На традиційному форумі Ради Європи «За майбутнє демократії» цього року було на диво цікаво. Там говорили про кризу демократії. Наявність кризи визнавали всі - від експертів та урядовців з країн ЄС і США до представників країн Азії. Йшлося про те, що демократія втрачає реальні механізми, люди все менше впливають на політиків.

Вихід один: стимулювати людей до більш активної політичної позиції, а політиків - до створення умов, які б дозволяли суспільству самостійно визначати власне життя. Інструменти відомі: референдуми, ініційовані знизу та визнані владою, електронне врядування, постійна співпраця влади з активними громадянами з громадських організацій в процесі розробки та реалізації політики, повний доступ до публічної інформації.

Цей концепт називається демократією участі.

І якщо в нас таки немає іншого ідеологічного «костюму», аніж демократія, то й українським політикам варто було б подумати про те, як створити такі умови і залучити суспільство, а не закриватися в «політичних квартирах» та майстерно вибудуваних і забетонованих владних вертикалях.

Говорячи про те, що таке демократія, згадаю про одне з основних визначень: це політика, спрямована на узгодження інтересів різних груп у суспільстві. І це те, чого не відбувається в Україні через брак освіти, брак розуміння теорій та реальності, відповідної мотивації у середовищі владних еліт. Які дуже часто вбачають в політиці зовсім інші речі: доступ до ресурсів та можливість лобізму власного бізнесу.

«Бізнес», «гроші», «ринок» - це ключові слова у лексиконі українських політиків. І навіть говорячи про інформаційну сферу, всі звикли апелювати до проблеми ринку.

Так, ця проблема вочевидь наявна в Україні. Але цей ринок має вибудовувати держава, бо лише вона має для цього відповідні інструменти. Натомість українська держава та жодна влада досі не спромоглася зробити цей ринок цивілізованим: не позбулася комунальних та державних ЗМІ, не зробила прозорим процес ліцензування електронних мас-медій, не створила нормальні умови для дистрибуції преси.

На такому ринку важко розвиватися, на такий ринок не приходять західні корпорації.

Попри це, нагадаю: окрім теорії розвитку медій як бізнесу, є й інша теорія - соціальної відповідальності. І це вже закид до власників, менеджерів та журналістів, які, як і політики, надто захопилися бізнес-підходами у діяльності ЗМІ, зовсім ігноруючи ту саму відповідальність. Звідси: «попса» і «джинса», які приносять гроші...

Переконана, що більшість українських політиків не дивиться українське телебачення. Бо воно нецікаве. Чим далі - тим більше новини центральних телеканалів нагадують або радянський «одобрямс» діям керівної партії, або російський владний серіал «Путін і ті, хто в нього на килимі» із заміною головної персони, або ж західні зразки «жовтої» журналістики, яку в нас часто люблять називати «соціальною».

Висвітлення місцевих виборів показало: інформпростір таки змінився. В той час, коли КВУ та ОПОРА оприлюднювали сотні порушень в ході виборів, зафіксовані «каруселі», димові шашки на дільницях та підписані ще до кінця дня голосування протоколи, Інтер розповідав про «дрібні порушення», але «в цілому спокійний виборчий процес».

Гострота та критика зникли з телебачення, поступово зникають і прямі ефіри. Україна скоро перестане тішити російських політиків можливістю продемонструвати свої акторські здібності, що давно вже неможливо в їхній державі.

Такі тенденції стали особливо помітні останні півроку, і дуже важливо зрозуміти, чому це відбувається, і чи можна це пояснити виключно різкою зміною редакційної політики топ-менеджменту та власників телеканалів?

Зникає критичність, але «джинса» залишається. Я цілком згідна з Ганною Герман, «джинса» стала справжньою чумою української журналістики«. І ми про це говоримо останні 4 роки.

Заради правди треба визнати: отримавши свободу, більшість українських медій та журналістів перетворили її на плюралізм, але не на плюралізм думок, а на плюралізм грошей.

Практика «продажу» новин на телевізійних каналах, або газетних площ в друкованих виданнях стала ледь не звичним явищем. Наслідки подібної практики до кінця ще ніхто не усвідомив. Адже, «джинса» знищує журналістику як таку. Незалежна журналістика завжди базується на довірі аудиторії, а аудиторія не може довіряти тим, хто замість якісного інформаційного продукту хоче «нагодувати» її піар сурогатом.

Журналісти справді завинили не лише перед собою, але і перед країною. Адже, сприйнявши ці «правила гри», вони позбавили країну альтернативної думки від тих, хто не мав грошей на донесення справедливих зауважень та пропозицій, на можливість частини політиків, експертів та громадянського суспільства впливати на формування політики. Бо в такий спосіб політика перетворилася на «мистецтво можливого» лише для тих, хто має мільйони.

Я колись назвала «джинсу» цензурою, але не цензурою батога, а цензурою пряника. Боротися з такою цензурою значно складніше. Бо батіг багатьом не подобається, а от позбавитися залежності від такого солодкого пряника, як немалі і неоподатковані гроші, мало хто здатен.

Але не можна звинувачувати в цьому всю українську журналістику. Дехто з колег відверто говорив про цю проблему і... втрачав роботу.

Це сталося з Єгором Соболєвим, який був ініціатором журналістської акції «Не продаємося», з Іванною Коберник, яка відмовилася начитувати «проплачені» новини. Ці люди виявилися не потрібними українському телебаченню. І не через непрофесіоналізм, а саме через принциповість.

Телевізійні менеджери тоді розповідали їм про «корпоративну етику», так як зараз розповідають про «державні інтереси». Саме ця «етика» не давала можливості висвітлювати проблему «джинси» на ТБ. Говорити про власні хвороби не надто приємно.

Сподіваюся, хоча б Ганні Герман вдасться пробити інформаційну блокаду цієї теми. Адже визнання проблеми - це перший крок до її вирішення. Мені щиро хочеться мати такого союзника у боротьбі з «джинсою».

Але визнаючи всю цю правду, ми маємо бути відвертими і в іншому. «Джинса» - проблема не лише української журналістики, це проблема і українського політикуму.

Медіа продавалися, але покупцями в цьому процесі переважно були політики. Саме найбільші політичні сили країни стали головними «розбещувачами» ЗМІ, швидко усвідомивши всі переваги такого підходу.

По-перше, «джинсовими грошами» вони перетворювали тих, хто мав би бути «сторожовими псами демократії» у «власних ручних песиків».

По-друге, вони радикально вирішували проблему власної креативної та професійної неспроможності.

Адже, для реальної політичної дискусії треба працювати над стратегіями, програмами, законами. А для «дискусії за гроші» достатньо артикульовано виголошувати фазу на кшталт «сам дурень», що суспільство і спостерігало останні роки у вигляді нескінченних політичних шоу «з елементами драми», які насправді були чистою комедією. Бо не мали нічого спільного з реальною політикою, з професійною дискусією на важливі для суспільства і країни теми.

Два роки ми моніторимо «джинсу» в друкованих медіа, і чітко фіксуємо, що на президентських виборах найбільше незбалансованих, відверто піарних, тобто «джинсових матеріалів» було надруковано про Юлію Тимошенко та Віктора Януковича.

Цим зловживали більшість політичних штабів. На це виділяють спеціальні бюджети, і вони точно не менші за легальну політичну рекламу та агітацію. Є тільки один нюанс - це тіньові гроші, з них ніхто не платить жодних податків.

На цих місцевих виборах, за нашими оцінками, в лідерах «покупців» опинилася «Сильна Україна» Сергія Тігіпка. В блогах Олександра Акименка на Детектор медіа можна знайти чимало відсканованих пропагандистських матеріалів, які слово в слово друкували декілька газет як власні редакційні матеріали.

Пан Тігіпко - член нинішньої влади, і якщо вона справді має намір боротися з цим явищем - хай починає з себе. Тоді це буде чесно.

Правда в тому, що журналістика має бути професійною та відповідальною. І якщо можна дискутувати про такі критерії як неупередженість, об'єктивність та реальність їхнього досягнення, то, без жодного сумніву, журналістика точно має базуватися на фактах і дотримуватися балансу.

Вона має виконувати свою головну місію - доносити правдиву інформацію до суспільства; вона має керуватися не грошима, страхом чи інтересами власника, а інтересами своєї аудиторії. Тоді вона буде реальною «четвертою владою».

Журналісти мають бути професіоналами не лише в технічному плані, але й носіями цієї місії. Та професійними і відповідальними мають стати і політики.

Вони мають побороти спокусу змагатися в красномовстві, а почати дискутувати по суті; мають робити реальні речі, аби створювати інформаційні приводи, а не платити за друк власних пустопорожніх заяв; мають навчитися спілкуватися з виборцем на вулиці, посеред неприбраного сміття та поганих доріг, а не лише в дорогих студіях з чудовим макіяжем на обличчі.

Політики теж мають розуміти не лише інструменти політичного процесу, а й його суть та глибокий зміст. Бо саме це - реальна політика.

Українська журналістика має багато вад, в цьому сенсі ми мало чим відрізняємося від української політики. Це - класичні «хвороби росту». Та створюючи такі рухи як «Не продаємося» чи «Стоп цензура», ми вчимося чесно говорити про свої проблеми. Без таких кроків, як визнання наявності проблем, хвороби не лікуються.

До речі, ця теза знову правдива і стосовно політиків...

І останнє. Листування - це завжди діалог. Діалог - це можливість побачити світ з різних вікон.

Без діалогу ніколи не буває демократії та реального поступу.

Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації, для «Української правди»