«Детектор медіа» продовжує публікувати рекомендації для журналістів, як уберегтися під час висвітлення антитерористичної операції та бойових дій на сході України. Ми вже публікували поради експертів із семінару «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», Пам'ятку НМПУ для працівників ЗМІ щодо висвітлення бойових дій, матеріал голови НМПУ Юрія Луканова. Нині подаємо точку зору військового експерта Володимира Остапенка.

Головною зброєю журналіста Володимир Остапенко вважає обізнаність та увагу до деталей, а відрядження у зону бойових дій порівнює із польотом непідготовленої людини у космос. Як планувати небезпечне відрядження, не потрапити під кулі та чи захищають журналістів стандартні документи? Про це та інше колишній делегат Міжнародного комітету «Червоного хреста», полковник у відставці Володимир Остапенко розповів під час другої частини прес-клубу «Право збройних конфліктів», організованого Національною спілкою журналістів (НСЖУ) та Незалежною медіа-профспілкою України (НМПУ).

Планування відрядження

«Попередня підготовка - це те, чим медійники зазвичай нехтують. Усім, хто їде в зону збройного конфлікту, варто було б відвідати військові навчання на полігон і пройти медичну підготовку. Відправлення в зону бойових дій можна порівняти з польотом у космос, який для непідготовленої людини є фактично поїздкою в один кінець», - каже Володимир Остапенко.

З точки зору права збройних конфліктів, журналістів у зоні бойових дій можна поділити на декілька категорій.

1. Незалежні журналісти.

1.1. Ті, які вирішили їхати в зону конфлікту на свій розсуд, без узгодження своєї поїздки. У багатьох випадках такі люди навіть не попереджають про місцезнаходження редакцію та родичів. Така діяльність є найбільш ризикованою для життя.

1.2. Учасники пулу. Ризики потрапити під кулі в такому випадку зменшуються, втім як і шанси на отримання об'єктивної інформації. На подібних заходах бюрократичні структури, на кшталт Міністерства оборони, дають журналістам побачити лише те, що вважають за необхідне показати. І чим більш закрита структура-організатор, тим вище ризики не виконати ваше журналістське завдання.

1.3. Акредитовані за запитом до СБУ, МВС, Міністерства оборони України тощо. Окрім стандартних пунктів, редакційний запит повинен містити прохання про надання безпеки працівникам ЗМІ в зоні збройного конфлікту.

Варто за будь-яких умов дочекатися письмової відповіді на такий лист, радить Володимир Остапенко. Саме вона буде слугувати підтвердженням, що певна установа або військова частина попереджена про прибуття журналіста і несе відповідальність за його прихист. У відповіді повинна бути вказана адреса, за якою можна звернутися по допомогу, та контактна особа.

2. Військові кореспонденти. Зазвичай це офіцери збройних сил зі спеціальною підготовкою. Вони входять до складу збройних сил, мають особисту зброю для самозахисту, але втрачають імунітет працівника преси, беручи її до рук. Не є комбатантами. В разі захоплення такі люди мають право на статус військовополоненого.

3. Прикомандировані журналісти (англійською - embedded). Цей поширений у світі вид журналістики наразі немає законодавчо закріпленої практики в Україні. Прикомандирований до складу військової частини, або групи військ, такий цивільний журналіст цілодобово перебуває разом з особовим складом, у штабі, як у період підготовки до бойових дій, так і під час самих бойових дій. При цьому він зберігає статус цивільної особи, погоджуючись на ризики перебування серед військових.

«Перевага прикомандированого журналіста у тому, що він безперервно бачить життя військових зсередини, маючи змогу викрити всі вади та розказати про всі досягнення. Навіть під час наступу такі журналісти пересуваються з військовими в бойових машинах. Звісно, він не може вільно залишити "свій" підрозділ або штаб», - пояснює експерт.

Тим же журналістам, які тимчасово перебувають в зоні конфлікту, варто максимально ефективно використовувати відведений на відрядження час. «Медійники вважають: чим більше часу вони проведуть у зоні бойових дій, тим краще виконають редакційне завдання. Це суперечить одному з основних правил права збройних конфліктів: цивільній особі слід перебувати якнайдалі від комбатантів та воєнних об'єктів, на які у будь-яку мить може бути здійснено напад. Оптимальний варіант - швидко взяти інтерв'ю в командира частини, зробити нотатки або відзняти сюжет та поїхати».

Також не варто вирушати у небезпечне відрядження без знання військових тонкощів, порядку дій частин, збройних систем, ефекту використання різних видів боєприпасів, тощо. Перед початком роботи журналістові слід досконало ознайомитися з історією конфлікту, складом учасників та порядком ведення бойових дій.

«Із розвитком соцмереж та громадської журналістики можна не вдаватися до "шпигунських" методів, аби дізнатися, скільки приблизно танків перетинає кордон. А зіставити з іншими даними й орієнтовно оцінити сили супротивника», - вважає пан Остапенко.

Ризик номер один для цивільного журналіста - потрапити під перехресний вогонь та опинитись не в тому місці і не в той час. Аби уникнути цього, слід підтримувати контакт з командуванням. Журналіст має право дізнаватися у військових орієнтовний план ведення бойових дій на час його роботи та отримувати рекомендації стосовно безпечного місцезнаходження. Це, як правило, позиція збоку із добрим оглядовим кутом, де можна вести зйомку без ризику для життя.

Документи та опізнавальні знаки

На практиці, в зоні збройного конфлікту звичайне редакційне посвідчення не має тієї сили, що й за мирного часу. За Женевськими конвенціями, що їх ратифікувала Україна, журналісти мають право на спеціально визначені документи. Найголовніший з них - посвідчення журналіста, який знаходиться у небезпечному відрядженні.

На фото - зразок посвідчення журналіста, який знаходиться у небезпечному відрядженні (за додатковим протоколом до Женевської конвенції 1949 року, яка ратифікована Україною), документ написаний п'ятьма мовами. Клікніть для збільшення

«Журналісти не зобов'язані одержувати таке посвідчення. Як і будь-яке інше, воно не відкриває перед ними всі двері. Але в зоні збройного конфлікту це слугує підтвердженням того, що журналіст діє за правами, наданими світовою спільнотою та Міністерством оборони. Згідно з конвенціями, власник такого документа має право на ставлення до себе як до цивільної особи, напад на яку є військовим злочином», - пояснює пан Остапенко.

Такий самий вид юридичного захисту повинен надаватися і всім членам технічної команди журналіста. За відповідними міжнародними документами до них відносяться оператори, перекладачі, водії та інші технічні працівники. Цей аспект в Україні потребує законодавчого врегулювання.

Посвідчення дозволяє повністю ідентифікувати журналіста. У ньому прописані і колір очей, і відбитки пальців, і навіть релігійна приналежність. «За ідеєю, видачею таких документів повинно займатися Міністерство оборони, і я вважаю, що НСЖУ слід порушити хоча б питання наявності зразків такого посвідчення в Україні», - вважає експерт.

Проте, Україна не єдина держава, де діяльність журналіста в зоні конфлікту не є чітко окресленою. Навіть розповсюджений напис «PRESS» (або «ПРЕСА») не внесений до переліку міжнародних захисних знаків.

«Таким є червоний хрест, але він не вважається журналістським знаком. Про те, що працівник ЗМІ не має особливого позначення в зоні лиха, неодноразово дискутували і Міжнародна федерація журналістів, і юристи, але питання так і залишається відкритим», - говорить пан Остапенко. Згадує він і про випадки, коли журналісти навмисне не вдягали розпізнавальних знаків або спеціального жилету, тому що по них цілили.

«Мені часто ставлять питання, що робити в таких випадках, - розповідає військовий експерт. - Журналісти можуть лише захищатися, а активного захисту немає - є лише пасивний. Головна ваша зброя - це підготовленість, обізнаність та обережність. І ще одне: не беріть участі у бойових діях, інакше ви позбавляєтесь імунітету цивільної особи».

Фото автора