День 28 жовтня 2004 року для журналістського середовища чи навіть ширше – для суспільства – з плином часу осмислюється все більше як дата надзвичайно значуща. В цей день 41 журналіст 5 центральних телеканалів - „Інтерa”, ICTV, Нового, «Тонісу» та НТН - повстали, вголос заявивши про політичний тиск на їхні медіа та про своє небажання більше виконувати «темники». Ще семеро журналістів із «1+1» на знак протесту проти цензури в той же день звільнилися з каналу. Тим самим, з одного боку, українські журналісти підвели підсумок попереднім зусиллям й прорахункам у боротьбі за право на професію та свободу слова і відкрили нову добу в українській журналістиці. Що вдасться зробити на цьому шляху, чи справдяться сподівання і мрії, чи стане українська журналістика справді професійною та відповідальною – покаже час. Але напевно відомо одне - журналістська революція-2004 була миттю єднання: журналістів між собою за честь професії, журналістів і значної частини суспільства за власну гідність, журналістів і частини опозиції-влади за нормальне життя в державі.

Ми всі це пережили. Кожен по-своєму і задля себе. Але це те минуле, яке ніхто з нас не зможе забути. Бо це наше життя. Ми стали творцями і учасниками історії.

«Детектор медіа» присвятить річниці події кілька своїх публікацій, розпочавши їх з інтерв’ю з генеральним директором 5 каналу – телевізійному флагману Помаранчевої революції – Іваном Адамчуком. Сьогодні ми пропонуємо увазі наших читачів фрагмент із збірки статей «ТК» - «Журналістська революція-2004. Події, люди, дискусії» - яка нещодавно вийшла друком. Це – інтерв’ю екс-голови Київської незалежної медіа-профспілки Єгора Соболєва (нині журналіста 5 каналу), який вніс неабиякий особистий вклад у журналістську революцію.

Отже, фрагмент книги «Детектор медіа».

Одним із головних організаторів журналістської революції став обраний влітку 2004 року новий голова Київської незалежної медіа-профспілки Єгор Соболєв. Сталося його обрання внаслідок ініціативи групи засновників КНМП (Андрія Шевченка, Романа Скрипіна, Євгена Глібовицького, Наталії Лигачової, Сергія Черненка та інших). Засновники медіа-профспілки розуміли, що Сергій Гузь, попередній голова КНМП, обраний під час її заснування у 2002 році, зробивши великий внесок у розбудову організації у всеукраїнському масштабі, водночас, не будучи київським журналістом, не має достатніх контактів з телевізійниками центральних каналів. Між тим, знаючи настрої цього середовища, можна було сподіватися на активізацію дій проти цензури саме київських телевізійників, адже вони найбільш потерпали від системи «темників». Потрібен був тільки досвідчений організатор, якому б київські журналісти довіряли, будучи особисто з ним добре знайомі. Єгор Соболєв видався найбільш відповідною кандидатурою, що й підтвердив подальший хід подій. Ініціативу групи засновників КНМП підтримав у червні 2004 року з’їзд, обравши Єгора Соболєва головою КНМП, а Сергію Гузю доручивши спрямувати зусилля на створення Незалежної медіа-профспілки України. І це червневе рішення без перебільшення стало одним із вирішальних для організації журналістського спротиву цензурі – спротиву, що, зрештою, вилився у журналістську жовтневу революцію.

Єгор Соболєв народився 26 лютого 1977 року в місті Краснодарі, Росія. Вищої освіти не має - в 1995-му покинув навчання на третьому курсі історичного факультету Південно-Сахалінського педагогічного інституту. Переїхав до бабусі в Україну. 1995 – рекламний агент, потім - кореспондент газети «Фемида-пресс» (Донецьк). 1995 – 1996 - ведучий програми “Економічний тиждень” телеканалу «7*7» (Донецьк). 1996 - кореспондент газети «City» (Київ). 1997-1998 - кореспондент газети «Киевские ведомости». 1998-2002 - шеф-кореспондент інформаційного агентства “Українські Новини”. 2002-2004 - незалежний журналіст. 2004 – лідер Київської незалежної медіа-профспілки. З березня 2005 - спеціальний кореспондент 5 каналу.

У липні 2005 року ті події Єгор Соболєв аналізує та оцінює спеціально для збірки «Журналістська революція-2004. Події, люди, дискусії».

Що допомогло журналістам згуртуватися

– Медіа-профспілка була створена ще 2002 року й у 2004 була організацією з дворічною історією, – згадує Єгор Соболєв. – Власне, я не був серед організаторів у 2002 році, тому знаю про це тільки зі слів інших. Тоді якраз була впроваджена тотальна цензура, тому люди, а зокрема журналісти, намагалися шукати способів боротьби з цензурою, розуміючи, що перемога насамперед залежить від їхньої здатності консолідуватися, згуртуватися. Мовляв, якщо їм це вдасться зробити, то вони зможуть разом вільно сказати „ні”. Тільки так можна перемогти, якщо ж вони неспроможні діяти гуртом, то програють. Тоді ми програли.

На мій погляд, так трапилося тому, що не вдалося знайти спільної думки серед журналістів, стався розкол. Дехто вважав, що це насправді не щирий протест проти цензури, а просто хтось прагне лобіювати свої інтереси за спинами інших. Тобто серед журналістів не було згуртованості й розуміння того, що на першому місці мають бути не власні амбіції та особистісні стосунки, а загальна й єдина мета – збереження і відстоювання своїх прав на вільне слово. По-друге, я думаю, що причиною провалу 2002 року було також те, що у справу втрутилися політики, зокрема – тодішній голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Микола Томенко. Звичайно, будь-яка підтримка для нас була і тоді, в 2002-му, і в 2004 році вельми важливою. Проте справа в тому, що політичні опозиційні сили стали представляти протест журналістів як свою заслугу. Зрозуміло, це давало їм переваги у своєму середовищі, однак на журналістів справляло відразливе враження. Був момент, коли журналісти у жовтні 2002 року справді готові були об'єднатися та виступити разом, але Томенко чинив тиск, вимагаючи від журналістів підписів під відкритим листом проти цензури – причому негайно. Звичайно, такі дії та „прохання” відштовхнули багатьох людей – ніхто не хотів бути інструментом у політичній грі.

У 2004 році були ті самі проблеми, проте вже був гіркій досвід минулого, тому нам частково вдавалося боротися з політиками. Цей рух, заснований у жовтні 2004, звичайно, був започаткований профспілкою, проте ми навіть не дали йому назви і завжди намагалися не афішувати його пов`язаність з медіа-профспілкою. Ми навмисно з перших же днів, після 28 жовтня, не називали це профспілковою акцією та просили ЗМІ, щоб вони так само цього не робили. Боялися того, що журналісти, навчені гірким досвідом профспілкових акцій 2002 року, взагалі не будуть нас сприймати і знову нічого не вийде.

Безумовно, ми вже мали певну репутацію. Можливо в чиїхось очах сумнівну, проте, думаю, у переважної більшості – позитивну. Проте на той час потрібна була і та меншість. Тому ми завжди переконували розглядати згадану акцію як спільний рух за професійні права. Немає більш головних чи менш головних – є прес-служба, яка тісно співпрацює з «Детектор медіаю», і допомагає нам обмінюватися інформацією та постачає цю інформацію до ЗМІ та громадськості. Завдяки таким діям ми уникли можливого розколу, так званого „перетягування ковдри”. Тобто не хтось один виступає від імені руху на екранах телебачення чи у пресі, а самі ЗМІ поширюють отриману від нас інформацію. Цей рух було представлено як боротьбу за загальножурналістські інтереси, а не як ініціативу окремої людини.

Пригадую, серед журналістів-підписантів були люди, які просто люто ненавиділи один одного або погано ставилися. Проте всі вони розуміли, що треба забути про антипатії і діяти спільно. Журналісті заслуговують на повагу саме за цей здоровий глузд, за розуміння того, що професійні інтереси вище від особистих образ.

Звичайно, журналісти просто патологічно боялися того, щоб їх пов’язували із будь-якими політичними силами. Пригадую, як на одну з наших прес-конференцій прийшов депутат „Нашої України” і почав кричати у мегафон про свою підтримку, повагу, захоплення. Я був змушений його знімати з імпровізованої трибуни та благати, щоб він йшов зі своїм мегафоном. Ми чинили так для того, щоб це не сприймалося як політична акція, а виключно як журналістська боротьба, якою вона й була насправді.

Чому це було так важливо? Менеджери каналів використовували таку „підтримку” опозиційних депутатів для дискредитації журналістського спротиву. Мовляв, журналістів просто використовують.

Журналісти мали зрозуміти, що це не боротьба за когось, а за свою професію, за можливість робити те, що ти вмієш, та отримувати за це платню, а не бути безробітним, що тоді вже ставало тотальною проблемою навіть для дуже талановитих людей.

Це не була лише профспілкова боротьба, багато талановитих активістів не були членами профспілки, не є ними і тепер. Наприклад, Настя Образцова, яка першою висловила ідею повстання на „Інтері”, що було вкрай важливо. Увесь цей час боролася під справжньою загрозою звільнення.

Більше того, журналісти „1+1” взагалі діяли з якогось моменту повністю відокремлено. Ігор Скляревський, можливо, був серед перших, хто обговорював ситуацію, що склалася. Проте згодом із цензурою стали боротися Борсюк, а потім й Мазур, Добровольська, які взагалі ніколи не цікавилися ідеями профспілки. Образно кажучи, профспілка виявилася кинутим у воду каменем, який вже давно лежав на дні, а кола від нього ще ширилися на поверхні, охоплюючи дедалі більше журналістів.

Стратегія та координація дій у ході жовтневих подій журналістської революції. Співпраця з журналістами центральних телеканалів

– Спочатку ми всі посварилися. Справа в тому, що протест планувався загальний, а «1+1» був другим каналом, якому про це стало відомо. Можливо навіть, саме їхня переконаність у перемозі сприяла поширенню протестних настроїв на інших каналах: Новому, ICTV, УТ-1, які відчували, що вони не самі – журналісти провідних каналів готові боротися разом із ними.

Проте в якийсь момент, можливо, через антипатію до профспілки з 2002 року, але коли вже розпочиналися зустрічі, підготовка людей до спільного виступу, справді консолідованого, саме в цей момент журналісти «1+1» вирішили діяти окремо. Байдуже – чи вони борються, проголошуючи, що вони з нами, чи вони борються, проголошуючи, що роблять це окремо – проте всі ж боролися за одну справу. Питання з нами чи без нас – це риторика.

З самого початку було зрозуміло, що всіх не підняти. На всіх каналах на початку подій можна було створити тільки активну меншість наших прихильників. Більшою була кількість наших прихильників на ICTV, але вона все одно була меншістю, якщо брати всіх ведучих, усіх випускових редакторів, усіх журналістів у цілому.

Коли журналісти „1+1” у відповідальний момент вирішили діяти окремо, вони розкололися на ту саму меншість, яка казала, що так працювати не можна, і більшість, котра волала – що ж робити, адже у нас тут Оселедчику (головному продюсеру телеканалу – «ТК») погрожують, а ви пропонуєте на барикади йти?! Тоді радикальна меншість пішла з каналу, і ми пересварилися. Від їхньої поведінки залежало, чи буде боротьба за ефір, адже вони полишили свої робочі місця. Профспілка зайняла таку позицію, що не можна звільнятися з каналів, слід відмовлятися працювати за „темниками”. Тоді як команда «1+1» вважала, що це не ефективно. У нас був тиждень, сказати б, ідеологічних суперечок, фракційності. Тобто, у загальній боротьбі всі прагнули подолання цензури, проте мали різні погляди на те, як це можна зробити. Згодом наші стосунки поліпшилися.

Було вирішено утворити фонд підтримки журналістів, яких усе ж таки звільнять. Було зрозуміло, що звільнення будуть, і першим став Володя Голосняк, якого звільнили з УТ-1. Ідея фондової грошової підтримки виникла тому, що ми прагнули заспокоїти багатьох колег, які вже втратили роботу або готові були звільнятися. Звичайно, люди більш рішучі тоді, коли знають, що вони можуть отримати дві-три місячні зарплати і це допоможе їм проіснувати, адже журналісти на той момент заробляли небагато. Тоді професія була непотрібна, потрібна була пропаганда, а не журналістика. Заробітна плата була не висока та, думаю, мало хто мав якісь заощадження. Таких були одиниці. З іншого боку, відчувалося, що бажання журналістів боротися, їх публічні протести викликали величезну повагу з боку великої кількості людей. Нам писали, нам дзвонили, будь-яким чином висловлювали свою підтримку й у тому числі пропонували гроші. Здається, першим був такий собі – Юрій Когутяк, він займається в медіа рекламним бізнесом, очолює рекламну компанію. Він зателефонував і запропонував гроші, якщо вони потрібні. Саме тоді було створено Фонд.

Фонд дуже швидко, буквально за кілька днів, зібрав, здається, кілька тисяч доларів. Проте гроші ми не витратили. Запропонували звільненому Голосняку допомогу, проте Володя насправді робив це не за гроші та не задля іміджу, тому він відмовився, сказавши, що шукатиме іншу роботу. Щодо інших журналістів, то їх не звільняли, просто відсторонювали від роботи, проте залишали на робочих місцях. Жодного разу не збиралася Рада, що розпоряджається грошима, думаю, ці гроші зберігаються на випадок „страшних випробувань”, що можливо, а то й напевно чатують на нас у майбутньому.

Співпраця з Національною Спілкою журналістів

- Жодної участі в телереволюції НСЖУ не брала. Вони, звичайно, нам допомагали, були з нами, повністю поділяли всі ті ідеї та прагнення, що висував на той час наш рух. Проте справа в тому, що НСЖУ майже не має своїх представників серед телебачення. Вона має велике представництво в регіональній пресі, у друкованих ЗМІ, проте не в телебаченні, тому що на ТБ працюють переважно молоді люди, які не є членами НСЖУ, утвореної ще за радянських часів.

Координація регіональних осередків профспілки

– Оскільки ця революція стосувалася центральних телеканалів, то жодної потреби мати якусь координацію чи узгодження позиції з регіональними медіа в принципі не було. Звичайно, ми відчули відгук на наші протести від десятків регіональних телекомпаній, вони були солідарні з нами у прагненні побороти „темники” та цензуру. Проте, що в них там на місцях робилося, ми тоді не знали. Епіцентр подій знаходився саме в Києві, тому ми боролися тут. Часто зідзвонювалися, наприклад, зі львівськими журналістами, у них на той час також проходили схожі акції. Наші дії ми узгоджували на рівні обміну інформацією. Проте, мені здається, це не слід вважати „заколотом” на всю Україну.

Про роль інтернет-видань у подіях 2004 року

– Для нас усі ЗМІ, що писали про проблеми цензури та про „біль” її присутності, мали величезне значення. У цьому сенсі „Детектор медіа” була теж однією з героїнь революції, саме тут постійно піднімалися тема особистої відповідальності журналістів, проблема того, як впливає робота та брехня журналістів на людей, на їх життя, на країну в цілому. Такі публікації істотно змінювали журналістів, для багатьох це були такі моменти, коли люди починали думати вже не про роботу, кар’єру, заробітну плату, а про совість, Бога, душу. Це було вкрай важливо. Усі, хто про це писав, робили неймовірні внески у нашу перемогу, так само як „Українська правда”, як „Кореспондент-нет”, тоді цю проблему висвітлювало також багато газет. Частина видань цього робити не могла, тому інтернет-виданням на той час було трохи простіше правдиво висвітлювати події, що відбувалися в країні. Щодо читачів, то я не думаю, що для них є якась різниця між інтернет-виданнями та просто друкованими ЗМІ, їм байдуже, де прочитати інформацію, головне їхнє прагнення було, є і має бути – це якість та правдивість написаного, щоб це було доступно та зрозуміло.

Досвід ефективних форм протесту. Уроки для майбутнього

- Перший урок: протести не треба допускати, тобто постійно мусить бути профілактика. Починається все з того, що хтось починає тобі вказувати, що ти якось не так поставив кому, а закінчується тим, що журналіст взагалі не потрібен, тому що є „темник”, є синхрон, уже переданий з іншої телекомпанії, а тобі просто треба бути присутнім при тому, як буде змонтований практично зроблений за тебе сюжет.

Тобто, перша порада на майбутнє – це профілактика. Якщо ж це лихо все-таки станеться, то, звичайно, треба в будь-який спосіб об’єднуватися. Для майбутніх організаторів друга – головна порада: просто благайте, просіть людей забути про все особисте між ними та пам’ятати про те, що є важливим для всіх, що їх об’єднує, а не роз’єднує.

Приміром, під час нашої акції спочатку було трохи зверхнє ставлення до журналістів УТ-1. Ми навіть не запрошували їх на першому етапі повстання, проте вони приєдналися на другому та стали досить активними учасниками, дуже сильним епіцентром спротиву, рішучим, розумним та послідовним.

Третє – для організаторів важливо „не висовуватися”. Нехай їх взагалі ніхто не знає – це тільки краще. По-перше, по вулицях будеш спокійніше ходити, по-друге, у людей не буде відчуття, що їх використовують. Тому що менеджери завжди б'ють саме на це. Це не означає, що організатор не мусить запалювати людей, надихати їх, коли вони зневірюються, пропонувати різні шляхи, просто знайомити їх, що, до речі, дуже допомагає загальному „відчуттю плеча”, духу боротьби, – проте не виставлятися наперед.

Якщо розглядати ситуацію такою, якою вона була минулого року, то дуже важливо не починати з того, щоб „кидати людей під танки”, тому що таких, як Скляревський, який був готовий до радикальних дій, до звільнення, лише 5%, одиниці, а щоб перемогти, потрібно хоча б 51%, а бажано 95%. Тому ми почали з іншої форми протесту, ми сказали: „Ми будемо просто чесно працювати, ми не хочемо звільнятися, ми любимо ці канали, ми любимо цих менеджерів. Давайте ми скажемо – „ні” цензорам і „так” – своїм каналам!” Завдяки цьому багато журналістів усвідомили, що вони, звичайно ж, проти цензури, однак не будуть звільнятися, а приєднаються до спротиву. Це дало час для того, щоб агітувати інших, тому що здійснювався сильний тиск на совість інших людей. Одна справа, коли хтось один агітує, і зовсім інша, коли поруч із тобою працюють Образцова та Павлюк, які кожен день б’ються за сюжети, їм не соромно поставити підпис під власним відзнятим матеріалом, а ти продовжуєш писати по „темнику”. Звичайно, це тисне. Врешті-решт, „до танків” таки дійшло – 22, 25 листопада, коли „1+1”, УТ-1 відмовилися працювати, на „Інтері” люди дійшли до відчаю та заявили, що йдуть на Майдан. Це вже були „танки”, проте це був період, коли журналісти побачили, що разом, об’єднуючись, можна покращили ефір. Проте з цього точно не можна починати, це певний апогей, завершальна стадія боротьби.

Чи можливе перенесення стратегій та форм протестів із країни до країни, від часу до часу? Чи був використаний досвід минулого для формування стратегії дій 2004?

- Звичайно, думаю, що всі революції однакові. Вважаю, що вони з'являються спочатку як „купка окремих людей”, які найбільше відчувають незадоволення та мають хороший талант організаторів. А згодом ця „купка” розповсюджує ідеї, що охоплюють маси, велику частину соціуму, прошарку населення, і далі вже ця сила „змітає” на своєму шляху все.

Якогось позитивного досвіду повстань у нас не було. Взагалі, спочатку ніхто не вірив у перемогу, тобто, люди розуміли, що, якщо вони цього не зроблять, то їм просто буде соромно на себе дивитися в дзеркало. На другому етапі вже з’явилася надія, але так само вона була примарною. Залишалося питання, коли ж до нас приєднаються телеведучі? Ведучі – це справді була вирішальна сила, коли вони були під цензорами, звичайно, перемагали останні, коли вони вийшли з-під них, – цензура одразу впала. Тому вагання, які на початку ще в когось були, зникли з приєднанням до нас ведучих-журналістів. Просто тоді все змінилося за один день. Ми отримали шалену силу та підтримку. Це були перші проміння перемоги.

Чи збережеться корпоративна солідарність зразка 2004-го року на 2006 – рік парламентських виборів?

– Звичайно, хотілося б думати, що ми все правильно організували, тому в нас була консолідація. Проте це було просто відчуття якоїсь „трагічної відірваності”, терпець журналістів урвався, далі вже було просто соромно.

Наприклад, ти йдеш по вулиці й когось б'ють. Є люди, які підійдуть і скажуть – зупиніться! Можливо, навіть постраждають від цього, але щось зроблять. Є люди, які можуть так пройти, але потім викликати міліцію, є велика кількість людей, яка пройде повз і зробить вигляд, що нічого не помітили. Журналісти опинилися в четвертій позиції – їм казали – „підійди та вдар ногою”. Вони вже були в такому стані використання або наруги, коли їх професійними обов'язками стало саме це.

Невимовно важко дивитися на людей, в яких тьмяні очі, яким не хочеться розмовляти про роботу. (Хоча журналістика – це таке середовище, де тільки про це й говорять зазвичай). Але на той час багатьом журналістам було патологічно соромно, з ними лаялись їхні чоловіки або дружини. Журналісти боялися вдягнути на вулицю щось з логотипом, символікою свого каналу – хоча раніше це робили, щоб пишатися своє приналежністю до авторитетного каналу. Саме це було найголовнішою ознакою того періоду, коли нам вдалося сконсолідувати людей. Це було таке об'єднання, як кажуть, „перед розстрілом”: або ми це зробимо, або далі вже кінець. Сильний відчай багатьох справді радикалізував.

Дух єднання: нині та на майбутнє

– Тепер, звичайно, відчаю немає. Журналістика нині переживає ренесанс. Чи знизилася консолідація?.. Певно, ні, тому що минулого року ми відчули, яка це сила. Тому схильність до консолідації тепер вища. Проте, якщо не буде великих проблем, то вона буде послаблюватися. Є ризик, що в якийсь момент журналісти втратять пильність і розуміння того, що всі вони – партнери, є спільна мета, спільна справа. На сьогодні в журналістів таке відчуття може зникнути, тому що цензура буде жити стільки, скільки живе журналістика. Завжди є бажання, намагання когось піти легшим шляхом.

Ситуація з майбутніми виборами-2006, думаю, буде набагато краща, аніж із виборами 2004 року, з точки зору свободи медіа та зменшення тиску на ЗМІ. Проте, припускаю, що вона може бути і гіршою, ніж тепер. Можливо, будуть спроби впливу на політику великих каналів, окремих газет, частини радіо, припускаю, що можливі навіть досить неприємні способи намагання лобіювати в ЗМІ свої інтереси. Хоча переконаний, що такої „тотальної машини”, яка біле перетворювала на чорне та навпаки, – уже не буде. Вибори пройдуть в атмосфері більшої правдивості, з боку журналістського висвітлення – вони будуть набагато кращими.

Читайте також:

Іван Адамчук: «Ми реалізувалися, може, вже не на 30, а на 32 відсотки»