Або, цинічно кажучи, потрапив до ідеологічного мейнстриму.

Тож немає нічого дивного, що в різних своїх програмах Національне радіо повертається й повертається до теми Диктанту - минулих вихідних, наприклад, одна зі співведучих Аліна Акуленко була гостею програми «Чорним по білому». І відчуття певної надмірності згадувань про Диктант, переоцінювання його ролі в єднанні країни - навіть вони не дратують, бо це є правдою: такі акції реально склеюють суспільство, додають йому єдності. Те, що вони вщент розбивають російські пропагандистські твердження про нібито вузько регіональну поширеність української мови, - це й сумнівам не підлягає. Можливо, сам по собі Диктант і не був би таким уже визначним чинником єднання, але, поза сумнівом, він став однією з тих крапель, що сточують камінь недовіри до України й зверхнього ставлення до неї, притаманних багатьом номінально українським громадянам.

Цього року Диктант відбувся не в День писемності та мови 9 листопада, як буває зазвичай, а 7 листопада. Із цілком поважної причини: 9 листопада припадало на неділю. Як і годиться, майже півтора місяці по тому в ефір вийшла «робота над помилками», підбиття підсумків та оголошення переможців.

Отже, ефір 7 листопада. У студії - щорічні ведучі Аліна Акуленко та Роман Коляда. Розпочалося все традиційно - з розповіді про Диктант, його історію, умови написання, віп-гостей, що писали у студії. Не обходилося без святкових «гукалок» на кшталт: «Радіодиктант - найпотужніша хвиля єдності».

Цього року Диктант відбувався «за ідею»: замість призів організатори вирішили переказати гроші бійцям АТО. Тож єдиним «призом» переможцям мала стати розповідь про них під час підбиття підсумків.

Натомість була інша родзинка: викладачі та студенти Київського університету імені Бориса Грінченка пішли на рекорд - наймасовіше написання Диктанту «в одній локації», тобто найбільшу кількість тих, хто пише, в одному приміщенні. На заході була присутня Олена Коваленко - офіційний представник Національного реєстру рекордів України. Можна, звісно, по-різному ставитися до рекорду такого штибу, але настрій це створювало. «Усі, хто писатиме Диктант, прийшли у вишиванках і принесли з собою національну символіку... Дівчата у віночках», - до цього теж можна ставитися по-різному. Можливо, моє досить скептичне ставлення пояснюється тим, що пам'ятаю радянські часи: тоді все українське саме й зводилося до вишиванок - віночків - шароварів - гопака; тоді це була мало не єдина ніша, до якої пхали все українське в усіх його проявах. Росіянин у модерному костюмі versus українець у вишиванці й шароварах - таким був радянський контраст, який надто наочно мав демонструвати місце України й українців у цьому світі.

«Нам потрібна точність до одного чоловіка», - пролунало по радіо про підрахунок учасників рекордного «забігу». Жінок, мабуть, не рахували? А чи просто з українською мовою не надто товаришували?

Оскільки цього року не було матеріальних призів, на відсилання Диктантів було відведено аж цілих чотири дні - до 10 листопада включно. Зважаючи на пунктуальність нинішнього поштового зв'язку, дуже слушна інновація.

Уперше можна було відправляти написані тексти електронною поштою, але за однієї умови - коли Диктант було написано від руки, а потім скановано або сфотографовано. Щоб уникнути комп'ютерних підказок.

Після загально-урочистих слів ведучих та кореспондентів, після створення настрою розпочався власне Диктант. Автором і «диктатором» був незмінний Олександр Авраменко. Перед тим, як диктувати, він традиційно давав слухачам настанови. Отут і виявилися перші - й теж традиційні - сумнівні моменти.

Пан Авраменко навів як приклад різницю в написанні між звичайною фразою «Київ вечірній» та цукерками «Київ вечірній» - мовляв, аналогічна проблема постане перед тими, хто писатиме. Але ж річ у тім, що різниця в даному разі полягала лише в наявності лапок у назві цукерок: на відміну від багатьох європейських мов, в українській мові в назвах, що складаються з кількох слів, із великої літери пишеться лише перше слово, в даному разі слово «Київ», яке пишеться з великої літери завжди! Єдине, що могла ця «корисна» порада - то це заплутати слухачів.

Як і годиться, звернув пан Авраменко увагу й на те, що пунктуація буде складнішою за орфографію - власне, пунктуація й є «моментом істини» Радіодиктанту. І традиційно порадив дослухатися до інтонації та пауз.

Напередодні Диктанту «Радіо Свобода» анонсувало: «Українське радіо: всеукраїнський диктант буде присвячений темі національної єдності». Вийшло зовсім не так: Диктант було присвячено 90-річному ювілею Українського радіо.

Можливо, відсутність призів спонукала до того, що Диктант видався... не те, щоб легшим, а менш підступним, ніж минулих років. Після завершення диктування те саме завважив і Роман Коляда: «Здалося, що минулого року був складнішим».

І - традиційна ложка дьогтю: було оголошено, що ефір триватиме дві години, тоді як для слухачів проводової мережі друга година виявилася недосяжною: Диктант Диктантом, а з другої до третьої - перерва, й усе тут.

І от середина грудня, підбиття підсумків. Тут і виявилося, що легкість була оманливою: пан Авраменко розставив достатньо підніжок. От саме підніжок, бо до грамотності - безграмотності вони не мали жодного стосунку. Перше речення: «Історія Українського радіо це - дивовижна епоха...». От саме так, із тире після «це». Ви написали перед? Усе, помилилися, й нема вам прощення. Авраменко довго й, як йому здавалося, детально пояснював, коли тире пишеться після слова «це» й чому треба було писати саме так. Але так і не переконав: усі його пояснення не розвіяли впевненості в тому, що в даному разі тире в нестандартному місці належало до категорії авторських розділових знаків і саме до неї. Інтонація під час диктування? Піди ж її правильно витлумач. Вгадав - не вгадав.

Додайте до того купу знаків оклику - й ви отримаєте повне враження: автор Диктанту прагнув не так протестувати аудиторію на грамотності, як підловити її. Кажучи брутальніше, пошити її в дурні - або в лохи, кому як більше до вподоби. Деякі пояснення були непереконливими; традиційно, у випадках, де граматика припускає варіативне написання, зараховувався як правильний лише той варіант, який був в Авраменка.

А от коли двоє дописувачів переплутали слово з тексту, це не завадило їм стати переможцями.

Утім, варто віддати належне: цього року текст і справді детально розбирали, навіть час для дзвінків із запитаннями надали. Торік під час «роботи над помилками» слухачів просто відправили до інтернету, до сайту НРКУ. Яка частка з них має постійний доступ до інтернету - зважаючи, зокрема, на те, що серед постійних слухачів Українського радіо чимало пенсіонерів?

Під час ефіру Акуленко та Коляда навели статистику робіт, їхню географію та віковий діапазон дописувачів. Цього разу переможцями стало десятеро людей. «У кожному листі був допис про те, що означає для дописувача Українське радіо». Чи правда? Я знаю інші приклади - але, зрештою, чи так це важливо?

Розповідь про кожного з переможців. Так, почесно, так, важливо для них, переможців. Але чи було це таким уже цікавим для більшості слухачів? Отут, як на мою думку, треба було або більш творчо підійти до справи, або ж вигадати щось інше. Бо, чесно кажучи, в такому, як був, вигляді двогодинний ефір роботи над помилками видався надто вже затягнутим.

А сайт НРКУ резюмував: «Тож пам'ятайте: Всеукраїнський радіодиктант національної єдності - це не перевірка знань рідної мови, не хизування здобутою високою оцінкою чи отриманим подарунком. Це незабутнє відчуття єдності всієї громади, розуміння, що в ці хвилини сотні тисяч твоїх співгромадян літера за літерою виводять речення радіодиктанту, і ти живеш, і мислиш, і дихаєш в унісон з усією нацією!» Отут, як видається, й криється джерело всіх хиб - у самій концепції. Адже мова - це засіб комунікації, що має самостійну цінність. Тут же українську мову зведено до атрибутивності, поставлено в один ряд із вишиванками-писанками. Не мова є важливою, а «сам процес».

Так, свято, так, єднання, так, особливі відчуття - але чи має в цьому святі життя губитися сама українська мова? Чи роль «приладів та матеріалів» - це й є та роль, якої українська мова гідна?

Посеред інших, Радіодиктант писали також і кримчани. Листи від них ішли довго, дуже довго. Як? «Через Москву», - розповіла одна з кримських дописувачок. Утім, так і залишилося незрозумілим: чи то всі листи з Криму тепер ідуть через Москву, а чи вона надіслала його московським знайомим, щоби ті переслали. Бо, може, з кримського боку все інакше, а з українського боку поштового сполучення з Кримом от уже дев'ять місяців немає. Тобто, ви можете хоч тоннами відправляти листи до Москви, Калінінграда та Южно-Сахалінська, але не можете до Сімферополя та Севастополя - от не можете, й усе. Чи не є така позиція короткозорою, чи не звужує вона, зокрема, можливості й канали українського впливу на думки й переконання пересічних кримчан впливу у спосіб приватних контактів - годі, мабуть, і питати.

Чимало було дописувачів і з Донбасу, а серед десятьох переможців опинилася вчителька гімназії з Краматорська. Але під час підбиття підсумків пролунало: чимало донбаських дописувачів підписувалися псевдонімами, бо боялися. Чимало донбаських дописувачів з'ясували: їхні листи так і не дісталися Національного радіо. Нарешті, були випадки, коли в конвертах із Донбасу виявлялися порожні аркуші: під час пересилання хтось підмінював їхній вміст і вилучав написані диктанти.

Із окупованими територіями поштового сполучення нині також немає. Тож, виходить, усе наведене вище стосувалося листів із тих регіонів Донбасу, які перебувають - уже щонайменше чотири місяці перебувають, бо від кінця серпня жодного населеного пункту не було звільнено! - під українським контролем.

Оце й є проблема - як інтегрувати населення керованих Україною територій Донбасу до загальноукраїнської спільноти? Точніше, як допомогти йому інтегруватися? На жаль, про це рідко пишуть та говорять, незважаючи на те, що про важливість цього завдання для ЗМІ кажуть усі медіаексперти. 

Але... У ЗМІ траплялося чимало матеріалів про психологічну допомогу бійцям АТО - про те, як «повернути їх із війни». Натрапляти на матеріали про те, як «повернути з війни» мирних жителів, що пережили її, майже не доводилося. А їхні психологічні травми є ще тяжчими - хоча б через те, що на війні вони опинилися мимоволі й, на відміну від бійців, були геть беззахисними, беззбройними.

Наслідком неуваги до цієї проблеми є не лише прояви хаосу та акти саботажу на контрольованих Україною територіях. Ці території могли би стати потужним плацдармом пропаганди на користь України для жителів окупованих районів. Адже свідчення жителів підконтрольних Україні територій були б незрівнянно, на порядки вагомішими, ніж зусилля хоч десяти міністерств інформаційної політики. Вони викликали б незрівнянно більше довіри - й незрівнянно швидше й ефективніше розбивали б чаклунство російської пропаганди. Якби цими територіями хтось цілеспрямовано займався.

Фото - orthodoxy.org.ua