На початку 2014 року Україна опинилася на межі війни з Росією, зіткнулася з військовою агресію та анексією Криму. Перед журналістами та медіа постали нові виклики - як подавати інформацію, що може зашкодити національній безпеці, заяви самопроголошеної влади, сепаратистів, окупантів тощо? Збільшилася відповідальність за кожне слово. До того ж Україна опинилася в епіцентрі жорсткої пропагандистської війни з боку північно-східного сусіда, тож має адекватно на неї реагувати. 

«Детектор медіа» розпитала експертів та сформувала список порад для роботи журналістів під час військової агресії.

У ситуації військової агресії як ніколи важливим є дотримання професійних стандартів. «Для кожного журналіста в умовах кризи передбачені стандартами професії вимоги правдивості, об'єктивності та перевірки фактів повинні множитися на десять», -  вважає ведучий «Подробиць» на «Інтері» Олексій Ліхман. При цьому принцип обмеження критики влади експерти вважають надзвичайно хибним. «Журналістика, - крім того, що є інформатором суспільства про дії влади, - водночас є й містком зворотного зв'язку для самої влади. Будь-яка влада не любить критики своїх дій. Нинішня українська влада не любить її особливо, - наголошує медіаексперт Ігор Куляс, - Зрозуміло, нинішня влада підтримує тезу про "обмеження критики через важкі часи". Але давайте не будемо забувати про те, що ця ж влада сьогодні ухвалює чимало хибних рішень, ціна кожного з яких у стані неоголошеної війни може бути фатальною. Без зворотного зв'язку кількість таких хибних рішень невмолимо зростатиме». Висвітлення дій влади без балансу або їх замовчування повертає ризики цензури або спекуляцій на «важливості державних  інтересів».

Втім, експерти закликають розрізняти провокативну безпідставну критику й конструктивну. На думку Тараса Петріва, президента Фундації «Суспільність», «журналістам треба не забувати, що технології інформаційної війни покликані руйнувати єдність людей і функціонування структур, в результаті чого народ виявляється деморалізованим і нездатним до опору. Тому медіа мають уникати трансляції меседжів огульної критики влади, занепадницьких настроїв, або провокативних заяв, які розпалюють сепаратизм, міжнаціональну ворожнечу».  

«Владу критикувати можна і треба, але обережно, конструктивно і обґрунтовано, не забуваючи про те, що за компроматом можуть стояти недоброзичливці. Хоча навіть якщо це так, достовірні важливі факти повинні бути опубліковані», - вважає медіаексперт Отар Довженко.

Тарас Петрів звертає увагу на те, що сьогодні проти України намагаються вести війну нового типу - в «білих рукавичках», використовуючи високий рівень плюралізму українських медіа і відкритість українського суспільства. Тому журналіст, за його словами, насамперед має убезпечитися від пасток маніпуляцій, аби не стати каналом зовнішніх спеціальних операцій: «В багатьох сучасних конфліктах ЗМІ виступали знаряддям чужої інформаційної стратегії, причому навіть самі журналісти далеко не завжди це усвідомлювали. У нинішніх умовах медіа треба намагатися передавати об'єктивну картину подій. Але важливо бути на сторожі і при цьому розрізняти два ключових інформаційних підходи: інформування - як соціальну роль журналіста і підтримку (можливо несвідому і ненавмисну) воєнних зусиль агресора», - додає він.

На початку березня російські ЗМІ активно поширювали недостовірні, а згодом спростовані, повідомлення, про нібито перехід різних українських військових частин у Криму на бік Росії, про присягу самопроголошеній владі півострова чи про відмову фрегата «Гетьман Сагайдачний» виконувати накази Києва. Такі повідомлення були спрямовані на дезінформацію та деморалізацію українських військових.

Отже необхідно надавати можливість висловити свою позицію державним органам у відповідь на звинувачення та критику. «Наприклад, такої можливості не було дано Міністерству оборони, коли його завзято критикували за відсутність чітких наказів для українських військових у Криму. Згодом стало зрозумілим, що накази були віддані, просто військових, дві третини яких планували зраду, вони не влаштовували. Цього не розуміли ні журналісти, ні активісти, ні самі рядові військові, які не знали, що їхні командири саботують розпорядження з Києва за намовою росіян», - наголошує Отар Довженко.

При цьому медіаексперт закликає не давати слово відвертій пропаганді: «Якщо певний політик чи політична сила займаються відвертою чи завуальованою пропагандою на користь ворога в українських ЗМІ, їх можна і треба ігнорувати». За його словами, баланс у матеріалах безумовно важливий, але «однією зі сторін, позиція яких балансується, не може бути злочинець, який наполягає на тому, що вбивство або зґвалтування - це не злочин». «І так само не може нею бути той, хто заперечує українську державність або незалежність, закликає до розколу чи схвалює окупацію. Якщо таку позицію висловлює якась справді важлива особа, про це можна повідомити - але не віддавати їй прямий ефір або шпальту в газеті для антиконституційної пропаганди. Тому я вважаю прямі ефіри з Аксьоновим і Лукашенком у Шустера неприйнятними. Й тому я, хоч і крізь зчеплені зуби, підтримую вимкнення російських телеканалів в Україні», - наголошує пан Довженко.

Не допускати розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що, зокрема, є порушенням українського законодавства. Саме за це Окружний адміністративний суд Києва за поданням Нацради зобов'язав українських провайдерів відімкнути російські «Первый канал», «РТР-Планету», «Россию 24» і «НТВ-Мир». Ярина Боренько, експерт Ради Європи, зауважує, що з початку року рівень мови ворожнечі загалом у суспільстві, а отже у ЗМІ, знизився. На порядку денному з'явилися інші поняття: «Слід мати на увазі, що у стані, коли в України анексували частину території, йдеться вже не про міжнаціональну ворожнечу (коли розпалюється протистояння між групами людей за національною ознакою). Тут йдеться про те, що українці ідентифікують державу Росія як ворога, натомість Росія ідентифікує себе як рятівника або захисника».

Одночасно експерт звертає увагу на ризики виникнення міжнаціональної ворожнечі у зв'язку з переселенням мешканців Криму в інші регіони України, де через погане фінансування та координацію з боку влади існує небезпека локальних конфліктів із місцевим населенням: «Для пом'якшення ситуації ЗМІ було б доречно піднімати ці питання і спонукати людей думати про майбутнє». За її словами, журналісти активно інформують про побут переселенців у здебільшого позитивному світлі. «Натомість не висвітлюються проблемні питання. Коли проблеми вибухнуть, існує небезпека, що ці теми відразу перейдуть у розділи кримінальних новин або сенсацій», - додає експерт.

Варто також пам'ятати, що мешканці Криму, які були змушені переїхати на материкову частину України, є «переміщеними особами» (з англ. displaced persons). Натомість «біженцями» є ті, хто був змушений переселитися з України до іншої держави.

Критично важливо перевіряти інформацію. Недостовірна інформація, ретрансляція чуток сіє паніку, зменшує довіру до медіа, відволікає від істотної інформації та може мати катастрофічні наслідки. Перш за все слід бути уважним до джерел, щоб запобігти фейкам, або дезінформації. Особливо значну роль у цьому починають відігравати соціальні медіа. При появі важливої інформації в соцмережах - навіть у джерелах, що викликають довіру - необхідно спершу переконатися в її достовірності. Важливо зв'язатися з особою, яка опублікувала повідомлення, або з тим, кого воно стосується.

Як вважає експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій, суспільство та медіа в Україні надто небезпечно наблизилися до межі, коли не вважається за потрібне перевіряти інформацію. При цьому експерт згадує опубліковану українськими ЗМІ заяву міністра внутрішніх справ Арсена Авакова від 7 квітня про звільнення Харківської ОДА, яку той поширив у Facebook. Однак будівля ще тривалий час після цього перебувала під контролем сепаратистів.

Ще один із останніх прикладів - низка видань із посиланням на спільноту «Крим_SOS» написала про те, як продюсер та чоловік Таїсії Повалій Ігор Ліхута агітував українські війська переходити на бік Росії. Ця інформація виявилася неправдивою і, серед іншого, завдала шкоди репутації Ігоря Ліхути. Спільнота вибачилася перед продюсером, однак у низці інтернет-видань це повідомлення залишилося опублікованим без спростування.

Непідтверджені повідомлення, як-от неодноразові чутки про групи тітушок та беркутівців під час мйдану, сіють паніку й послаблюють здатність до мобілізації, коли загроза стає реальною. 13 березня в час постійної небезпеки військового вторгнення низка ЗМІ, в тому числі англомовних, поширили фейкове фото із соцмереж про нібито розміщення російських танків за 8 кілометрів від кордону з Сумською областю. Насправді фото було зроблено за два тижні до цього у Калінінградській області Росії. Такого роду дезінформації можна уникнути за допомогою кількох онлайн-інструментів. Наприклад, Google Images (також TinEye) покаже, чи не було схожі зображення опубліковано раніше в іншому контексті, а Fotoforensics допомагає перевірити світлини на наявність фотомонтажу. Більше про онлайн-інструменти перевірки інформації писав MediaSapiens.

«Ми втомилися собі ставити питання, а чи правдою є те, що нам намагаються сказати, не кажучи вже про те, чи замислюємося, чому нам це втовкмачують. Відповідно до цього притупляється критичність мислення і оцінки реальності того, що відбувається», - вважає Роман Кабачій.

Це загострює потребу в детальному аналізі подій і поясненні суспільству суті процесів, що відбуваються. На думку Тараса Петріва, «висвітлювати слід усі позиції, але дбати за баланси і обмеження пропагандистського сміття. При цьому треба називати людей,  факти і події - своїми іменами, а не ховатися за розмазаними термінами, бо агресор, окупант, інтервент, сепаратист чи бойовик саме таким і є».

Новинним повідомленням бракує завершеності, переконана Ярина Боренько: «Наприклад, історія зі "шпигункою" (8 квітня СБУ затримала російську шпигунку, яка намагалася дестабілізувати ситуацію в Миколаєві. - Ред.) обмежується її сторінкою в соціальних мережах. Натомість немає матеріалів, які б розкривали діяльність проросійських організацій, які активізувалися ще з липня. Більш глибоке й аналітичне висвітлення подій, подання різних точок зору важливе для того, щоб люди змогли краще зрозуміти ситуацію, розмах загроз для державної цілісності України, і основне - роль ключових політиків у фінансуванні таких організацій».

Стримання емоцій. Ігор Куляс наголошує на тому, що в журналіста давно вже діє золоте правило, яке добре знають ті, хто постійно працюють у гарячих точках: не робити власні емоції частиною матеріалу. «Будь-яка емоція веде до часткового або повного порушення реальної картини події. Зрозуміло, що журналісти - живі люди і завжди мають власне емоційне ставлення до тих подій, очевидцями яких стають і про які повинні давати звіт своїй аудиторії. Але професіоналізм журналіста, крім звичних фахових навичок, полягає саме в умінні вгамувати власні емоції і розповідати про будь-яку подію максимально безсторонньо. Лише тоді є шанс розповісти про цю подію точно, повно, збалансовано», - каже пан Куляс.

Найбільш дискусійний момент - це публікація інформації, яка стосується національної безпеки (і теоретично може їй загрожувати). Деякі керівники інформаційних служб переконані, що роль журналістів в умовах фактично неоголошеної війни змінюється. «Ясна річ, що в період війни роль журналіста й журналістики змінюється. Ми зобов'язані гуртуватися навколо влади в країні й допомагати їй відбивати зовнішню агресію», - каже  керівник служби новин телеканалу ТВі Єгор Чечеринда.

Однак здебільшого інформаційні та етичні стандарти такій позиції суперечать, і наголошують на тому, що журналіст має опублікувати суспільно важливу інформацію, не намагаючись проаналізувати наслідки. Доречно згадати класичний приклад із книги Ігоря Куляса та Олександра Макаренка «Ефективне виробництво теленовин». У 1961 році, коли світ опинився на межі холодної війни, кореспондент The New York Times довідався про наміри США провести військову спецоперацію на Кубі. Президентові Джону Кеннеді вдалося переконати видавця газети Орвіла Дрейфуса не повідомляти сенсаційних деталей, запитавши, чи той готовий взяти на себе відповідальність за наслідки публікації. Однак спецслужбам Куби та СРСР уже було відомо про наміри американців і без матеріалу в The New York Times. Тож спецоперація США провалилась, а світ опинився на межі ядерної війни. Тоді Кеннеді знову переклав відповідальність за наслідки свого рішення на видавця The New York Times, дорікнувши, що опублікований матеріал міг стримати президента від провального маневру.

На думку авторів книги, журналісти не несуть відповідальності за наслідки своїх публікацій: «Уся відповідальність лежить на тих людях, які створюють новини, - на учасниках подій. Президент Кеннеді двічі перекладав власну відповідальність на журналістів. І цей урок ми, журналісти, маємо пам'ятати. Тому що і політики, і чиновники, і навіть прості люди завжди прагнутимуть перекладати на нас свою відповідальність. І прагнутимуть нас використовувати у своїх інтересах». Експерти нагадують, що справа журналіста - інформувати, а не судити про майбутні наслідки. Проте винятковими є ситуації, коли опубліковані відомості безпосередньо загрожують життю людини.

Ілюстрація - www.liveinternet.ru