Пані Любов працює в авторському жанрі, її програми є віддзеркаленням її “я”. Ми просили її розповісти, як це - творити мистецьку програму на Львівському телебачення, і чому вона вибрала саме цей шлях:

- Завжди жартую, що вступала до Ленінградського інституту театру і кінематографії, а закінчила Санкт-Петербурзький, - розповідає Любов. - Вчили нас прекрасно і, попри, здавалося б, вузьку спеціальність - театрознавство, ми отримали всі можливі варіанти реалізації, в тому числі - на телебаченні. Після такого спецкурсу ми проходили практику - під час канікул. Це було складно: ти в чужому місті, далеко від батьків. Якось вирішила встигнути до початку цієї практики з'їздити додому, до Львова. І тут зрозуміла: навіщо мені проходити практику там, коли я можу це зробити тут, у Львові. Організувати такий собі відпочинок. Пішла на Львівське телебачення з'ясувати, чи можна там проходити практику. Але поки я дійшла до третього поверху, де було керівництво, я, як людина зацікавлена, заглянула в апаратні - подивитись, як робиться телевізійний продукт. І в мене виникла думка (не хочу нікого образити), що це - музей, а не телебачення, незважаючи на чудову техніку. Бажання проходити практику на Львівському телебаченні зникло. Я повернулася на Ленінградське телебачення, де мене направили в музично-художню дирекцію художніх програм “Ліра”. Там робили мистецькі, художні міні-фільми. Тоді, власне, запускався проект “Герої Петербургу Пушкіна, Достоєвського і Гоголя” - і я потрапила на нього. Проект був шедевральним. Ми знаходилися всередині нього в творчому сенсі, а не лише спостерігали, і так сталося, що після цієї практики мені запропонували залишитись на телебаченні. Я погодилася, однак це тривало недовго, бо треба було вибирати: чи вчитися серйозно, чи пов’язувати з Ленінградським телебаченням подальше професійне життя. Навантаження було великим, крім того, в мене були плани стосовно аспірантури. Але склалося так, що я повернулася до Львова. Я знову прийшла на Львівське телебачення, вже минуло 10 років, однак думка була та сама - музей.

Треба сказати, що лише тепер - останні рік-півтора - у нас з'явилися якісь можливості оновлювати техніку, і це вже не настільки сумно. Бо від техніки, все ж таки, дуже залежить кінцевий продукт. Потрібно мати камеру, хорошого оператора-художника, який би через кадр втілював твою ідею... Ці моменти дуже важливі, і які б геніальні ідеї не приходили до твоєї голови, глядач все одно бачить остаточний результат, який, як правило, потребує кращої якості. Але залишмо ці проблеми за кадром. Щодо безпосередньо творчості, я абсолютно задоволена, бо маю можливість реалізовувати усі свої ідеї. Програми, які я робила на Львівському телебаченні, завжди були мистецькими проектами. Змінювалися назви, проекти, але завжди було мистецтво. Дякую долі, що, будучи автором того чи іншого проекту, маю можливість пропонувати свої ідеї. Жодних конфліктів чи супротиву стосовно цього не було, можливо, певні нюанси, але це є нормальною ситуацією. У цьому сенсі Львів - це місто творче, з багатою палітрою. У жодному разі не хочеться, щоб складалося уявлення про якусь ейфорію - ні, нормальна, твереза оцінка. Є речі, які залишаються поза увагою глядача, і я намагаюся показати те, що залишається за кадром. Наприклад, “Театр у кошику”. Це дуже показово, оскільки цей колектив створює позитивний імідж України у світі, тому незрозуміло, чому на нього не звертають уваги у Львові. Однією з останніх програм, яка ще не вийшла в ефір, будуть “Львівські вітражі”. Ітиметься про ті перлини, які розкидані по цілому місті, і мало хто з львів’ян їх бачив.

- Чи було у вас відчуття, коли ви повернулись із Санкт-Петербургу, що львівське мистецьке середовище є надто консервативним, і наскільки складно було для вас влитися у нього зі своїми ідеями?

- Знаєте, Львів дуже схожий із Санкт-Петербургом. Це місто контрастів. Коли перечитаємо Достоєвського, стане очевидним, що по суті нічого не змінилося. Це тільки так здається - коли ти бачиш набережну, мости, цю невимовну красу, що все інакше. Так само, коли приїжджаєш до Львова і впадаєш у ейфорію: “Боже, яка архітектура!” Але якщо подивитися на комунальні квартири, подвір’ячка... Коли я вперше приїхала до Ленінграду, я подумала: “Жах”, бо такої кількості здеградованих людей я ще не бачила. Петербург зі своєю аристократією духу був знищений, і залишилася лише невелика жменька людей... Деякі з них були в нашому інституті, в нашому осередку. Наприклад, Наталія Борисівна Кузякіна, яка займалася літературою і театром, яку фактично просто вигнали з України - і взяли до нашого інституту. Інститут був тим осередком, тим середовищем, яке робило все, аби цей дух аристократії зберігся.

У Львові ж була ще більша розпорошеність аристократів духу, творчих людей... Справжніх інтелігентів - багато, але вони не тримаються купи. У всякому разі, не мають бажання діалогу, починають щось ділити... Це є ознакою провінційності. Ще однією прикрістю було те, що люди, які на це заслуговували, не мали ключових позицій впливу, не очолювали ті чи інші творчі осередки. І виникав внутрішній конфлікт: “Ну, як?! Ця ж людина достойна і вона продукує високе мистецтво, а їй не лише не допомагають, але й заважають”. І це, на жаль, залишається. Це сумна ознака провінційності, марґінальності Львова. Але також такі факти дають зрозуміти, яким є загал, чого він вимагає...

- Тоді яким ви бачите свого глядача і чи має ця програма вплив на формування певного середовища?

- Про це треба запитувати у глядача. Я б дуже хотіла це знати. З моїх уст інформація виглядатиме необ’єктивною. Дуже приємно, коли зустрічаєшся з кимось і тобі кажуть, що тебе бачили, натрапили на ту чи іншу програму. Це тішить. Люди телефонують. І це вже не моя заслуга, а заслуга тієї особистості, з якою я веду розмову чи про яку розповідаю. І от, наприклад, коли впродовж кількох років я вела програму “Літературний Львів”, з приводу чого я спочатку переживала, бо думала, що це досить вузька тема, бо класиків я не запрошу, а сучасна література не має стільки персоналій. Помилялася. Одразу кажу. Тому що, як з’ясувалося, є багато прекрасних літераторів - наших сучасників. Представники того ж “станіславського феномену”. І, що парадоксально, у нас їх не стільки читають, як просто обговорюють, пліткують, не знаючи достеменно предмету дискусії. Я наполягала на тому, аби “Літературний Львів” через програму виходив у прямому ефірі. Для того, щоб визначити - наскільки це потрібно, чи є сенс продовжувати відстоювати це, чи просто обґрунтовано відмовитися від проекту. У прямому ефірі у мене був і Андрухович (я дуже дякую усім колегам по мистецькому цеху, які погоджувалися і без гонорарів приїжджали за свій кошт... Андрухович приїхав до нас із Франківська просто під ефір, і Прохасько, й Іздрик, і Жадан). Була програма із культовою на сьогодні особистістю -Любком Дерешем. І, коли впродовж ефірів телефон розривається, то вже наприкінці просто не вистачає ефірного часу поставити ті запитання й довести до кінця той діалог, який ти запланував, у той час, як глядачі очікують почути відповіді на свої запитання. Найсерйознішим критерієм є власна професійна оцінка. Є передачі, які не вдаються, і це нормально. Є просто прохідні. Це природньо, коли ти розумієш, що не знайшов у якійсь темі звучання.

- А чи є мистецькі програми Львівського державного телебачення конкурентноздатними, чи вони є суто регіональними?

- Дякую за запитання. Це, знову ж таки, без ейфорії, зашкалювань. Коли я прийшла десять років тому на Львівське телебачення (програма “Теле-ART-сцена”), тоді був дуже добре налагоджений контакт зі столичним телебаченням - з УТ-2. Можна було пропонувати програми з регіонів. Ішов, звичайно, відбір. “Теле-ART-сцену”, з якою я стартувала на Львівському телебаченні, впродовж двох років цієї системи приймали повністю. Як не дивно, єдиною програмою, яку не пропустили, була програма з Юрком Кохом (львівським художником), хоча я вважаю, вона вдалася. Не пропустили, бо там були якісь небезпечні тези чи акценти. Юрко Кох є художником не для всіх. Але за два роки всі програми пройшли по УТ-2. А тепер ця система пропозицій урвалася, хоча й планується її відновлення.

Якщо це програма, чи особистість, цікава львівським глядачам, то, напевно, це зацікавить будь-яку людину, яка живе іншим життям - поза домашніми клопотами, працею, бажанням просто виспатися, відпочити, скласти гроші, аби поїхати у відпустку...

- Чи є домінантним ваше “я”, ваша думка в програмі? Ви розчиняєтеся у співрозмовнику чи в темі, про яку розповідаєте?

- Я. Обов’язково. Чую дуже багато реплік чи певних зауваг стосовно того, що мене є забагато. А я кажу: “Панове, є різні жанри. Є інформативний, де просто подається новина без будь-якої авторської позиції - і це нормально. Якщо ж ми говоримо про авторську програму, то те, кого я запрошую, про що розповідаю, є моїм “я”, моїм вибором. Тому я в жодному разі не нав’язую свою точку зору, але я її проголошую. Вона може бути діаметрально протилежною до думки співрозмовника - і це ще цікавіше. Це повинно бути обов’язково. Інакше не буде програми, не буде авторства. Ось є “Центр Європи”, і всі знають, що є позиція Янас, яка підписується під цією програмою. Ще раз кажу - вона не є останньою інстанцією, але є початковим чи засадничим принципом цього діалогу, дискурсу, іноді навіть - конфлікту.