Блогер Богдан Логвиненко написав з приводу висвітлення подій у Києві в соціальних мережах: «Коли в Києві від 200 до 500 тисяч людей на вулиці, деякі сторінки (наприклад, сторінка міста Харків) постять котіків і красіві фоточки. Запитав, чому не постите те, що відбувається в Києві, чому не підтримуєте народне повстання. І ось, що отримав у відповідь. від звичайних людей, різних людей. І їх відповіді зібрали лайки (тобто це не боти, не найманці, а наші співгромадяни), а моє запитання - жодного лайку))) вніманіє:

- Богдан, нету там пол миллиона, максимум 30 тысяч

- Богдан, достали уже своими "повстаниями" высосанными из пальца

- Богдан, массовки,правильно заснятые журналистами, нет там восстаний, просто умеют красиво показать

- и раздувается это все только в прессе и инете, а еще сотней провокаторов в Киеве и все...

- Богдан, Евромайдан-очередная проплаченная акция...люди борятся за то чтобы завтра жить еще хуже...»

У той же час стає відомо про бійню на початку Банкової, розгром будинку Спілки письменників, де знайшли прихисток деякі недобиті «Беркутом» журналісти та інші очевидці. За результатами останніх трьох днів, понад журналістів отримало травми різного ступеня тяжкості - від побиття кийками по голові, як це було з польським журналістом видання Krytyka liberalna Павлом Пєньонжком чи фотографа «ЛигаБизнесИнформ» Олександра Перевозника до поранення ніг репортажистки «Українського тижня» Лєри Бурлакової чи фотокора LB.ua Макса Левіна внаслідок вибуху гранати з газом.

Виходить, що значна частина українського суспільства: а) або байдужа до нових «картинок», вважає їх фотошопом, повідомлення про побиття - перебільшенням та згущенням фарб; б) реально потерпає від нестачі інформації. До честі міста Харкова, на сторінку якого посилається Логвиненко, не всі люди вважають саме так, там також під пам'ятником Шевченку проходить свій мітинг, але ж.

Це наслідки кількох речей, не викорінивши які Україна не зможе стати на шлях демократичного розвитку. Про ці речі нібито й відомо:

1) маніпулятивна, фейкова, джинсова, продажна журналістика - кожна з них працює на недовіру обивателя до друкованого (радіо, відео) слова;

2) поширеність територією України ЗМІ сусідньої, фактично ворожої держави Росії - попри існування незалежної України на мапі світу вже 22 роки, чимало наших співгромадян довіряє дезінформації та провокаціям, що ллються невтомним потоком (чого варті лишень останні заклики Едуарда Лімонова анексувати Південно-Східну Україну чи розповіді Володимира Жириновського про американське фінансування Майдану).

Про вплив такого роду інформації пише інший блогер Денис Казанський: «Многие россияне, а также жители восточных регионов Украины искренне не понимают происходящего в Киеве. Продолжают твердить: "да вы сумасшедшие, зачем вам так нужен этот Евросоюз", "вы хоть читали текст ассоциации", "вас никто не будет там кормить" и т.д. Удивительно, что люди не понимают очевидного. События в Киеве - это уже не акции в поддержку интеграции с ЕС. Это восстание против режима».

Фактично, побиття журналістів (припустімо, цілеспрямоване) скеровано на те, щоб названі два фактори доповнити третім - затулити рота правдивій журналістиці, вибити зі строю тих, хто фіксує безчинства режиму на фото та відео, передусім тих, хто робив це завжди і безстрашно. Те, що постраждало також двоє польських журналістів, свідчить про боязнь поширення інформації за кордон. Натомість саме це побиття ще більше посприяло такому поширенню. Янукович не розуміє, що у світі дивляться і читають не лише Перший національний чи Russia Today, а звикли інформацію диверсифікувати. Якщо Перший національний робить топ-новиною «Дитяче Євробачення», то він нею переконує хіба що Віктора Федоровича і самих себе - мовляв, «у Багдаді все спокійно». Натомість реальність інша, і продовжують її висвітлювати вільні журналісти. Приклад фотокора Reuters Гліба Гараніча, котрого побито під час розгону Майдану, проте він далі, із кров'ю на обличчі продовжував знімати, тому доказ.

Фото - Liga.net