1. Чи існує в Україні цензура прес-служб та піар-служб? (Приховування, фільтрування, обмеження доступу до інформації, яка цікавить журналістів і суспільство.)

 

 

 

1. Те, що «Детектор медіа» називає цензурою, а прес- та піар-служби – захистом корпоративних інтересів чи інформаційною безпекою, насправді дуже часто виявляється звичайним непрофесіоналізмом. Це, на мою думку, і є найголовніша проблема. Це правда, що журналісти часто (а якщо чесно – майже завжди) перекручують пряму мову тих, у кого беруть інтерв’ю, тому я сама завжди наполягаю на узгодженні своїх текстів. Я зі свого досвіду можу навести лічені приклади за вісім років, коли мої слова були передані абсолютно коректно, навіть якщо інтерв'ю давалось письмово. З іншого боку, сама стикалась із прес-службами, які бачили своїм головним завданням будь-якою ціною не допустити журналістів до свого шефа, навіть якщо це було в його інтересах і за відсутності жодних конфліктних ситуацій. Насамперед пов'язую це саме з непрофесіоналізмом: прес-служби й піарники не здатні сформулювати інтереси своєї компанії у формі посилів, доступних для суспільства, своєї цільової аудиторії чи широкого кола споживачів інформації. І, відповідно, не здатні налагодити ефективну для своєї компанії співпрацю з журналістами. Хоча саме за це їм платять гроші.

 

2. Не візьмуся судити про весь Захід, але я особисто підписувала у Німеччині на громадському телеканалі жорстке й докладне зобов’язання щодо нерозповсюдження внутрішньої інформації, яка може стати мені відома під час стажування у компанії. З іншого боку, у тій же Німеччині мені доводилось стикатись із прес-службами політичних партій та великих корпорацій. Це дуже технологічні структури: вони мають визначене коло речників за окремими темами, і зроблять усе, щоб швидко знайти для вас коментатора. Не сумнівайтесь, він скаже те, що вигідно партії, але це буде змістовна інформація. Закритість для політичних партій – це смерть. Із великими корпораціями складніше: коли я сказала прес-службі однієї з великих енергетичних компаній, що готую матеріал для України, спочатку зі мною зустрівся прес-секретар, аби познайомитись, навантажив максимумом позитивної інформації, попросив приблизні теми запитань, а після цього довго відкладав інтерв’ю, пояснюючи: «угода, яка вас цікавить, ще не закінчена». Інтерв’ю так і не відбулось, бо завершилось моє двохмісячне стажування. Німецькі колеги, які були в курсі моїх переговорів, підтвердили, що це не виняткова ситуація: «гроші люблять тишу». Водночас є приклади, коли німецькі газети виходили з «дірками» посеред інтерв’ю відомих політиків через те, що під час узгодження тексту прес-служба чи сам політик намагалися змінити чи викреслити слова, які були дослівно розшифровані з диктофонного запису. Журналісти відмовлялися давати відкориговану інформацію, бо вважають це цензурою: «політик мав думати, що говорити, до того, як журналіст увімкнув диктофон».

 

3. Якщо це коректна співпраця, і йдеться про професійну прес-службу, яка справді піклується про імідж конкретної особи в контексті конкретного телеканалу, то це нормально. Якщо це люди, які справді відповідають за сприйняття певної публічної особи суспільством чи цільової аудиторією і можуть щось корисне порадити – теж нормально. Працюючи у великій корпорації, ти маєш поділяти її місію і цінності. Якщо ж це люди, які вважають своїм обов’язком залякати журналістів, визначають, хто гідний брати інтерв’ю, а хто ні, так би мовити, «зі стелі», добу вичитують наданий на узгодження текст, при цьому порушуючи його логіку й перекручуючи стиль – це, м’яко кажучи, сумно.

 

4. У моїй практиці траплялись різні випадки. Останнім часом, працюючи на ICTV, я мала справу з досить професійним промо-відділом, який намагається добре виконувати покладені на нього обов’язки. Вони зрідка могли внести правки в мої тексти, але завжди їх зі мною узгоджували, й не заперечували, якщо я спілкувалася з журналістами напряму. Рекомендуючи дати інтерв'ю тому чи іншому медіа, могли пояснити, що воно собою являє і на яку аудиторію спрямоване. А ось перелічити випадки, вибачте, маразмів, із якими доводилось стикатись, спілкуючись із прес-службами різних компаній і відомств, не вистачить місця.

1. Як цензура вона не існує. Вона існує, по-перше, як кричуще нерозуміння того, що потрібно робити прес- і піар-службам, а по-друге – в кричущій непрофесійності працівників цих служб. Вони не розуміють, що їм треба робити, куди бігти і кого просити. Замість того, щоб сприяти ефективності роботи журналістів, вони створюють їм перешкоди. Вони так розуміють своє завдання. Хоча насправді, як я думаю, цього від них вимагають їхні боси. Я не думаю, що це якісь свідомі дії щодо обмеження інформації. Більш того, я знаю, що більшість людей, які платять гроші прес-службам, воліли б, аби з ним робили матеріали і показували по телевізору.

 

2. На Заході піарники і прес-служби сприяють інформуванню, а в нас вони стають забрудненими фільтрами на шляху інформації. Вони її викривлюють, або спотворюють, або роблять так, як вони вважають за потрібне. А не так, як це потрібно журналістам.

 

3. Це дурниці. Як людина, теж близька до піару, я вважаю, що, навпаки, ресурс публічних людей – це один із найбільш потужних ресурсів, який є в тій чи іншій організації, я вже не кажу про телеканали та інші ЗМІ. Якби в мене хтось запитав, що робити, щоби просувати свій телеканал, я би порадив вивести всіх публічних людей, щоб вони давали інтерв’ю без жодних перешкод. Чим більше вони світяться, чим більше майорять на обкладинках чи в інтернеті, тим краще дивитимуться телеканал. Піар-служби працюють за принципом – «Омелько, біжи! – Омелько побіг, вертається і питає: куди бігти?».

 

3. Звичайно, негативно. Обов’язково треба обмежувати, але ці обмеження в окремих випадках занадто великі. Звичайно, не всі працівники уповноважені давати коментарі про компанію. Але часто такі обмеження прес-служб трапляються через невміння топ-менеджменту спілкуватися з журналістами та через непрофесіоналізм прес-служб. Вони встановлюють загальні обмеження, міркуючи, як би чого не сталося.

 

Але це не масова тенденція. Є певні проблеми у деяких телеканалів чи медіахолдингів, які, щоб приховати проблеми, вводять не зовсім цивілізовані правила, щоби потім в інтерв’ю чи в коментарях ці проблеми не вилізли на поверхню.

 

4. Звичайно, траплялися, переважна частина таких випадків стосується державних органів.

1. Певною мірою існує.

 

2. Наскільки я знаю, на Заході теж є різні прес-служби. Наприклад, я спілкувався з представниками прес-служб Польщі, Британії, які представляють інтереси місцевої громади, вони діють як служби інформації громад. А прес-служби політиків переважно роблять те, що й наші піарники. Це скоріше піар-служби, а не служби інформації громад.

 

3. Пряма цензура. Проблема темників, узгоджень і цензури в тому, що ми добровільно погоджуємося робити щось не на свою користь. Я часто надсилаю свої матеріали чи інтерв’ю тим людям, із якими вони робилися, щоби просто переконатися, що в цьому тексті немає якихось суттєвих фактичних помилок. Тут немає ніякої цензури, бо якщо ти хочеш – ти погоджуєшся з цими пропозиціями, або не погоджуєшся.

 

Інша ситуація, коли ти наперед погоджуєшся на узгодження з тим, хто дає інтерв’ю. Треба просто змінити ситуацію на свою користь. Це частина редакційної політики телеканалів. Якщо це буде позиція всіх ЗМІ, то всі ЗМІ важко буде засудити.

 

4. Дуже давно. Були такі випадки, коли мене намагалися безпідставно позбавити акредитації в місцевих органах влади. З моєї точки зору, та норма закону, яка стосується інтерв’ю, є постійним провокатором цензури. З іншого боку, є таке правило: перш ніж давати якусь обіцянку, потрібно усвідомлювати наслідки. Обіцянка погодити інтерв’ю означає, що з нього можуть зникнути певні моменти.

 

1. Я не вважаю, що фільтрування інформації з боку прес-служб є цензурою, це їхня робота, вони цим займаються. Якщо говорити про фільтрування інформації – так, воно є. А цензури ніякої немає

 

2. Не виконують головну функцію – сприяти контактам. Вони сприяють або неправильній інформації, або, навпаки, протидіють її отримати.

 

3. Це ненормально. Це справа не прес-служб, а особиста справа журналістів, якщо вони дозволяють, щоб ними так керували. Якщо людина дає коментар, який записується, то до чого тут прес-служба? Вона не відіграє ніякої ролі. Якщо прес-служба дозволила, щоб із їхнім працівником спілкувалися журналісти, то далі вже справа цього працівника узгоджувати щось чи ні.

 

4. Так, було таке. Якщо про актуальні проблеми, то наразі мені дуже важко взяти інтерв’ю у Віктора Януковича, при тому, що він особисто двічі дав слово, навіть наказав прес-службі підготувати, але далі справа не просувається. У всіх, кого я запитував, мені казали, що це питання вирішує Ганна Герман. А вона протидіє всілякими способами, щоб він дав це інтерв’ю. При особистій розмові Ганна Герман сказала, що не має часу, а потім – що вона цим не займається.

1. Є. Більше того, з мого досвіду роботи на піар-ринку (а це близько 5 років), вона досить жорстка. У нас вважається, що перс-служба існує не для того, щоб полегшити доступ до інформації, а щоби заважати отримувати достовірну інформацію. Це наслідок грубої непрофесійності прес-служб, які взагалі не розуміють своїх завдань. І не розуміють, що ринок вже працює в іншому темпі, особливо щоденні видання.

 

У багатьох банках, страхових компаніях не розуміють, що потрібен коментар день у день, максимум за дві години, що, в принципі, можна організувати, а не через день чи два, коли ця інформація є вже застарілою. Це не цензура, це просто їхня непрофесійність. Ще гірше, коли вони обмежують доступ до спікерів, не дають людям розмовляти, телефонують потім із питаннями, звідки взявся цей коментар, і давайте, мовляв, тільки через прес-службу. Це ще більший ідіотизм.

 

2. Не виконують. В мене є знайомі, які працюють у Канаді, США, – там прес-служби працюють професійно. Тобто відповіді приходять день у день. У нас, на жаль, ще дуже далеко до цього.

 

3. Буває, що така політика кампаній, це їх право. Але якщо ви даєте все ж таки коментарі з достатньо ідіотським формулюванням «тільки через прес-службу» – добре, тоді налагодьте роботу прес-служби, щоб вона адекватно працювала, а не давала коментарі, які нікому не потрібні.

 

А мас-медіа – я взагалі не розумію, що там ховати. Вони самі є джерелом новин і публічними кампаніями, тож якщо вони не бажають давати коментарі – нехай скажуть про це.

 

4. На 80%. Професійних прес-служб в нашій країні я взагалі не можу назвати. У дуже рідкісному випадку коментар можна отримати швидко. Вони не заважають, вони думають, що працюють. А те, що новина, яка від них виходить, практично не цікавить глядачів чи читачів, то їх це не обходить. Фактично вони створюють цензуру, але через власну непрофесійність.

 

Я, наприклад, своїм кореспондентам ставлю завдання виходити безпосередньо на спікерів, а з прес-службами взагалі не спілкуватися, бо це зайва ланка доступу до інформації.

 

 

1. Наскільки я стикався з цим питанням, а я працюю продюсером для німецького каналу ARD, у мене, загалом, позитивні враження. Перепон, навіть жодних незручностей прес-служби не чинили – навпаки, допомагали. Зокрема, ми нещодавно робили великий репортаж до візиту Джорджа Буша, готували велику програму. І, зокрема, нам дуже сприяла прес-служба Міністерства оборони і державної прикордонної служби. Із жодними виявами цензури чи спробами якось вплинути на матеріал (мова йде про закордонну компанію) я не зустрічався. З цієї точки зору у мене тільки позитивні враження. Якщо щось і бувало, то виключно робочого характеру, що природно для будь-якої діяльності.

 

В принципі, така ситуація була завжди і не помінялася на краще чи на гірше після помаранчевої революції.

 

2. Мені важко порівняти із ситуацією на Заході. Я можу порівняти із відповідними російськими структурами. За враженнями моїх німецьких колег, це небо і земля. В Росії будь-яка робота закордонних ЗМІ тотально контролюється, дістати дозвіл на зйомки, скажімо, у військових частинах майже неможливо, це забирає 2-3 місяці. Доходило до того, що зняти загальні плани звичайного міста можна було тільки в присутності працівників ФСБ. З цієї точки зору у нас цілком європейська ситуація.

 

На західних телеканалах обмежень для висловлення власної думки не існує, але вони завжди підкреслюють, що це не є офіційною позицією телекомпанії, а їхня приватна думка. Представники ARD давали інтерв’ю українським ЗМІ, зокрема і «Детектор медіа», це було завжди без проблем, але вони підкреслювати, що це їхня приватна думка.

 

В Україні, якщо обмеження є, то вони продиктовані тим, що є конкретні власники каналів. Телебачення, на жаль, все більше стає ангажованим, особливо коли ті чи інші теми торкаються інтересів цих людей. Найяскравіший приклад – це висвітлення газової теми телеканалом «Інтер».

 

4. Під час моєї роботи для ARD у мене тільки позитивні враження від усіх прес-служб, усіх відомств, із якими я мав справу. Коли нещодавно у мене був невеликий досвід роботи для телеканалу «Інтер», були певні проблеми. Але вони теж були вирішені.

1. У мене, як не дивно, досить обмежений досвід спілкування із прес-службами, оскільки я все ж таки не польовий журналіст. Те, що мені треба, я зазвичай дізнаюся оминаючи прес-службу. На мою думку, все залежить від того, як розуміти слово «цензура». Оскільки воно має стале негативне забарвлення, ним називають усе, в тому числі й редагування. Прес-служби в Україні, геть усі, створені з метою саме редагування. Тобто, все, що перелічено у питанні – і є безпосередньою прямою функцією прес-служби. Як це називати – редагування чи цензура – це вже питання, радше, смаку. Наскільки мені відомо, у нас у жодному документі не зафіксовано дефініцію слова «цензура».

 

2. Що стосується того, що я знаю про прес-служби великих західних корпорацій, то вони займаються абсолютно тим самим. Там є офіційне право і є вжиткове право. І якщо хтось із прес-служби припуститься якогось неподобства у стосунках із журналістами, то це вийде йому значно дорожче, аніж демонстрація дружби, співпраці і прозорості. Але це питання звичаїв і того, що заведено або не заведено у суспільстві.

 

Це питання радше фахової підготовки, виробничої культури. Журналіст, який хоче робити кар’єру, не піде у прес-службу. Піде той, хто хоче працювати з 9-ої до 6-ої. Ну і платять там так собі. А, скажімо, у сусідній Москві – інша річ. Для журналістів, які не можуть знайти собі реалізації в умовах справжньої, не в лапках, цензури, це нормальний притулок. І вони там отримують пристойні гроші, існує ринок цієї праці. Якби у нас була справжня цензура у пресі, то, боюся, значна частина діючих журналістів подалася б у прес-секретарі.

 

3. Це залежить значною мірою від того, на що погодився у своєму контракті працівник. У нас, маю на увазі на «Плюсах» (бо я, так би мовити, з обох боків присутній у ситуації – в «Українському тижні» та на «1+1»), такої практики, щоб редагували інтерв’ю через прес-службу, я давно не пам’ятаю. У всякому разі, коли до мене зверталися, ніколи не було обмежень. Чесно кажучи, я навіть не дивився у контракт, здається, у ньому якийсь пункт записаний, але я за власної недбалості ніколи на нього не звертав уваги.

 

Що стосується інших, то, відверто кажучи, це дещо непрофесійно. Якщо ти береш на роботу людину, яка не може відрізнити, що є сферою його компетенції, а що є сферою компетенції вищого керівництва каналу, то цей журналіст, очевидно, не повністю профпридатний. Треба просто брати на роботу нормальних людей і не обмежувати їх.

 

Я розумію, що коли дає інтерв’ю журналіст із репутацією, а потім його редагує, як жартували у нас у тій же прес-службі, «петеушниця з курсами англійської» – це просто нераціонально. Якщо вже в компанії складаються такі стосунки, коли «обличчя» каналу треба редагувати і фільтрувати, то це проблема не прес-служби, а менеджменту в цілому.

 

4. Якщо я домовляюся через прес-службу з героєм інтерв’ю, то мені важко сказати, коли вони мені заважають, а коли допомагають. Таких відвертих, гострих конфліктів наразі не пригадую. На «1+1» у нас були зовсім інші стосунки, ми були передовсім друзями, а потім уже підлеглими. Це неправильна технологія, просто є період романтизму в розвитку кожної компанії. Тому коли мене просили прокоментувати політику каналу, і це було за межами моєї компетенції, то я дзвонив у ту ж нашу прес-службу, або просто шефу, і питав, як відповісти, яка наша позиція, наша політика. І ніколи це не мало конфліктних наслідків. До речі, колись у мене був чат на «Детектор медіа», а питання було досить тонке, я поспішав і невдало висловився. То шеф не став мені сам казати, а передав через третіх осіб щось на зразок легкого роздратування. Але це навіть не було конфліктом. Це було в рамках виробничо-дружніх стосунків.

 

1. Існує, причому ця фільтрація дуже потужна, вона має настільки обмежувальний характер, що ми як журналісти не можемо добути коректну інформацію, що ж насправді відбувається в нашій економіці. Я, займаючись журналістськими розслідуваннями, маючи докази, переконавшись, що і в енергетиці, і в АПК існують корупційні схеми, не домоглася від жодного міністерства пояснень, чому вони не руйнують цю корупцію. Тому я вважаю, що прес-служби, замість того, щоб допомагати журналістам, блокують нас і не допускають до інформації.

 

2. Вони їх виконують лише в обсязі, необхідному, аби подати список десь на охорону. Але в отриманні інформації, яка мені потрібна, я жодної допомоги від наших прес-служб не відчуваю.

 

3. Я категорично не даю прес-службам матеріали для редагування. Іноді просили прислати, і я це робила, але текст не редагували. Якщо цифра якась некоректно вказана, то тоді я згодна, щоб мені підказали правильну. А логіку мою я не дозволяю міняти, я на це не йду. Прес-служби не повинні втручатися в роботу журналіста.

 

4. Вони просто не особливо мені допомагають. Хоча до мене переважно дружнє ставлення прес-служб, але вони у такому становищі, що нічого не можуть вирішити. Над ними стоїть вище керівництво, міністр скажімо, який у наказовому порядку встановлює межі, в яких вони можуть працювати.

 

1. Насправді, фільтрування інформації прес-службою відбувається завжди. Бо це офіційне джерело, і ця інформація узгоджується, що вважається нормальним стилем роботи. Вони відповідають за точність указаних даних, імідж політика або держслужбовця, і змушені це робити.

 

2. На Заході прес-служби є значно відкритішими і доступнішими для журналістів. Їхня робота побудована за іншими принципами. Свою діяльність вони розглядають як паблік рілейшенз, тому є відкритими і для суспільства, і для журналістів. По суті, структури, яка б готувала прес-секретарів, в Україні немає. Як правило, це колишні журналісти, яких залучають на цю роботу. Я вважаю проблемою для України, що у нас не готуються фахівці з цього питання.

 

3. Це не є демократична практика. Але ми маємо цю країну, такі звичаї і закони. Але це не до честі телеканала, бо якщо він є демократичним, то не заборонятиме своїм співробітникам коментувати ту чи іншу подію. Думаю, від цих методів ми повинні відмовлятися. Піар-менеджери і керівники вищої ланки просто бояться, що журналіст скаже щось невигідне для телеканалу. Якщо канал не боїться за фаховий рівень своїх співробітників, то він не буде цього робити.

 

4. У моїй практиці це постійно трапляється. Бо прес-служба, як правило, не допомагає своєму шефові, а дуже часто ставить палки у колеса. Коли я працювала журналістом, то зверталася напряму до політиків, які мене цікавили. Більше того, журналісти охоче спілкуються саме з тими, до кого є прямий контакт. Рідко які прес-служби допомагають своєму роботодавцеві у просуванні на медіариноку. Я би сказала, що найкращий прес-секретар – це той, до якого журналіст не побоїться подзвонити у другій годині ночі.

 

1. Такого роду цензура існує. Бо, скажімо, прес-релізи рідко бувають хорошими, інформація, подана в них, вже буває певним чином запрограмованою.

 

2. Доводиться часто передзвонювати і випитувати у людей – що за акція, чому тощо. Думаю, в загальних рисах так. Ну а деталі – я сказала вище.

 

3. Я сама дала декілька інтерв’ю за останні два місяці. І їх так відкоригували, що я їх не упізнала. Тепер я намагаюся не мати справи з такими речами, бо ніколи не знаєш, що буде на виході. Справа навіть не в тому, що вони узгоджуються – з них беруть тільки те, що вигідно прес-службі або менеджменту.

 

4. Простіше або зразу відмовитися від співпраці, або, якщо вони відповідають на запитання так, як їм вигідно – так про це і написати: що прес-служба повідомила ось так, але ми вважаємо, що насправді було інакше.

 

1. Думаю, є. Не можу сказати, що це зумисне перешкоджання, але те, що це не допомога, однозначно. Звертання до прес-служби – це, як правило, шлях у нікуди. Тому журналісти в моїй редакції дуже рідко звертаються по коментарі до прес-служб. Якщо його можна отримати напряму, то ми так і робимо.

 

2. Із власного досвіду не можу казати про те, як працюють прес-служби на Заході, але моя суб’єктивна думка – далеко не всі виконують. Тобто, у нашому розумінні прес-служба – це структура, яка має створювати бар’єр між людиною або організацією, на яку вони працюють, і журналістами. Насправді ж усе має буди навпаки – ця структура має допомагати такому контактові.

 

4. У роботі з прес-службами я не одноразово стикалася з певними проблемами. Зокрема, прес-служби Уряду та Секретаріату Президента – це найбільш «хворі теми». Йдеться навіть не про зумисне приховування, але те, що є неорганізованість у роботі, – це точно. Те, що є неповажне ставлення до журналістів – це також точно. Особисто я стикалася з проблемами при акредитації журналістів, коли, свідомо чи несвідомо, обмежується доступ на певні події. Зрозуміло, що процес дуже гальмується, коли звертаєшся до прес-служби за інформацією, але зрештою її можна отримати. А от щодо доступу на події – засідання РНБО, Уряду – питання виникають, звичайно.

 

 

- У мене немає інформації про всі британські телеканали, проте можу дещо розповісти про ситуацію на Бі-бі-сі. Співробітникам Бі-бі-сі, а також фрілансерам, які заробляють більшу частину своїх грошей на Бі-бі-сі, дозволяється давати в інших медіа експертно-аналітичну оцінку подіям. В той же час їм заборонено висловлювати власні погляди на контроверсійні суспільно-політичні питання, бо, з точки зору Корпорації, це порушує її головний редакційний принцип неупередженості і збалансованості. Дарма що ця особиста точка зору з’явиться не на Бі-бі-сі, а в інших медіа – їхня аудиторія, на погляд керівництва Бі-бі-сі, все одно буде ототожнювати погляди журналіста з позицією Корпорації, що може завдати шкоди її репутації.

 

Цю заборону було запроваджено поетапно, після кількох скандалів. Перший стався наприкінці 2002 року, коли Род Лідл, головний редактор найпрестижнішої інформаційно-аналітичної програми Today на Бі-бі-сі Radio 4, досить презирливо висловився про неформальне консервативне об’єднання Countryside Alliance у своїй регулярній колонці в газеті Guardian.

 

У консервативно налаштованій пресі, яка і без цієї колонки завжди звинувачує Бі-бі-сі в лівих симпатіях, здійнявся великий галас. Газети піддали сумніву спроможність Рода Лідла бути неупередженим у ролі головного редактора програми Today. Керівництво Бі-бі-сі поставило його перед вибором: або колонка, або робота на Бі-бі-сі. Лідл обрав долю вільного (і дуже добре оплачуваного) колумніста.

 

Після цього випадку Бі-бі-сі заборонила писати газетні колонки головним редакторам програм, але ця заборона не торкнулася тоді інших журналістів і ведучих. Та у 2003 році Бі-бі-сі остаточно закрутила гайки. Це сталося після того, як кореспондент тієї ж програми Today Ендрю Гіліган надрукував у газеті Mail on Sunday статтю, у якій звинуватив директора відділу комунікацій Тоні Блера Алістера Кемпбела у навмисному перекручуванні розвідданих про загрозу з боку іракських збройних сил.

 

Пізніше виявилося, що Гіліган неправильно інтерпретував інформацію, яку він отримав від свого джерела, радника Міноборони Девіда Келлі, і не зміг представити жодних документальних доказів на підтвердження своїх слів. Ця стаття, разом із необережними висловлюваннями Гілігана у програмі Today, спричинила цілу низку драматичних подій, які закінчилися самогубством Девіда Келлі і відставкою генерального директора Бі-бі-сі Грега Дайка.

 

Після цього Наглядова Рада Бі-бі-сі прийняла рішення заборонити всім співробітникам писати персональні газетні колонки і висловлювати в інших медіа власні погляди на будь-які теми, крім найневинніших, на зразок кулінарії і різних хобі. Однак дозволяється писати рецензії на книги, фільми і різні культурні події.

 

Що стосується коментарів співробітників Бі-бі-сі про саму Корпорацію в інших медіа, тут правила ще жорсткіші: вони не повинні цього робити без узгодження з керівництвом або прес-службою.

 

Минулого року Бі-бі-сі оприлюднила нову стратегію на наступні шість років, яка, з-поміж іншого, передбачала значні скорочення робочих місць. Всередині Бі-бі-сі точилася запекла дискусія про можливі наслідки цих скорочень, яка не могла не виплеснутися назовні.

 

Найбільш впізнаване обличчя політичного телемовлення Бі-бі-сі – Джеремі Пексмен –зазначив у своїй лекції на Единбурзькому телефестивалі, що скорочення неминуче призведуть до падіння якості, а найвідоміший голос на радіо – Джон Хамфріз – порадив керівництву в інтерв’ю газеті Independent закрити два цифрових канали із незначною аудиторією («шестеро людей і собака», за виразом радіозірки) замість того, щоби розпорошувати скорочення по всій організації.  

 

Керівництво було не в настрої вислуховувати поради від своїх підлеглих, бодай вони й зірки національної величини. Голова Наглядової Ради Бі-бі-сі сер Майкл Лайонс висловився недвозначно: «Ми живемо в країні, яка пишається якістю дебатів. Проте жодна компанія не попустила би ситуації, коли її персонал публічно обговорює, чи правильна її стратегія, чи ні».

 

Лайонс запропонував співробітникам взяти активну участь у внутрішній дискусії, але попередив, що «краще утриматися від публічних дебатів» на цю тему.

 

Тобто, як тут кажуть, «put up, or shut up», що в даній ситуації означає «або іди на іншу роботу, або закрий пельку».