони про декомунізацію». Але ж сам він їх іще не підписав! Тобто, саме через його дії чинності вони не набули! Як на мене, це був момент великої нелогічності: Порошенко або мав би спочатку підписати закони, а вже потім змальовувати їхнє ухвалення як дороговказ, або взагалі утриматися від згадування про них.

Занадто детальними, а тому й не надто доречними, видалися економічні викладення Президента. Про те, що нинішня війна вдарила по добробуту всіх без винятку українців, можна було сказати одним-двома образними, емоційними реченнями. Коли ж пішов нуднуватий перелік — це, хай уже подарує мені Президент таке порівняння, нагадало Віктора Януковича, який, хоч би якими були тема й контекст, завжди починав вести довгі просторікування про високі завдання та світлі обрії. В Порошенка це, звісно ж, було далеко не таким, як у Януковича, неоковирним, але, як на мою думку, в даному контексті однаково зайвим.

І — чи не головне. Європейський День пам'яті та примирення — це, окрім іншого, день пам'яті про жертви серед мирного населення. Цим, власне, європейська парадигма відзначання Перемоги засадничо відрізняється від радянської з її традиційним брязканням зброєю. У промові Президента, за цілком радянською традицією, йшлося лише про героїв та ветеранів. Як, до речі, й у переважній більшості програм в ефірі. Кілька слів про знищені нацистськими окупантами об'єкти економіки та інфраструктури — й усе. Жодного слова про тих, хто кілька років жив у нелюдських умовах окупації. На жертвах серед мирного населення не акцентував Порошенко увагу, й ведучи мову про нинішню війну в Донбасі.

Президент перелічив, у яких арміях яких країн воювали проти нацистів українці. Скільки українців воювали на різних фронтах Червоною армії. Назвав, скільки життів українців забрала та війна. Залишилося незрозумілим, тобто неакцентованим, кого він мав на увазі — лише етнічних українців? А чи етнічних українців, коли йшлося про армії США, Канади, Польщі — й усіх, хто жив в Україні, в контексті СРСР?

Принаймні, навіть для поважних іноземних гостей Президент жодним словом не згадав про Холокост, про винищення нацистами циган — але ж найбільшою мірою це зачепило саме українських євреїв та українських циган! Така понятійна мішанина була цього дня притаманна не лише Президентові, а й медійним матеріалам!

Узагалі ж, дуже хотілося б, щоб у День пам'яті Президент вийшов на парламентську трибуну не як такий собі «залізний солдат», а як людина з її почуттями, її емоціями та її особистою пам'яттю. На жаль, цього не вийшло — й навіть згадки про власних дідів і діда дружини не зарадили. Звичний радянський дискурс святкування Дня Перемоги так і не зміг відпустити його.

Борис Бахтєєв