"Левіафан" - очевидний продюсерський успіх Олександра Роднянського (спільно з Сергієм Мелькумовим). Скарбничка міжнародних нагород цього фільму тільки поповнюється. А суспільно-медійний резонанс у РФ і всьому світові набирає обертів. Як відомо, саме з Роднянським пов'язаний золотий період українського телеканалу "1+1". Його ім'я як продюсера і співпродюсера - у титрах найпопулярніших фільмів: "Населений острів", "У суботу", "Олена", "Хмарний атлас", "Сталінград", "Місто гріхів-2" та інших. У зв'язку з ажіотажем навколо "Левіафана" в інтерв'ю DT.UA пан Роднянський розповів про перспективи прокату фільму в РФ та Україні; про можливості російсько-української кіноспівпраці в нинішній трагічний період; про "заборони" на кіно (й окремих артистів), що стали спірними "трендами" - і тут, і там... 

- Олександре Юхимовичу, стрічка новин буквально тріщить повідомленнями про те, що в РФ на рівні окремих місцевих властей фільм Звягінцева навіть не збираються допускати до прокату... Взагалі, чи можливий, у принципі, широкий прокат цієї картини? Чи є бажання в російських федеральних каналів показати "Левіафан" бодай у рамках якогось "закритого показу"? І, нарешті, чи виявляють інтерес українські дистриб'ютори до цього ж кіно? 

- У Росії прокат буде. Починається він 5 лютого, вже зовсім скоро. Попри те, що 10 січня, напередодні церемонії вручення "Золотого глобуса", фільм "просочився" в мережу й викликав там абсолютний шквал емоційних реакцій. 

Майже півтора мільйона скачувань за цей стислий період - наслідок шквалу... 

Ми сподіваємося, що в Росії ця безпрецедентна за напругою дискусія викличе додатковий інтерес до фільму. 

Що стосується прокату в Україні - це питання поки що не вирішене. Єдиний український дистриб'ютор, який звертався до нас із пропозицією, - "Артхаус Трафік" Дениса Іванова. Але тут, мабуть, не годиться приховувати, що особисто в мене є певні сумніви, пов'язані з прокатом нашої картини в Україні. Боюся, в нинішніх обставинах відкритого конфлікту "Левіафан" в Україні можуть сприйняти виключно як публіцистичне висловлювання, як ще одне свідчення "поганого життя" в Росії. А "Левіафан" живе на території мистецтва і є авторським роздумом про людську долю, про любов, зраду і смуток, розказаним на сучасному російському матеріалі. 

Це трагічна історія про звичайну людину, що протистоїть Системі, і ця історія стосується життєвого досвіду людей, котрі живуть у будь-якій точці земної кулі. І в Україні, зокрема.

Про російські федеральні канали... Поки що вони інтересу не виявляли.

- Мабуть, не згадаю за останні років 10 іншої картини, яка б примушувала критиків і чиновників гризти одне одному горлянки. Справді, що сталося? Чому такий шквал полеміки, захоплення, інколи - відвертого хамства? Як ви гадаєте: причина цього - в художніх особливостях картини чи виключно в сильній дозі "соціокритики", яку й пропонує Звягінцев у своїй роботі? 

- Думаю, цього не можна розділяти. Абсолютно впевнений у тому, що художній рівень картини спаяний з актуальністю висловлювання - з тим, що у фільмі діють герої зрозумілі, чия доля абсолютно симетрична особистим переживанням величезної кількості глядачів. 

Зрозуміло, що в нинішніх обставинах багато людей відвикли від серйозної, не поверхової, правдивої розмови про головне. 

Звягінцев, окрім того, що художник талановитий, глибокий і сучасний, - абсолютно безкомпромісний. Якщо він робить картину на сучасному матеріалі, це означає, що він бореться до останнього патрона за абсолютну правду, за неймовірну переконливість того, що відбувається. 

Саме тому чимало не дуже досвідчених глядачів не зчитують особливу кінематографічну мову Звягінцева і його вміння робити кінематограф багатопластовий, здатний легко долати часові та географічні бар'єри. 

Ми можемо в цьому переконатися, переглянувши сьогодні "Повернення" або "Олену". Впевнений: те ж саме буде з "Левіафаном", - через 20 років він збереже свою абсолютну актуальність. Тільки звітріє публіцистичний наліт, який так заряджає й приваблює глядачів нинішніх. 

Звісно, "Левіафан" - фільм, "який проговорює" свій час. Але його не можна трактувати як соціально-критичний фільм. Інакше він виявиться набагато біднішим, ніж є насправді. 

Лише перші його 40 хв., так званий перший акт розвивається як соціальний фільм, а далі він різко розширюється, переходить на другий поверх - фільму, що досліджує психологію героїв, що шукає відповіді на "великі питання" не тільки у вадах Системи як такої, не тільки в наявності корупції та альянсі церкви і держави, а й всередині самих людей. 

У цьому сила кінематографу Звягінцева, і в цьому ключова перевага "Левіафана" перед іншими, часом навіть досить сильними, але не більш ніж соціально-критичними фільмами. Саме вона забезпечила перемоги фільму в Каннах, Лондоні, Мюнхені та на десятках інших фестивалів. Вона принесла "Золотий глобус" і номінацію на "Оскар". Вона зумовила прокат фільму в 70 країнах...

- Пам'ятаю, як ви, коли були в Україні, неодноразово озвучували своє бажання зробити якийсь цікавий спільний кінопроект... За минулий рік - перевернулося життя. І змінився світ - інколи до невпізнанності. Такі бажання у вас ще залишаються? Взагалі, їх можливо реалізувати тепер - у контексті нинішньої трагедії та ворожнечі? І ще... Ваша думка про надуспішний український фільм (тільки за фестивальними результатами) "Плем'я" Мирослава Слабошпицького? 

- Гадаю, що саме кінематограф - єдина можливість знаходити взаєморозуміння між народами, які сотні років поділяли спільну долю, а тепер зіштовхнулися в категоричному конфлікті. Необхідні спроби зрозуміти інших людей навіть у цих, таких драматичних, обставинах, - інакше все приречене. Тому я вважаю надзвичайно важливим виробництво спільних фільмів, які б розповідали нинішні людські історії, зрозумілі в обох країнах, що зближували б людей. 

Важливе не тільки спільне виробництво, а й показ російських фільмів в Україні, а українських - у Росії. 

Я говорю про справжнє кіно. Те, з якого можна дізнатися про характер, настрої, психологію своїх сусідів. У цьому сенсі мені радісно, що фільм "Плем'я", хоча й обмежено, але показали в Росії... 

На мій погляд, "Плем'я" - перший український фільм останніх років, який, завдяки талановитому творчому вирішенню та сучасній кіномові, легко перетинає національні кордони й гармонійно вписується в міжнародний контекст. Фільми блискучого Лозниці, що багато років живе поза Україною, я виводжу за дужки. "Плем'я" - це універсально зрозуміла, психологічно напружена картина, яка блискуче зроблена за формою і відповідає за змістом тенденціям, котрі тріумфують нині в авторському кіно. Переконлива метафора жорстокого світу, переконлива й нещадна. У фільмі немає бажання спекулювати на національній екзотиці або нинішній політичній трагедії. Це щемливо емоційне кіно, зняте з непрофесійними акторами, без єдиного діалогу, але з велетенською енергією життя. 

- Теперішні піар-війни, надзвичайно жорстоке політичне, світоглядне, ідеологічне протистояння, - як у такому контексті почуваєтеся ви, людина, котра багато зробила саме для українського і кіно, і телебізнесу, а тепер робить для російського? І як змінилася "дорожня карта" вже для російського кінобізнесу впродовж останнього часу - з урахуванням економічних та ідеологічних обставин?

- Мені безмежно дискомфортно і боляче. Я давно відмовився від перегляду російського телебачення, а після кількох спроб - і українського. І те й інше демонструють картину світу однобоку, тенденційну і, найголовніше, нестерпно агресивну. 

Сподіваюся, багатьом зрозуміло: географія - це доля. Країни з найбільшим спільним кордоном приречені шукати спільну мову. І, мені здається, єдина розумна дія, до якої може вдатися в цих обставинах кінематографіст, - це концентрація на власній професії, на тому, що він у змозі зробити достойним і чесним чином. 

В умовах, коли конфронтаційні сюжети самі пливуть тобі до рук, потрібно багато мужності, щоб шукати інші, складніші й відповідальніші рішення. 

Кінематограф впливає не на раціональні, а на емоційні рецептори сприймання. Він за своєю природою революційний, а це означає, що велика машина часу і простору, яка називається кіно, дозволяє глядачеві пережити досвід інших людей упродовж усього двох годин, зазнати емоційного потрясіння й, можливо, по-іншому подивитися на життя власне. 

Ось що мають робити кінематографісти - шукати людське в інколи несумісних із людським життям обставинах. 

Що стосується російського кіно та дорожньої карти його розвитку... Зрозуміло, що в умовах очевидної кризи єдиним регулярним джерелом фінансування кіно залишається держава. Телевізійні канали, які раніше неодноразово брали участь у виробництві фільмів, припинили цю діяльність. Приватні інвестори, певна річ, із-поміж безлічі варіантів інвестицій вибирають уже ж не кінематограф, - у їхньому списку пріоритетів він, м'яко кажучи, не на першому місці. Банки у кризових обставинах навряд чи даватимуть кредити на виробництво фільмів, тим більше що нематеріальні активи (права на фільм) надзвичайно рідко приймають як заставу. 

Таким чином, залишаються власні кошти (якщо ви готові ризикувати) і міжнародна копродукція. 

Для мене як людини, котра вже багато років працює з прицілом на аудиторію багатьох країн, саме комбінація цих можливих джерел фінансування та виробництво фільмів, здатних долати кордони, і є пріоритетом. 

- Не знаю, чи доречно тепер вас запитувати про ставлення до тих або інших українських політиків, чимало яких ви знаєте особисто й дуже добре... Проте в одному з недавніх інтерв'ю російським ЗМІ ви досить-таки доброзичливо відгукнулися про Петра Порошенка: мовляв, це чи не єдина компромісна постать, яка здатна розв'язати кризові колізії. Цікава також ваша думка про систему "заборон", що виникли на деякі фільми, серіали, артистів як реакція на підтримку частиною російського культсоціуму анексії Криму, а також окремих провокаційних висловлювань, вибриків, вчинків? 

- Я знаю кількох людей у політиці, до яких особисто ставлюся з глибокою повагою, до них, безперечно, належить Петро Порошенко. Але в мене не викликають жодної ейфорії й довіри теперішні події. Врешті-решт, я вірю в те, про що розмірковував у своїх книжках один із моїх улюблених письменників, киянин, до речі, Марк Алданов: революція в кожному разі загрожує грандіозними й нескінченно болючими втратами, зупинкою людського розвитку. Хоч би яким важким був еволюційний шлях розвитку, тільки він дозволяє фокусуватися на щоденній праці, на просвіті й освіті. 

Сподіваюся, настане час, коли в Україні людьми, котрі впливають на громадську думку, так званими духовними лідерами, називатимуть не політиків, а вчителів, діячів мистецтва, лікарів, філософів, літераторів. Одне слово, тих, чия функція дає можливість перебувати в опозиції до влади як такої, будь-якої. Критично до неї ставитися, а не вимагати від інших максимальної та повної з нею згоди. 

Починати нову країну із заборони кінофільмів та серіалів, навіть пояснюючи це війною з сусідом, мені здається, непристойно, неефективно. Оскільки і серіали, і фільми все одно доступні. Та й просто безглуздо. Забороняти їх на тій підставі, що в них знімався той або інший артист, відомий своїми ворожими переконаннями, - взагалі неприйнятно. З таким самим успіхом можна заборонити видання книжок Езри Паунда і Кнута Гамсуна на тій підставі, що вони підтримували німецьких нацистів, або видатних класиків, оскільки вони були расистами, ксенофобами, антисемітами тощо. Досить згадати "справу Дрейфуса" у Франції, яка розколола інтелектуально-культурну спільноту на два табори. Якщо серед захисників невинного були Золя й Клемансо, то серед антисемітів був великий Огюст Роден. І це не означає, що скульптури Родена не повинні виставлятися в музеях світу, хоча ми не погоджуємося з його переконаннями. 

Я, звісно, не порівнюю нікого з тих, чиї фільми й серіали заборонили в Україні, з геніальним Роденом, я говорю про принцип... Не треба дозволяти собі опускатися до рівня заборон. Не кажучи вже про головне - в людей може бути своя думка! 

І якщо забороняти в'їзд у країну російським діячам культури лише за лояльність (вимушену чи щиру) до свого уряду, то відбудеться збіднення власного культурного життя, його оскоплення. Краще з цими людьми не погоджуватися, сперечатися, переконувати - образом нової, успішної, привабливої України... 

- Запитаю вас не як продюсера, а як простого глядача: що найбільше зворушує, чіпляє (саме чіпляє й зворушує) в "Левіафані" - трансформація міфу, режисерська конструкція, гра Серебрякова і Вдовиченкова, операторська робота Кричмана? 

- Мене найбільше зворушує те, що я вважав невід'ємним атрибутом справжнього великого кінематографу. Уміння досить простими засобами, розповідаючи зовні аскетичну, сьогоднішню історію, говорити про вічне. Коли я відчуваю цей космос, то надзвичайно хвилююся. 

Це вміння властиве тільки видатним режисерам. Таких, мабуть, ніколи багато не буває, і сьогодні, власне, Звягінцев у нас чи не єдиний. 

Він може розповісти історію, зрозумілу кожному. Ця історія може обманути своєю зовнішньою простотою і стати абсолютно зрозумілою величезній кількості глядачів без досвіду розгадування кінематографічних ребусів, примусити їх переживати, сперечатися, не погоджуватися, обурюватися, писати і підписувати маніфести на захист або з протестом. Але цей же фільм може хвилювати найбільш досвідчених глядачів, пропонувати їм простір, насичений культурними алюзіями, міфологічними контекстами, новими смислами, що й відбувається тепер. Ось це уміння найбільше і хвилює.

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua