Крім створення Міністерства інформаційної політики, ще одна дратівлива й суперечлива тема в ЗМІ - призначення іноземців на керівні посади в уряді. Тут ми бачили те саме, що й із «Міністерством інформаційного невідомо чого» - українців просто поставили перед фактом. Знову тицьнули їх носом у те саме «не графья, перебьётесь».

Але, на відміну від міністерства, обговорення цієї теми дуже швидко зійшло нанівець - та й поки було, відбувалося здебільшого в ключі «от же як цікаво, от же як незвично». Практично не траплялися на очі ані телевізійні, ані текстові матеріали, в яких було би зважено всі плюси та мінуси новоспечених і скороспілих українських громадян на найвищих посадах. Не пригадати матеріалів, де проблему було би зважено всебічно й безвідносно до конкретних постатей.

І річ не лише в тім, що ці люди здобувають доступ до державних таємниць. І навіть не в конкретних особах та їхніх чеснотах сьогоднішніх «імпортних» міністрів - адже закладено прецедент на майбутнє. Й тепер не виключено, що на черговому віражі української історії міністром інформаційної політики стане Дмитрій Кисельов, якому поспіхом нададуть українське громадянство. Принаймні, запобіжників від цього тепер не існує. 

Найперше, що виринає з пам'яті, - то це нетлінний образ учителя Вральмана з фонвізінського «Недоросля». Прецедент, поміж іншим, уже був: натуралізований американець Роман Зварич не заслужив до себе жодних претензій, окрім єдиної: його американська освіта виявилася зовсім не такою, якою він її зазначав. І ця претензія знищила Зварича як політика, затуливши собою всі його численні позитиви. Кажете, з політиками - українцями від народження таке теж траплялося? Так, траплялося. Але річ у тім, що стосовно вчорашніх іноземців з'ясувати правду набагато складніше, бодай із однієї причини: у себе на батьківщинах вони не є об'єктами суспільної уваги та суспільного контролю. Вони починають в Україні нове політичне й професійне життя, залишаючи минуле там, на батьківщинах, разом із усіма скелетами в шафах - та ні, навіть у сервантах.

Учорашні іноземці не зав'язані на корупційні схеми, просто не знаються на них. Це, поза сумнівом, чудово. Набагато менш чудово інше: ці схеми можна підтримувати й розвивати за їхніми спинами - саме через те, що вони на них не знаються. Та й узагалі, новоспечених українців-міністрів можна використовувати як глянцеву обкладинку, під якою може ховатися все що завгодно.

А чи є гарантія, що міністри-іноземці не сприймають Україну як експериментальну лабораторію, у якій можна випробовувати свої теорії та гіпотези? Не справдиться гіпотеза, не вийде нічого з теорії? Ну, то й не вийде - завжди можна піти у відставку й повернутися на батьківщину, щоб написати там купу монографій із отриманого негативного досвіду. Чи є гарантія, що вчорашнім іноземцям болить душа за Україну, а не за себе в Україні?

Зрештою, чи знають учорашні іноземці Україну, чи відчувають її? Чи бачать межі, яких не можна переступати, а чи підходять до України з «загально-середніми» критеріями? Тут за яскравий приклад може правити Євгеній Кисельов: він щиро вірить, що добре знає нашу країну, бо прочитав про неї багато книжок. Навіть у російських ЗМІ доводить, що Україна - таки не Росія, показує, чим вона істотно відрізняється від Росії. Але це не завадило Євгенієві Кисельову 2010 року та згодом щиро підтримувати Януковича й, ніби набравши до рота води, мовчати під час Майдану.

Кажете, декотрі з-поміж нових міністрів уже чимало років живуть в Україні? Ну, то Євгеній Кисельов - теж чимало років. Та й звідки тоді така впевненість у недолученості новоспечених громадян, але давніх резидентів України до наявних у ній корупційних схем?

І знову ж, річ не в корупційних схемах. От почнуть високочолі іноземці застосовувати в Україні найпередовіші досягнення світової економічної науки, наймодерніші формули з вищої математики. А вони, як і 1990-х років, не спрацюють, бо іноземці вважатимуть українську економіку за ринкову, а вона - олігархізована - ринковою не є. А питання деолігархізації, судячи з усього, більше на порядку денному не стоїть, бо вже тривалий час наші демократичні європоорієнтовані політики не згадують про неї жодним словом, деолігархізація взагалі випала з публічного дискурсу.  

Отаких - тільки не конспективних, а ширших і ґрунтовніших - дискусій потребували українці у ЗМІ. Але так їх і не отримали. От призначили грузинського реформатора міністром охорони здоров'я. О'кей, а як там із охороною здоров'я у Грузії, агов? Де репортажі, де обговорення, де бодай основні факти? Як, чим і з чого взагалі живе реформована Грузія? Он російські ЗМІ пишуть, що буцімто основною статтею доходів країни є експорт металобрухту. Вірити російським ЗМІ - себе зневажати, але ж як там воно насправді?

Випуск «ТСН. Тижня» («1+1») від 7 грудня розповідав про грузинську реформу медицини. От тільки розповідав із погляду реформаторів, а не споживачів. Що розповідав? А те, що лікарні та інші медичні заклади продали бізнесменам, скинувши цей тягар із бюджетних плечей. І після того в усіх лікарнях було проведено чудовий ремонт. Ні, звісно ж, ніхто не стане сперечатися: люди потрапляють до лікарень виключно задля того, щоб насолодитися євроремонтом. А розкішні інтер'єри лікарень - це, поза всяким сумнівом, основний показник якості й, головне, доступності медичного обслуговування. От тільки чи велика буде всім нам радість, якщо (гіпотетично) левова частка українських лікарень та поліклінік опиняться у приватній власності, скажімо, Ріната Ахметова?

*****

Ще одна тема, щодо якої дедалі сильніше хочеться вжити радянський термін «вялотекущая шизофрения», - це тема ядерного статусу України та його бажаності, а то й необхідності. От і на каналі «Ера», у програмі «Відкритий мікрофон» минулого тижня «люди з вулиці» висловлювали свої думки. Як і варто було очікувати, переважна більшість була категорично «за».

Скільки вже - від самої весни - триває ця дискусія, а тільки й чути, що думки як не «людей із вулиці», то політиків чи, в найкращому разі, політологів. У численних ток-шоу - лише їхні думки. Тоді як із цього питання дуже хотілося б почути думки військовиків - і не комбатів, за всієї до них поваги, а військових науковців, теоретиків, стратегів. Фахівців із національної безпеки.

Які б розглянули приклад, що став дуже популярним, - приклад Ізраїлю. Ця країна володіє ядерною зброєю - але чи вберігає її цей факт, а якщо вберігає, то до якої міри? Можливо, якби ядерної зброї не було, атаки терористів були б інтенсивнішими? Можливо, наявність ядерної зброї вберегла Ізраїль від агресії з боку, скажімо, Ірану, від відкритого втручання близьких і не дуже сусідніх держав - але не може вберегти від агресії терористичного характеру? Без висновків фахівців - і фахівців не з політики, а з військової справи - ми про все це можемо лише гадати. Що, з подачі численних ЗМІ, й робимо от уже багато місяців поспіль.

Інший аспект проблеми: чи могла ядерна зброя відвернути російську навалу, коли ця навала, принаймні попервах, мала інтриганський характер, коли Росія виступила в ролі такого собі геополітичного Яго, а за гарматне м'ясо їй правили українські громадяни - жителі Донбасу? Коли це була агресія чужими руками? Як можна було їй зарадити й як зарадити сьогодні?

Проти кого - бодай теоретично - можна було б сьогодні застосувати ядерну зброю, щоб ця загроза зупинила агресора, зупинила війну? Завдати ядерного удару по Донецьку, Макіївці, Луганську, Горлівці? По Маріуполю - щоб ворогові не дістався?

Але конкретики зазвичай - нуль. ЗМІ, й телебачення зокрема, навіюють нам суто магічне мислення, суто магічне ставлення до ядерної зброї як до такого собі амулету: от буде він у нас, заповітний - і ворог стане безсилий.

*****

Ці приклади - та й хіба ж лише вони? - створюють дивне й не надто втішне враження. Нібито, й критики влади нині багато. Й винятково гострою, подеколи нищівною є ця критика. От тільки б'є вона дуже часто не туди й не тоді: снайпер чергового разу забув удома окуляри. Надто вже часто ніби й влучає ця критика - але кудись убік, по манівцях проблем, осторонь від їхньої суті.

І ще від одного враження нема куди подітися: надто вже часто ми - й медіаспільнота, й політики - свято віримо, що намальована реальність є реальнішою за справжню. Що пропаганда є всесильною. І в цьому плані, хоч як це прикро, Україна надто вже часто виглядає дзеркальним близнюком Росії. Надто вже часто спадає на думку: обидві країни вийшли з однієї радянської шинелі «масової інформації на марші» - а точніше, обидві країни ніяк не можуть остаточно з неї вийти.

Фото - http://portal.lviv.ua