Фотожурналіст із Коломиї Євген Гапич разом із братом із Сум Геннадієм Гапичем пробув більше двох діб у полоні терористів у Слов'янську, де його катували, вибиваючи зізнання, що він є членом УНА-УНСО. 24 квітня братів Гапичів випустили на волю разом із американським журналістом Саймоном Островським. У ніч на 25 квітня брати повернулися додому до Сум.

Про обставини, за яких його затримали, про умови перебування в полоні терористів і про звільнення Євген Гапич розповів 28 квітня на засідання Прес-клубу Національної спілки журналістів України і Незалежної медіа-профспілки.

‒ У понеділок зранку ми з братом із Сум на машині з сумськими номерами вирушили на Донбас. Поїхали через Ізюм на Слов'янськ, подивилися, що там за блок-пости, що за люди. Коли ми побували на першому блок-пості у Слов'янську, я вирішив, що ми все-таки спершу поїдемо в Донецьк, подивимося, що там з ОДА, тобто зробимо в перший день ознайомчий огляд. Побували в Донецьку, повернулися в Горлівку, і після Горлівки вже зупинилися в Артемівську, бо це тихе місто, як нам здалося. Вже на другий день було озвучено, що буде проводитися антитерористична операція. Тому я вирішив, що ми знову поїдемо через Горлівку, подивимося, чи УМВС захоплено, і далі вже до Слов'янська, а звідти будемо стояти й чекати, чи будуть якісь дії з української сторони, щоб фіксувати події.

Приїхали в Горлівку, поставили машину метрів за 200‒300 від УМВС. Я взяв апаратуру, пару разів сфотографував, дістав смартфон, щоби сфотографувати й одразу передати інформацію, що УМВС дійсно захоплено. І в цей момент до нас підійшли троє людей у звичайній військовій формі, не російській, з так званої самооборони: двоє - в масках, один - без маски. Вони попросили наші документи переглянути, запитали, хто ми, чому знімаємо, попросили нас пройти до УМВС до коменданта. Вийшов комендант і каже: «Все, пакуйте їх. Розбираймося». І в цей момент нам одягли наручники, спустили в підвал, там повністю роздягли, переглянули всі наші речі. Вони подивилися на мою прописку (коломийська), і тут одразу один із бійців приніс листівку УНА-УНСО. Сказав, що знайшов її в братовій машині, хоча брат каже, що малоймовірно, що вона там була, але не виключає, що, можливо, десь колись її взяв. І мене звинуватили в тому, що я є членом УНА-УНСО, і моя діяльність тут не журналіста, а я прикриваюся пресою і приїхав фіксувати, координувати, передавати дані, де вони розташовані, які блок-пости, скільки людей, де що знаходиться.

Ми почали бесіду з колишнім афганцем на прізвисько Бєс. Я йому казав, що я журналіст, показав посвідчення. Буквально за півгодини (нас одягли) підійшли двоє хлопців, скрутили руки, зав'язали очі, заткнули вуха, відвели в машину через задній двір, погрузили обличчям у машину. Судячи із сирен, які вони включали час від часу, це була міліцейська машина. І відвезли нас. Потім уже з'ясувалося, що це було місто Слов'янськ.

І далі почалися допити з використанням фізичної сили. Їхня ціль була, щоб я сказав, що є членом УНА-УНСО.

‒ Вас били?

‒ Били. Пізніше я зрозумів, що я один у кімнаті. Мене били два дні з періодичністю - вони грали в «доброго і поганого поліцейського». Спочатку приходив один, лупцював. Але били професійно - так, щоб менше залишилося слідів. Переломів не робили, але використовували силу до того моменту, поки я міг терпіти. Били в грудну клітку до 10 разів, били в лице, потім були погрози ножем. Періодичність - одна-дві години. Я точно не можу визначити, тому що весь час перебував із зав'язаними очима.

‒ Під час розмов із ними у вас була можливість зорієнтуватися - чи вони місцеві, чи по акценту ви визначили, що вони якісь ГРУшники?

‒ Я почув у їхній розмові, що постійно говорилася фраза: «Я працював у Криму, тепер я працюю тут». Крім того, один із них був явно з «Беркута», тому що коли катував, питав у мене, чи був я на майдані, коли, в які дні, що там робив. Він говорив: «Ти бандерівець, ти палив наших хлопців. Зараз будемо тебе різати, і ти будеш у своїй тисячній сотні. Я цим ножем не одного відправив на той світ».

‒ У яких умовах вас утримували?

‒ Я лежав на дерев'яних нарах розміром метр на метр, без подушки, без нічого. Я був босий (у мене одразу забрали кросівки), було дуже холодно. Один із них підходив питав, чи щось болить, щось турбує. Я кажу: «Мені холодно». Він укутав мені ноги.

Два дні мене нічим не годували, лиш на третій день принесли щось поїсти.

Коли активні катування зменшилися, один хлопчина, який розносив їжу, приніс мені ковдру, бо бачив, що я мерз. Але сказав нікому не говорити, що це він.

Тримали мене весь час зі зв'язаними руками. Коли вони приходили катувати, кричали: «Сідай», бо я лежав. Самі сідали на табуретку поруч і допитували.

‒ Допити відбувалися в тій же кімнаті, де вас тримали?

‒ Я завжди був в одній кімнаті, мене нікуди не виводили, не переводили.

‒ А в туалет ви куди ходили?

‒ Я мусив терпіти два дні. Мені пощастило, що нас взяли в Горлівці о 10-й ранку, а я зранку не снідаю - випиваю лише горнятко кави. Після цього мені нічого не давали два дні - ні їжі, ні води.

Євген Гапич (у центрі) розповідає про обставини свого полону

‒ Ваш брат утримувався окремо?

‒ Брат утримувався в цій же будівлі СБУ. Але мене тримали в окремій кімнаті, а його тримали в іншій, де сиділи сім чоловік. Саме з ними сидів і американський журналіст (Саймон Островський. - ТК). До речі, туди їм носили їжу.

‒ Хто ці люди, з якими сидів разом ваш брат?

‒ Один - стрімер, який стрімив, коли захоплювали СБУ (Артем Дейнега. - ТК). Ті, що його допитували, казали йому: «Як у тебе вистачило стільки наглості, що ти у квартирі у своєї дівчини поставив обладнання і почав стрімити?». Брат також говорив за журналістку. Він сказав просто: «Ірма», я перепитував, він казав, що говорили за француженку. Але ж Ірма Крат - киянка, наскільки я розумію. Ще він казав, що були двоє місцевих, які порушили комендантську годину, один - місцевий бізнесмен. Єдине, що від них вимагали - щоб вони принесли гроші. Бізнесмен мусив «дати на революцію».

‒ А Сергія Лефтера ви там не зустрічали?

‒ Я сидів в окремій кімнаті, тому не можу нічого сказати. Єдиний, кого я реально бачив - це американець Саймон Островський.

‒ Як вам вдалося звідти звільнитися?

‒ Я постійно казав, що я журналіст, що приїхав висвітлювати події. Будь ласка, ви можете це перевірити на Facebook, в інтернеті - це все підтверджено, переглядайте все. В один прекрасний момент хтось із них підійшов, це було на третій день зранку, і каже мені: «Слухай, Женя, ти ж більше займаєшся культурними проектами. Чому ти все ж таки сюди приїхав?». Я кажу, що приїхав висвітлювати події, маю таке завдання - я це роблю. Він каже: «Добре, ти будеш звільнений». Я запитав за брата і запитав, коли це буде. Він говорить: «Години за дві, треба почекати».

Пізніше нас вивели на вулицю - мене окремо, і брата з американським журналістом. Вони сказали, що ми маємо дати інтерв'ю «Россия 24», і після цього, можливо, нас звільнять.

Потім коли я вже їхав із братом, він казав, що нас ніхто не хотів звільняти, тому що я не зговірливий і не хотів поступатися й визнавати, що я член УНА-УНСО. Але я ніколи не збирався визнавати, що я є членом якоїсь політичної організації, якщо я ним не є.

Отже, нас вивели надвір. Ми дали інтерв'ю, точніше, це було радше сперечання з «Россия 24». Журналіст постійно випитував: «А правда, що у вас знайшли листівки УНА-УНСО?». У них не вийшло інтерв'ю таке, як треба. Так само не вийшло з американським журналістом, у якого вони питали, чому він щось робив і навіщо, а він відповів: «Давайте почнемо з того, що я тут полонений, а не преса».

Після цього нам віддали деякі речі. Мені повернули мою фотокамеру Nikon з об'єктивами, цілу, не побиту. Навіть дві картки пам'яті віддали, а дві, на які я фіксував останні дні, не повернули.

‒ Що ще вам не повернули?

‒ У мене забрали два мобільних телефони (у брата теж забрали мобільний телефон), ноутбук, мої персональні речі (туристичний рюкзак новесенький) - усе до білизни. Відразу з моєї картки банківської вони зняли три тисячі гривень. Пін-код я їм змушений був сказати: моє здоров'я мені дорожче за три тисячі гривень. Також вони одразу зняли з мене нові кросівки, і я весь час у полоні був босим. Я кажу: «Хлопці, може віддасте хоч кросівки?». Вони сказали, що кросівки підуть «у фонд революції». Принесли мені якесь інше взуття. Добре хоч так. Сказали, що всі речі, які забрали, підуть «у фонд революції».

Я їм кажу: «У нас машина залишилася в Горлівці. Ваш афганець Бєс пообіцяв, що машину нам віддасть. Відвезіть нас туди». А тут якраз починалася активна фаза антитерористичної операції. І вони відмовилися нас кудись везти. Дали нам 500 гривень, сказали йти на таксі або на автостанцію, тільки попросили по дорозі нікому нічого не роз'яснювати, інакше нас знову загребуть. Сказали, що передзвонили в Горлівку, машину нам віддадуть.

Звичайно, ніякі таксисти не поїхали. Ледве на автостанції той автобус виїхав, бо не випускали його з міста. Ми доїхали до Горлівки. Бєс нас радісно зустрів, нагодував кашею. Машина стояла на подвір'ї міліції, в нас було півгодини, доки там вигружали шини й був перекритий виїзд. І в цей час у нас була можливість поспілкуватися. Я хоча б дізнався, хто за що стоїть і для чого. Персонажі там різні.

‒ Після цього ви поїхали додому?

‒ Далі ми на машині вирушили додому до брата в Суми. Цікаво, що коли ми їхали на Донецьк, брат перевищив швидкість. Даішник, замість того щоб вказувати нам на порушення, мав би подивитися на номери, які заявляли наші рідні в МВС, прокуратуру, СБУ. Виявилося, що інформацію нікуди не було передано. Навіть на блок-пості на кордоні Донецької та Дніпропетровської області нічого не знають про людей, які зникли або які утримуються. Ми проїхали аж до Сум, і ніхто нас не зупинив. Чому машина вільно роз'їжджала по областях?!

Сподіватися, що вам хтось допоможе - марно. Іноді навіть не варто в Донецькій області підходити до даішників, до працівників МВС, СБУ, бо ви не знаєте, на чиїй вони стороні...

Володимир Карагяур, Євген Гапич і Юрій Луканов

дають поради журналістам і стрімерам, як уберегтися від полону й небезпеки

Поради стрімерам і журналістам, як убезпечитися від полону й небезпеки

Володимир Карагяур, стрімер «Спільнобачення», стрімив із Криму, з Донбасу:

‒ Є цілеспрямоване відстеження стрімерів, здебільшого активістів майдану. Тому дуже небезпечно бути стрімером. Набагато безпечніше робити зйомку на більш професійну апаратуру на відстані, з машини або з приміщення поруч. У Донецьку, наприклад, ми стрімили з квартири, яку знімали поруч із ОДА.

Якщо ви пересуваєтеся машиною, краще залишати її якомога далі й мати з собою якомога менше речей. Тому що вони (сепаратисти, терористи. - ТК) не повертають речі, якщо забирають.

Бажано мати посвідчення місцевих або російських медіа, хоча б фіктивне.

Не потрібно звертати на себе увагу. Ідучи з ними (сепаратистами, терористами. - ТК) на контакт, бажано це робити через знайомих людей, яким вони довіряють. Це займає більше часу, але гарантує вам більше безпеки.

У спілкуванні з ними бажано не ідентифікувати їх як сепаратистів, федералістів, терористів - узагалі ніяк. Тому що теоретична підготовка цих людей зовсім інша, це не інтелектуали. Бажано не ставити на них штампів і говорити з ними якомога простіше.

Бажано не контактувати з місцевими журналістами, тому що за багатьма з них стежать. Є сайти коучсерфінгу, можна знайти через соціальні мережі активістів, не пов'язаних із журналістикою.

Квартиру теж бажано шукати не через знайомих журналістів, а напряму, при цьому бути впевненим, що ви будете казати господарям. У Криму, наприклад, мені пощастило - я жив у людини, яка співчувала, бо підтримує єдину України. У Севастополі в колег були серйозні проблеми, бо сусіди повідомили міліції про мешканців-стрімерів.

Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки, був у Харкові, Донецьку, Криму:

‒ Перш ніж їхати туди, передзвоніть до місцевих мешканців, розпитайте про ситуацію, з'ясуйте, де знаходяться ті чи інші сили, які можуть бути небезпечними. І виходячи з цього приймайте рішення, чи треба вам туди їхати.

Якщо ви вже їдете, намагайтеся триматися на відстані від людей, потенційно небезпечних для вас. Звісно, це не завжди можливо.

Якщо ви з кимось вступаєте в контакт, м'яко з'ясуйте настрої цієї людини, чи вона не є агресивною, чи може відповідати на ваші запитання. Якщо ви хочете когось сфотографувати зблизька у спокійній обстановці, спитайте дозволу в людини. Якщо вона цього не хоче, краще не фотографуйте.

Не намагайтеся когось переконати в чомусь. Тому що ви прийшли не переконувати, а збирати інформацію й доносити думки. Можете навіть підтакувати, коли вони розповідають. Бо вам треба витягти їхню точку зору, а не продемонструвати свою.

Якщо раптом ви все ж таки потрапили до чиїхось рук, потрібно, щоб у вас була швидка кнопка набору, ви одразу передзвонили комусь із друзів і сказали ключове слово й дали зрозуміти, що вас затримали. А друзі повинні бути попереджені, що як раптом щось - вони обов'язково повинні піднімати шум. Коли пише преса - звільнитися набагато легше, ніж коли про тебе ніхто нічого не знає.

Стало відомо, що зараз акредитацією у Слов'янську займається чоловік, якого засвітили під прізвищем Стрєлков. Зрозуміло, що це фігура не головна, не ключова. Але він буде перевіряти ваші публікації, дивитися паспорт. Очевидно, що вам потрібно на це зважати, можливо, прибрати якісь матеріали з інтернету й соціальних мереж.

Не забувайте про нас (НМПУ), якщо щось сталося - повідомляйте, ми будемо допомагати, щось вирішувати.

Євген Гапич, фоторепортер, побував у полоні в Слов'янську:

‒ Треба домовитися з близькими, що вони вам будуть телефонувати через кожні, наприклад, годину або три години. І потрібно мати кодове слово на випадок небезпеки. Якщо ви кілька разів не виходите на зв'язок, близькі мають бити на сполох.

Ми всі розуміємо, хто є хто. Але їм про це не треба говорити. Вони дивляться 5 канал і кажуть: «О, знову ми сепаратисти». Я кажу: «Ну, чому ви сепаратисти? Ви ж народна армія». Тоді стає легше спілкуватися.