Інформація для преси щодо презентації у Міністерстві культури видавництва, яке нічого не видає – ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 19 травня 2015 р. минає рівно рік, як Державне підприємство «Національне газетно-журнальне видавництво», що безпосередньо підпорядковується Міністерству культури України, очолив новий генеральний директор Роман Ратушний – колишній фотограф видавництва. Привели його Анатолій Сєриков та Віталій Сатаренко. Саме ці особи, керуючи видавництвом з лютого 2009 до жовтня 2010 року, довели його майже до банкрутства, припинили вихід усіх журналів, газети «Кримська світлиця», сфабрикувавши кримінальну справу проти її головного редактора Віктора Качули і програвши суд за відсутності доказів, а потім ганебно втекли після призначення нового міністра культури. Ті, хто працював «під Сєриковим», хто знав про його попередню різнобарвну діяльність на видавничій «ниві», побачивши знову його у видавництві, одразу зрозуміли – це реванш. Так і сталося. Нове керівництво прийшло у видавництво, діяльність якого три роки відновлювалася колективом на чолі з генеральним директором Олесею Білаш після розрухи, залишеної там командою Сєрикова. Була знищена практично вся фінансова та кадрова документація, продукція не виходила, була втрачена аудиторія передплатників. Важко, крихтами відновлювалася ділова репутація, реанімовувалися видання, поверталися передплатники. З періоду стагнації видавництво вийшло на рівень стабільної роботи. Наступним етапом мав бути розвиток. Саме у цьому напрямку почав працювати колектив: розширення читацької аудиторії, збільшення передплати, тиражів – відповідно – прагнення до самоокупності видань. З метою розширення видів діяльності, які б давали можливість підприємству заробляти гроші, у Статут були внесені зміни, що дозволяли займатися книговиданням, і вже був перший досвід – випущено дві книги. Отже, у травні 2014 року, коли призначили гендиректором Романа Ратушного (а насправді усіма процесами з першого ж дня почав управляти Анатолій Сєриков) ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» стабільно працювало за профілем відповідно до свого Статуту та фінансового плану, затвердженого Міністерством. Бюджет підприємства складав 6 млн 102 тис. гривень. Випускалися газети «Культура і життя», «Кримська світлиця», журнали «Українська культура», «Музика», «Український театр», «Пам’ятки України», «Театрально-концертний Київ», працював сайт видавництва «Портал Культура». Регулярно. Увага! Зараз, рівно через рік, видавництво не випускає жодне з цих видань, окрім виходу раз на два тижні газети «Культура і життя» та ганебного вигляду журналу «Театрально-концертний Київ» (на газетному папері). Останній номер журналу «Українська культура» № 7-8 вийшов у жовтні 2014 року, журнали «Музика», «Український театр» у 2015 році не виходили, останніх номерів журналу «Пам’ятки України» не надруковано. Випуск газети «Кримська світлиця» припинено на початку січня 2015 року. Сайт «Портал Культура» припинив роботу із серпня 2014 року. Замість цього державним коштом видаються приватні рекламні буклети «Киев и не только» російською мовою та «Insaid Kyіv» англійською – нібито додатки до «ТКК». Куди йдуть гроші за рекламу в цих буклетах, невідомо. Тим не менш, 14 травня 2015 року об 11:30 у приміщенні Міністерства має відбутися ПРЕЗЕНТАЦІЯ видавництва. Питання: ЩО може презентувати видавництво, яке НІЧОГО не випускає? Видавництво, яке знищило єдині в Україні державні культурологічні видання? Свідками якого чергового брехливого фарсу ми можемо стати? За інформацією, небаченими темпами у видавництві йде підготовка до цього дійства: форсовано запустили нарешті сайт CultUA.media, мова про який велася А. Сєриковим з першого дня його нового пришестя у видавництво – рік розробляли сайт. Спринтерськими темпами робиться нібито окремий сайт журналу «Музика». Є чутки, що намагатимуться видати до 14.05 хоч якийсь номер цього журналу у чорно-білому варіанті, а також номер «Пам’яток України», який вже більше місяця лежить у друкарні. І все. А цьогорічний бюджет підприємства складає 5 млн 381 тис. гривень. Друкованої продукції немає! На що тоді використовуються державні гроші? А. Сєриков протягом тривалого часу переконує Міністерство, що ці журнали «нікому не потрібні». Їх має замінити Медіапортал. Уже вдруге за останні 5 років Анатолій Сєриков намагається методично знищити саме ці журнали та газети. Невільно виникає питання: що насправді рухає цією персоною? Лише особистий фінансовий інтерес? Чи, може, ця особа з чужим громадянством і туманним минулим свідомо нищить україномовну пресу в Україні? Тобто ця особа взяла на себе право вирішувати долю українських культурологічних видань, історія яких сягає більш ніж 90 років! Ці журнали виходили у страшні 20-30 роки, під час ІІ світової (з невеликою перервою), у часи Відлиги, у застійні брежнєвські, у добу Перебудови, у Незалежній Україні при всіх владах, зокрема при злочинній попередній, а зараз, коли влада нарешті проукраїнська, ці україномовні видання про культуру НЕ ПОТРІБНІ?! Хіба може електронний ЗМІ бути повноцінною альтернативою паперовим, змістовним, ілюстрованим, високопрофесійним державним виданням? Хіба можна знищити такі журнали з історією заради створення Інтернет сайту? Сайт обов’язково має бути, але в якості оперативного доповнення до видань, а не заміною. Тим паче у нашій країні, де Інтернет ще не охоплює всю територію, де величезній кількості дорослого населення звичніше отримувати інформацію з паперових носіїв, де значна кількість із 40-50-60-тирічних і особливо старших людей не володіють навичками користування комп’ютером. У цивілізованих країнах такі видання (а їх десятки з різних видів мистецтва) розвивають і плекають. Бо це складова гуманітарного іміджу та політики держави. Невже у Міністерстві цього не усвідомлюють? Невже ЦЕ міністерство, очолюване В’ячеславом Кириленком, стане могильником україномовних видань про культуру та історію?