Серед тисяч вимушених переселенців, котрі покидають регіон донбаських шахтарсько-робітничих містечок та мегаполісів (незалежно від політичних поглядів і стосунку до сепаратистів), є чимало журналістів. Їдуть вони переважно тоді, коли впевнені в загрозі для свого життя, дехто - як Олексій Мацука - потрапив до «розстрільного списку» російської терористичної організації «Русский освободительный фронт», котра відкрито пригрозила смертю низці українських журналістів. Зараз головний редактор інтернет-видання «Новости Донбасса» Олексій Мацука задіяний в авторському телевізійному проекті «Радіо Свобода» - «Донецк. Реалии», робить свою програму на «Громадському ТБ», та продовжує керувати своїм виданням - однак, із Києва.

Переїхала до Києва Катерина Жемчужникова, журналістка сайту політичних новин NGO.Doneck.ua. Жемчужникова також була активісткою донецького євромайдану, 27 січня зник зв'язок із нею; згодом з'ясувалося, що вона та ще один активіст Артур Шевцов просто переховувалися через тиск та погрози. Вічно так тривати не могло, тож Катерина перебралася до Києва, тепер працює в газеті «День». Про обставини переїзду в мережі «Фейсбук» написала таке: «Друзі! Дякую кожному, хто долучився до мого влаштування на новому місці: за поради і корисні лінки, за замовлене за мене слово і надані контакти, за лайк і репост. Тепер я хоч і вимушена переселенка, але вже з роботою і житлом».

Подібним чином мусила перебратися з рідного Донецька й кореспондентка «Газети по-українськи» Тетяна Заровна.

Фото - tsn.ua

Часопис «Український тиждень» пригрів двох вихідців із Донбасу - Дениса Казанського, відомого як блогер Франкенштейн (офіційно влаштований), і луганського журналіста видання «Реальная газета» та блогера Костянтина Скоркіна (постійний дописувач) - обидва переїхали з родинами. Перспективи ймовірного повернення Скоркін відкидає. «В Луганск я возвращаться не планирую. Упрекнуть меня в чем-то сложно. Я 15 лет сознательной жизни отдал на то, чтобы окультурить родной город, сделать его хоть чуточку цивилизованным. И когда показалось, что начало получаться, луганчане отплатили тем, что громогласно заявили - НЭ ТРЕБА. Тем, у кого есть силы еще сопротивляться и бороться дальше (а делать это надо безусловно) - низкий поклон. А я устал. Хочу пожить для себя, а не для Луганска», - написав він у фейсбуку. Обидва обласні центри втратили гострослівних авторів, у випадку Казанського - доброго репортажиста, який об'їздив усі депресивні містечка, змалював цілий процес розкрадання й деградації регіону. Скоркін розповідає ІМІ, що з Луганська виїхали майже всі журналісти, які «не вписувалися» в дійсність ЛНР. «Залишилися роботяги, люмпени», - зазначає Костянтин.

І, вочевидь, має рацію. Історія іншого луганчанина, кореспондента сайту «0642» Євгена Спіріна (уславився різкою відповіддю на пасаж Тараса Прохаська про те, що захищати схід не варто) тому підтвердження. Спірін пережив полон сепаратистів у приміщенні луганського СБУ, 29 квітня на нього напали під будинком ОДА, забороняючи знімати: «Мені сказали, якщо я хочу писати, мені варто переїхати. Але якщо я хоч що-небудь напишу, то і переїхати не зможу». Більше долю він не випробовував - переїхав із дружиною в Київ. У розмові з ІМІ зазначає: «Який би не був огидний Луганськ, який би він не був депресивний - то моє місто. Місто, яке зробило мене мною. А будь-які інші міста гарні, красиві, круті, але, як кажуть американці, this house is not my home. Звісно? хотілось би просто приїжджати туди будь-коли, коли заманеться. Я розумію - не вийде. Навіть після всього там залишиться купа людей, які ненавидять усіх нас. Усіх, хто не орав "Расєя". А журналістів особливо».

Євген досить швидко знайшов роботу: «Зараз я розумію, що мені просто пощастило. Незважаючи на те, що було досить багато знайомих журналістів, вакансій не було. Перші два тижня я просто блукав містом і звикав до нормального життя. А потім допоміг фейсбук і небайдужі люди. Зараз є постійний страх втратити роботу. Скоріш на підсвідомому рівні».

Переживання Спіріна таки мають підґрунтя - якщо він є молодим, мобільним, готовим до столичного ритму життя та вищих вимог у медіароботі, покращити рівень своєї української мови, то є категорія журналістів, у силу свого віку не готових боротися з викликами життя в переселенстві. Приміром, перед розбитими ночвами опинився член НСЖУ, спецкор луганської газети «Гривна плюс» Олександр Крамаренко. Його дружина, активістка луганської Просвіти Ірина Магрицька розповідає ІМІ, що виїхати їм довелося два місяці тому, оселилися в далеких знайомих у Білоцерківському районі Київщини, в хаті немає інтернету, а зняти якусь іншу не мають коштів. Не мають замовлень на статті ‒ і коло замикається. Ірина каже, що серйозно побоюється, аби чоловік не впав у повну депресію. В Луганську залишилася їхня квартира, і що з нею буде, судити ніхто не береться.

Найбільш імовірно, що після визволення контрольованих сепаратистами міст назад повернеться передусім старше покоління, а також ті, хто від'їхав недалеко - приміром, луганська репортажистка Яна Осадча нині перебуває на півночі області, де діє також Луганська ОДА. Натомість «молоді й нерозважні» повертатися не будуть. На думку українського письменника з Макіївки Олексія Чупи, поява «ЛНР» і «ДНР» лише каталізувала бажання перспективної донбаської молоді покинути регіон. «Вони не повернуться», - впевнений він.

Що це означає? По-перше, новоприбулі журналісти додаватимуть «частку себе» в загальноукраїнське медійне поле, «ворушитимуть» його, і в цьому процесі без притирок не обійтися. Та зрештою це означатиме ще більшу інтеграцію медійної спільноти і - що важливо - краще розуміння процесів на Донбасі, саме завдяки залученню яскравої місцевої інтелігенції до роботи загальнонаціональних ЗМІ. З іншого боку, присутність вихідців із Донбасу у всеукраїнських ЗМІ може парадоксальним чином допомогти жителям Донеччини і Луганщини повернути довіру до інформації з Києва.

Однак є й інший бік. Різкий відтік вдумливих людей із Донбасу так чи інакше позначиться на якості тамтешніх ЗМІ, прирікаючи їхню малу батьківщину на довгий процес еволюції. Це питання, яке ми маємо собі ставити - чи лишиться Донбас анклавом радянської ідеологічної матриці, чи його все-таки буде «українізовано» і вписано в державу. З одного боку, цьому сприятиме інтеграція журналістів зі східних регіонів у загальноукраїнські процеси. З іншого ‒ важливо після визволення Донбасу «визволити» йname="_GoBack"> місцеві ЗМІ, які, в свою чергу, сформують нові запити для суспільства.