Спершу Крим, потім Донбас, тепер Одеса - чим далі котиться хвиля сепаратизму й тероризму, тим більше виникає проявів неадекватності учасників сепаратистських акцій щодо українських телеканалів і журналістів. Про труднощі або перешкоджання роботі кореспондентів повідомили більшість каналів у підсумкових випусках новин 4 травня, а на кореспондентку 5-го каналу Наталю Тарасовську прямо під час прямого включення напала агресивна жінка з криками: «Вы нас подставили! Вы сожгли наших мальчиков!»

Хто ці люди - провокатори, маргінальні угруповання чи реальні місцеві мешканці? Чим пояснюється їхнє агресивне ставлення до українських ЗМІ та журналістів? Як цьому протистояти? З такими запитаннями «Детектор медіа» звернулася безпосередньо до репортерів.

Сергій Кудімов, кореспондент телеканалу «Інтер», працював у Донецьку та Луганську:

- Когда я впервые приехал в Донецк и подошел к Облгосадминистрации, меня обступила толпа людей, которые наперебой орали, что я их обижаю, ненавижу и так далее. Прозвучала фраза: «Раньше (до 18 февраля) вы говорили правду». А сейчас, якобы, стали врать. Когда люди слышат не то, что хотят услышать, у них выключается мозг. И сразу начинаются потоки ненависти в твою сторону. Позиция, которую ты аргументируешь, идет вразрез с их представлениями человека. И в итоге ты - враг народа.

Кто эти люди? Я соцопросами не занимался, но могу сказать по своим ощущениям. Когда нужно на кого-то напасть, что-то захватить, там появляются провокаторы. Например, я наблюдал такое в Стаханове, когда была попытка захвата местной милиции. Они бегали, подстрекали, такие вот «разжигалы». Основная масса - это обычные люди, работяги, которых используют втемную. Много пенсионеров, которые помнят еще хорошую жизнь при СССР, дешевую колбасу и хлеб, почему-то решили, что все изменится. Есть какая-то часть молодых парней, которые хотят подержаться за автомат, почувствовать себя мужчиной, к тому же за это дают деньги. Публика очень разношерстная, на самом деле. Провокаторов там мало. Они появляются только во время боевых действий. Нам рассказывали, что ездят в депрессивные регионы, где по полгорода заколочены, потому что шахты не работают. Людям, которым нечего делать, предлагают по 50 гривен в день, плюс выпить и закусить.

Эти люди считают, что Украина - это не их родина. Все украинское - это плохо. Украинские СМИ - это тоже плохо, потому что они говорят не то, что российские, «самые правдивые медиа в мире». Поэтому украинских журналистов стоит избивать. Эти люди не воспринимают себя в системе координат Украины. У них свой план формирования. Мы для них красная тряпка, а они - бык, правда, такой тощий, с поломанными рогами и выпавшими зубами, но бык.

Я думаю, если российская армия отойдет от наших границ, вся эта конфликтность пропадет. Они будут нас также ненавидеть, но дальше начнется работа внутри страны. Дело в том, что эти люди агрессивны и вооружены, они поступают так потому, что чувствуют за своей спиной силу в лице российской армии. Как только эта сила отойдет, они разбегутся по своим норам. А дальше нужно работать не с пенсионерами, как бы это плохо не звучало из моих уст, а с молодежью, с людьми среднего возраста. Нужно пытаться вдохнуть жизнь в этот регион, открывать там новые рабочие места, делать какие-то экономические зоны, но не такие, как раньше, зоны по отмыванию денег. Потому что с закрытием шахт жизнь оттуда плавно уходит.

Іван Гребенюк, кореспондент телеканалу «1+1», працював в Одесі:

- 4 травня під час зйомок штурму відділку міліції ми познімали з себе всі розпізнавальні знаки, бо на центральні канали тут реагують як бик на червону ганчірку. Але достатньо було дістати камеру, як на нас одразу ж накинулися молодики в масках і бабусі. Кричали, нібито ми фашисти та знімаємо для фашистів, почали штовханину й нецензурну лайку. Складно в тому плані, що такі люди реагують, і ми не маємо змоги їм нічого пояснити.

Можливо, серед них є якась частина одеситів, але, як здалося нашій знімальній групі, це здебільшого заїзні провокатори. Проросійські або зі сходу - це складно розібрати, але факт у тому, що вони підбурюють людей. Серед реального населення такої реакції немає. На мітингах ми спокійно працювали з мікрофонами «1+1». До нас підходили та дякували за те, що приїхали, за підтримку з Києва.

Виникає враження, що це кардинально різні люди. Тут на одній вулиці може бути спокійно, а виходиш на іншу - і тебе вже намагаються побити. На відео можна лише показати дійсність: є окремі люди, які підбурюють інших до злочинності, в тому числі й  перешкоджання роботі журналістів. Все, що можемо робити ми, - знімати це по мірі можливостей, а люди, ті ж одесити, хай роблять висновки.

Боротися з цим законними методами складно, бо міліція, здається, лише сприяє сепаратистам. 2 травня в Одесі міліціонери стояли кордоном, коли з-за їхніх спин кидали каміння та стріляли в простих громадян. Причому міліція була з такими самими червоними пов'язками, як і проросійські активісти. Це було стовідсотково сплановано. 4 травня ввечері під час мітингу міліціонери також спокійно курили в стороні. Ми бачили, як біля одного із заступників, Дмитра Фучеджи, безперешкодно стріляв проросійський активіст.

В одеської міліції з цієї ночі змінилося керівництво. І тепер, коли всі керівники та заступники «полетіли», виникає питання, чи будуть вони покарані. Але вчора одесити висунули ультиматум: якщо міліція не працюватиме на людей, за кілька днів вони прийдуть знову й знімуть новопризначеного керівника. Події 2 травня вже дали зрозуміти, що люди тутname="_GoBack"> не будуть вестися на всіляку маячню.

Володимир Горковенко, кореспондент телеканалу «Україна», працював в Одесі, Луганську, Криму:

- Є кілька відсотків людей, яких можна назвати провокаторами. Вони нав'язують певну ідею. Але більшість - звичайний люмпен, який ведеться на те, що йому нав'язують.

В Одесі, наприклад, стверджували: «Ви кажете, в Будинку профспілок не було одеситів. Де ви це чули?» Нам кажуть, що ми брешемо. Але що саме брешемо? Таке враження, що їм нав'язали думку, котру вони намагаються всюди повторювати, як зомбі. І ця думка є аргументом для того, щоби бити морди. Неважливо, представником якого каналу ти є. Приміром, 4 травня в Одесі під час штурму міського управління міліції побили російських журналістів.

Переважно це реальні люди. У них є чорне та біле. Білого мало, а все решта - чорне. Вони в стані афекту. Натовп уважає, що може все. Це щось на зразок охлократії: люди відчули певну владу: можуть побити, напасти, затоптати -  і їм за це нічого не буде.

Ми писали в Одесі інтерв'ю, заздалегідь домовившись із постраждалим у Будинку профспілок. Ми пообіцяли надати максимальну кількість ефірного часу для того, щоби людина сказала все, що думає. Я попередив, що журналістського тексту та суб'єктивізму не буде. До цієї людини додзвонитися не змогли, натомість прийшла дівчина, одна з активісток антимайдану. Вона була присутня під час першого запису й чула, як ми домовлялися про наступний. Дівчина почала кидатися в очі зі словами: «Почему вы сюда приехали?» Поруч стояли бабки, які пішли молотити всіх підряд. А біля бабок людина в касці, з перегаром і з пляшкою шампанського. Тут ця пляшка або тобі по голові піде, або по камері. Ще одна вагома причина - алкоголь, який розв'язує руки.

Стандартна фраза зараз у Луганську - «нас не слышат». Мовляв, слухали стільки років, а чому тепер не чують. Однак люди не можуть навести конкретних прикладів. Вони чіпляються за один і повторюють як папуги: «Вы сказали, что шахтеры пьяные... Ваш канал так говорит». Я спеціально передивився всі матеріали, які виходили у нас в ефір. У жодному не йшлося про п'яниць, які вимагали захисту своїх прав.

Нещодавно до мене підійшли зі словами: «Ты кто такой и что снимаешь?». Але ж ми не в дворі в людей знімаємо, а біля базару. З тими, хто не представляючись чіпляється без аргументів, простіше. До того ж, вони не мають жодних повноважень. У таких випадках допомагає міліція, яка б вона там не була. Це люди, що не стоять на площі, і їм нічого не навішали на вуха. Тільки-но людина потрапляє на площу, вона чує певні ярлики зі сцени, запам'ятовує та починає повторювати: «Це вороги, вони кажуть неправду, їх треба бити».

У Криму записували жіночку. Вона емоційно говорила маячню, проте аргументовану. Тут вривається одна в кадр зі словами: «Они все переврут, только твою фамилию оставят». Зрозуміло, що я, як журналіст, дам цей фрагмент. Такі люди створюють картинку «здебілізованого мітингу». Побачивши це в ефірі, можна подумати й про п'яних. Так було з Наталею Тарасовською з 5-го каналу, адже на тверезу голову починати бійку не будуть. Людям не пояснюють, що вони самі створюють таку картинку. На Майдані завжди говорили: «Ми поважаємо журналістів, якими би вони не були». А там зовсім навпаки.

Наталя Тарасовська, 5 канал, працювала в Одесі:

- На вулицях Одеси ми спочатку не помічали агресії, навпаки - звичайні люди впізнавали знімальну групу, підходили та підтримували. Але якщо говорити про проросійське середовище в Україні, ці люди живуть у тотальній агресії до українських медіа. Для них нормально: побачити людину з камерою - побити, закрити об'єктив під час включення, а тоді спитати, який канал вона представляє. Відповідати, що загальнонаціональний, немає сенсу - агресія буде люта. Якщо ж для когось наш канал звучить як невідомий ЗМІ з Києва (а не з Одеси), це також викликає неадекватну реакцію. Спочатку галас здіймає одна людина, потім до неї підбігають ще декілька, і це перетворюється на міні-мітинг проти журналістів.

Таке ставлення до наших медіа пов'язане з багаторічним існуванням у пропагандистському просторі сусідньої держави. Російським ЗМІ, що сьогодні заполонили весь південно-східний простір, надають повне сприяння.

Ті, хто нападали на мене, були цілком реальними людьми. Жінка, яка намагалася зірвати моє включення, казала, що вона одеситка в п'ятому поколінні, і я їй вірю. Це не та категорія людей, яких прийнято називати провокаторами. Останні лише почали те, що тепер підхопила сотня-друга людей, яким також близькі ці ідеї. Найжахливіше, що вони дійсно щиро вірять у те, що роблять, дякуючи десяткам років зомбування російськими ЗМІ. А от що робити для того, аби вивести людей із цієї омани, повинно бути в плані у держави - на законодавчому та громадянському рівнях.

Журналістам потрібно звертатися до правоохоронних органів за кожним фактом. У нашому випадку прокуратура порушила справу, не чекаючи заяви. Всі документи були зібрані вже сьогодні. Хотілося б, аби міліція завжди працювала оперативно, але ми свідомі того, що в нашому випадку вказівки до органів надходили зверху. Ситуація набула розголосу, це показали в прямому ефірі, а насправді ж журналістів в гарячих точках б'ють чи не щогодини.