Ігоря Пелиха зараз немає на екрані, але він поступово нарощує власну присутність на українському телебаченні в якості генпродюсера і засновника продавшн-студії «Роги і копита ТБ». Про дитинство в Тернополі, продюсування та «Галопом по європах 2» Ігор розповів «Детектор медіа».

 - Ігоре, зараз твоя продакшн-студія робить програму «Таксі» для каналу «Сіті» (повний варіант інтерв’ю з ведучим програми Григорієм Германом читайте в журналі «Детектор медіа» №1-2/2007 – «ТК»)  за форматом «кеш-кеб». Розкажи про це.

- Перед тим, як запускати будь-який телевізійний продукт, продюсер, канал чи продакшн-компанія  мають у нього повірити. Повірити настільки, щоби заразити цією вірою інших людей.

Ми в «Таксі» повірили. І, здається, заразили всіх, кого запросили на проект. Дуже важливо вміти не боятися делегувати команді, окремим людям, якісь повноваження. Давати їм можливість відчувати, що вони за це відповідальні, що вони мають із цим впоратися, що вони важливі. Кожному продюсеру потрібна «чуйка», незалежно від того, чи це продюсер на телебаченні, чи в шоу-бізнесі. Програма виходить кожний день, і це насправді дуже великий шмат роботи. На її зйомки виїжджають четверо людей - оператор, інженер, водій другої машини, з якої ведеться зйомка, та ведучий. Ще є одна людина, яка вигадує питання для учасників, і людина, яка ці запитання начитує. Ми -  я, оператор-постановник та режисер-постановник, - витрачаємо мало не 40 відсотків того часу, з чого починали. От перший місяць, коли «Таксі» лише запускалося, ми реально ночами не спали. Тому для продюсера дуже важливо побудувати таку систему виробництва, яка б не потребувала постійного контролю з його боку.

Ще одна специфіка «Таксі»: це дуже високотехнологічна програма. В самій машині немає ні одного оператора. В ній шість камер, які інстальовані абсолютно намертво, та 4500 світлодіодів.

- А камери які?

- Якщо не помиляюся, камери називаються «watec»-wat 250d. Вони дуже специфічні і, здається, в Києві, крім нас, таких більше не має ніхто.  У нас взагалі багато вузькоспеціалізованих камер, і вони всі мають різне призначення. Є такі, що знімають під водою. Є такі, які ми в програмі «На свою голову» вішали собаці на шию, коли робили експеримент «що цікавить собаку в Києві».

- Для «Таксі» машину купувала студія, чи канал?

- У випадку з «кеш-кебом» машину мав забезпечити канал.

- Що планують робити «Роги» найближчим часом?

- Знімаємо програму зі смішною назвою «Галопом по Європах - 2». 11 березня об 11.40 вона  виходить в ефір ICTV. Ми взялися за відновлення «Галопів» не через те, що нам немає чого робити, чи через брак форматів. Коли ми закривали «Галопи», програма не задихалася від старості - вона приносила дуже хороші гроші, але ми просто відчули, що нам уже нічого в ній робити. Суть нових «Галопів» наступна. Є дві знімальних групи, є двоє ведучих: я і Фоззі (гурт ТНМК). Фоззі ходить по бульварі Шевченка, зустрічає дівчину і запитує: «Хочеш кудись поїхати? Хочеш? Ок. Дивись, на Троєщині зараз є Ігор Пелих. Роби замовлення, кого ти хочеш собі в супутники. Брюнет? Високий, низький?». І Пелих знаходить такого клієнта. Найголовніша відмінність: раніше ми робили акцент на парі, яка бореться за те, щоби поїхати, і так далі. Тут акцент зміщений на саме поняття  «супутник». Адже герої програми не бачать одне одного аж до самої зустрічі в аеропорту. Найголовніше: герої «втрясають» всі справи один за одного. Тобто, з моменту, відколи ми знайшли пару бажаючих поїхати, вони пишуть список із повною інформацією, де хто живе, працює, де саме знаходяться купальник і паспорт. Одним словом, все те, що потрібно, аби просто зараз поїхати на тиждень на моря. А далі найвеселіше: ведучі міняються цими списками, і все йде навпаки: він збирає її речі, вона пояснює його жінці, що «вибачте, але я з вашим Васею поїду на курорт, покажіть де його джинси і шкарпетки, і таке інше». Схема залишилася та ж сама, змінилася лише драматургічна модель. Саме тому нам і цікаво далі цим займатися.

- Розкажи, як ви домовляєтеся з посольствами.

- Не проблема. Наприклад, людина виграла подорож до Іспанії. Її нереально відправити в той же день і навіть завтра. Мінімум – тиждень. Тоді ми знімаємо програму до етапу, коли вони в аеропорту отримали путівки, раді, щасливі і таке інше. Далі – «ВСЕ. СТОП! Хлопці-дівчата, ви поїдете в Іспанію, але поїдете до неї через тиждень». Завтра ми знімаємо ще одну програму, де люди поїхали в Єгипет. Вони їдуть в той же день, ми знімаємо їх в Єгипті, встигаємо повернутися, змонтуватися, випустити в ефір, а потім наздоганяємо з «іспанцями». От так і все. Великій турагенції робити візи легше. Можливо, ти знаєш, що великі фірми мають свою акредитацію в посольстві і там розуміють, що документи, які ми «галопом» приносимо на отримання віз, призначені дійсно для зйомок, а не для відправки претендента на заробітки.

- У «Рогів і копит» власна техніка, чи ви її орендуєте?

- Своя. Рік тому досить серйозно ризикнули і придбали  4 камкодери SONY  HVR Z1. Також є штук вісім вузькопрофільних міні-камер з радіоканалами, про які я вже говорив. Є три дуже потужних монтажних пости на базі Final Cut, трохи світла. Одним словом, симптом нормального українця – «мати трошки в хаті для себе :)»  Цього вистачає з головою. Офіс неподалік від метро «Університет», на Богдана Хмельницького.

- Ти займаєшся розважальними проектами на телебаченні. Що, на твою думку, вони мають давати глядачам?

- Мені здається, що люди дивляться розважальні передачі з одною прихованою думкою: значна частина аудиторії все ж таки приміряє ті ситуації, які вона бачить в програмі, на себе. Точно знаю, що більшість пар, які дивилися попередні «Галопи» бодай один раз, поставили одне одному запитання на зразок «якби мене зловили, ти б мене відпустила?» Тобто, якщо продукт дійсно добре зроблено, він дає можливість побути в шкірі того, кого ти бачиш в телевізорі. І, найголовніше, – тобі цього самому хочеться

- Як ти оцінюєш програмне наповнення телеканалів на сьогодні? Чого тобі, як глядачу, особисто не вистачає?

- Відчувається вже не перший рік ситуація, яка колись була на початку дев'яностих. Пам'ятаєш, коли на вулиці ти бачив різні варіанти одних і тих самих джинсів «пірамід»? Схожа ситуація зараз у телевізорі. На «плюсах» успішно пройшов сезон з «Танцями»  - все, всі канали дружно пробують спаяти те ж саме. Хто  за п'ять, хто за двадцять копійок. Але щоб було «схоже  на танці». Ризикувати першим завжди страшно. Але практика показує, що вторинна версія успішного рішення твого конкурента майже ніколи не стане тою «бомбою», яку так хоче канал. Не можу сказати, що мені чогось не вистачає. Просто каналів зараз багато

- Чи будуть колись продакшени виробляти програми для дітей? Як зробити це прибутковим та скільки, на твою думку, на цьому можливо заробити?

- Будуть. Виробник завжди буде робити те, що вигідно робити. Інше питання, що ми звикли до того, що дитяча програма - це обов'язково щось просте і дешеве, після чого однозначно мультик. Мені колись стало не по собі, коли прочитав кількість людей в титрах одного з найуспішніших дитячих форматів - «Вулиця Сезам». Після цього починаєш думати над тим, наскільки продукт такого рівня може бути реалізованим в Україні взагалі. Адже тут звична схема здешевлення виробництва за рахунок  продакт плейсменту не працює. І не тільки через наше законодавство. Самі власники формату, наскільки мені відомо, не допускають ніякої реклами в тілі програми, окрім присутності Nestle на самому початку - і то лише в стартовій шапці.

Але це точно те, чим би дуже хотілося зайнятись. Замучився відповідати своєму малому, чому  персонажі «Сезаму» не говорять українською.

Сам особисто розумію, що якісний дитячий продукт є дуже затратним. Думаю, що без утручання держави тут не обійтись. Канали точно не будуть собі у збиток виробляти, чи купувати нерентабельні дитячі програми.

- Який відсоток прибутку, по твоїй інформації, приносять серіали?

- Далеко не той, який показують податковій. Не забувай про те, що серіал - це взагалі окреме питання. І коли ти запускаєш виробництво, то чітко розумієш, що продаж показу в Україні вже покриє видатки і, за грамотно організованого процесу, вийде у плюс. А потім настає друга частина «марлезонського балету» – продаж права на трансляцію в Росії.

Україномовні варіанти на зразок «Лесі та Роми», які виробляє ICTV, я особисто сприймаю як подвиг. Одним словом, це точно не 20 відсотків, які типово прописують у кошторисах.

- Який відсоток прибутку від телепродукту вважається адекватним на Заході?

- Адекватність –  річ відносна. Як на мене, рентабельність повинна бути не нижчою, ніж 35-40 відсотків.

- Як ти ставишся до реклами алкоголю на телебаченні?

- «Сам п'ю і вас запрошую» :) Нормально ставлюся. Я точно не ханжа. І мене бісять усякі круглі/квадратні столи, де наші високоморальні стовпи суспільства бризкають слиною стосовно шкоди від реклами алкоголю, після чого, відговорившись, біжать до  фуршетного столу і пропускають  «грам  думається 20, а може навіть 30, а може й  півкіло» горілки. Пора зрозуміти, що платити треба за все. Не хочеш дивитись рекламу – дивись платний каналі і не ний.

- Ігоре, як вирости з рівня продюсера на якомусь конкретному каналі, до продюсера з власною «фабрикою»?

- До фабрики нам ще, як до Києва пішки.... Ризикнути. В бізнесі все однаково - не важливо, чи ти займаєшся телебаченням, чи виробляєш ковбасу. За спиною «Рогів та копит» немає багатих «дядь» із волохатими руками. Іншими словами, всі гроші наші. Старт відбувався на програмі «На всю голову». До неї не було нічого.

- Про програму «На свою голову». Ви готували її два роки, а випустили 26 епізодів – не мені судити, багато це, чи мало. Чому її закрили?

- Бо вона занадто ресурсомістка. «Галопи» у виробництві коштували на порядок менше, а вихід за рекламою давали той самий. Тоді ми ще себе заганяли в рамки співпраці з клієнтами, спонсорами. А це ювелірно тонка справа. Тобі здається так: «давайте гроші, ми самі знаємо, як вас там показати». А їм здається, що вони  краще знають, як робиться телебачення, і починають вказувати. Завдання продюсера - зробити так, щоби було комфортно і тобі, і їм. Найвищий пілотаж – це показувати продукт у програмі так, аби склалося враження, що вона без нього просто неможлива. Наприклад, «Самсунг» у програмі «На свою голову». Я дуже дорожив цим контрактом, бо в нас із ними було справді хороше партнерство. Я не бачив жодної програми, в якій би так природно було показано, на що здатний той чи інший телефон, хоча це не є програма про телефон. Він просто там на своєму місці.

- Це тонка межа, якою йде домовленість між виробником і спонсором? Які були труднощі в вашому випадку?

- Дуже тонка. Телевізор – це два боки одного екрану. З одного боку сидить рекламодавець, а з другого виробник. Ні без першого, ні без другого телевізор не існуватиме.

- У чому складність виробництва програми «На свою голову»?

- «Галопи» знімалися один день. Щоразу по заведеному, налагодженому механізму. Для того, щоб зробити «На свою голову», треба було щоразу придумувати новий сценарій програми, бo це квест. Ми сидимо і думаємо: якщо герой піде сюди, а не туди, значить, ми маємо і в цьому напрямку поставити якийсь капкан чи ще щось. Ми мали прорахувати дії пересічної людини і під це написати сценарій. Спочатку всю розробку віддавали компанії «autoquest.com.ua», яка організовує квестерські ігри в Києві. Через якийсь час ми зрозуміли механізм побудови гри й почали робити це самі. Я, насправді, дорого б дав, щоб для мене хтось продумав стільки екстремальних ситуацій, тому що в реальному житті їх за рік стільки не набереться, скільки за одну нашу програму.

- Який чистий прибуток у відсотках можна вважати успішною угодою між продакшном та каналом?

- Стандарту немає. Якщо ти робиш кілограм цукерок і приносиш його в магазин, то ти кажеш: «Це коштує 5 гривень. І нехай вас не турбує, скільки в тих цукерках шоколаду, а скільки горішків». Тобто, в ідеалі ти зробив продукт, не важливо, чи це лише презентація, чи гола касета, і виставив його на продаж. Хто скорше запропонував кращі умови, того і тапки. На жаль, так буває не завжди. Там є інші підводні камені, які стосуються відповідальності виробника за частку, яку даватиме програма, авторські права як на самі вироблені епізоди, так і на формат у цілому. Я знаю одне: як виробники так і канали набивають на цьому  гулі, але  справа все одно просувається.

- Майбутнє - за продакшнами?

- У принципі, канали, саме телевізійне мовлення в тому вигляді, в якому воно зараз є, має зникнути  за якийсь час, бо скоро Інтернет охопить усе. Захотів ти подивитися «Comedy Club» – заходь у тирнет і дивися, не чекаючи тиждень. І от тоді всі рекламні блоки в чистому вигляді пропадуть, як мамонти  в Сибіру. Натомість частка прихованої реклами, продакт плейсмент різко збільшиться. Але це буде ще не скоро..... шкода, звичайно,  що не скоро...

- Ігоре, зможеш згадати історії, ситуації та події, які зробили тебе Пелихом, якого знає ціла країна?

- Не вся. Недавно мені в Хмельницькій області виписали штраф за перевищення швидкості на трасі. Не бачив там чоловік телевізора.

Пам’ятаю, що в дитинстві  багато читав і був хлопцем абсолютно не математичного складу розуму. У мене з точними науками відбувався повний добрий вечір, і, якщо урок не був пов'язаний з літерами, я завжди списував. Дуже багато часу в моєму дитинстві займала вулиця, незважаючи на всі спроби батьків записати мене на якусь музику. З родиною, з батьками в мене склалося не дуже, бо, коли я був малий, батьки розлучилися. Правильним хлопчиком я не був – це точно. Один із нюансів, який відображає ситуацію: у восьмому класі мені поставили нормальні оцінки лише тому, що батько пообіцяв, що я залишу школу та піду в ПТУ. А інакше – знов у восьмий клас. Як усі нормальні пацани, я бився, але сказати, що був великим хуліганом, не можу. Все дитинство займався вільною боротьбою…

- У борців, як правило, поламані вуха. А в тебе вони цілі…Як так?

- Це феномен, бо в мене поламано все: ключиці, руки, пальці. Єдине, що в мене не поламане – це вуха. І точно пам’ятаю, що був навіть якийсь час, коли виникло бажання дверима прищемити собі вуха, бо це н правильно: всі твої дружбани ходять з поламаними вухами, а ти, як ідіот, із цілими. Десь у 14-15 років я перескочив дворові війни й одразу потрапив у інший світ – це були різні організації, наприклад  спілка націоналістичної української молоді, з якої потім виросла УНА-УНСО.

- Після ПТУ ти працював майстром з ремонту взуття. Як ти потрапив у діджейство, радіо та місцеве телебачення?

- Десь у шостому класі я купив за 25 чи 30 карбованців гітару. А ти знаєш, що в кожному дворі є хтось, хто грає на гітарі, і це дуже престижно. Я навчився непогано грати і загорівся, щоби у мене була своя група. Ми з цією групою на якомусь дні молоді вирішили виступити на центральній площі Тернополя. Техніки не було як такої, ми про це знали, але все одно обдзвонили всіх своїх колег, друзів, дівок зі словами: «Чуваки, приходьте – завтра ми лабаєм». Вони прийшли, а ніхто нічого не чує, звуку немає, стоять якісь відстріли з довгим волоссям, грають хеві метал. Коротше, цирк. І нас тоді закидали копійками…(сміється) Чесно кажучи, в мене більшої в житті травми не було. Я думав, що повішуся того вечора. Потім два тижні з дому не виходив, бо було дуже соромно. Тим не менше, за рік ми зробили під егідою Дня молоді окремий рок-фестиваль, який живе успішно до цього часу і називається «Нівроку». Тоді от і трапилася ситуація, через яку я став ведучим. Концерт затримався з технічних причин десь на півтори години, а народу багато, і треба щось робити. І я вийшов «щось триндіти». Далі кожного наступного року я працював на фестивалі ведучим. Пам’ятаю, ми свого часу забракували заявку на участь у фестивалі нікому не відомої тоді групи «Океан Ельзи». Сказали, що вони «не формат» ....  дурні були.(Сміється)

- А взуття, все ж таки, робити вмієш?

- Думаю, що так. Був такий момент, коли страшно потрібні були гроші. Дівчині якійсь на подарунок, здається. Я умудрився вдома сам зробити ковбойські чоботи - це найвищий пілотаж у взуттєвій справі. То я їх зробив настільки шикарно, що під виглядом того, що це якісь родичі з Канади переслали, здав їх у комісіонку і отримав 60 баксів. 95 рік, у моді якраз почали з'являтися бриті голови, спортивні штани, і в Тернополі лише кілька чоловік ходили з довгими патлами і проколотими вухами – я серед них. Тоді в Тернополі зорганізувалася перша приватна телекомпанія, на якій я робив музичну програму «Веселий Роджер». Вона стала досить популярною серед місцевих. Потім я пішов із того каналу, після чого мене з розпростертими обіймами прийняли на обласному державному телебаченні. Щось страшніше, ніж державна телекомпанія початку 90-х, придумати важко. Звідти мене вигнали за «профнепридатність». Тоді я поклявся, що ніколи більше в житті не буду працювати на державні компанії взагалі. Після того я працював на першій приватній тернопільській FM-станції. Ми з групою далі виступали на концертах. Одним із них був фестиваль «Рок-Екзистенція» в Києві. В нас зламалася примочка від гітари. Ведучим був Сашко Положинський, він оголосив нас, і пішов грітися. Ми «тринь-бринь-тринь», а воно не грає. Звук пропав. І я почав робити те, що я робив на концертах удома – триндіти в мікрофон.

- А що ти говорив?

- А біс його маму  знає. Насправді, до цього часу не можу пояснити, як це робиться. Ти береш аудиторію і відчуваєш, що ти з нею – на одній хвилі. Після того, як я щось говорив на «Рок-Екзистенції», до мене підійшов товариш і сказав: «В Києві починається радіо, приходь до нас. Крутиться лише україномовна альтернатива. Ніякого блатняка, ніяких російських пісень». Такого влучання, щоби мені хтось пропонував робити те, чого я хочу сам, у моєму житті до того не було. Потім в Інтернеті познайомився зі своєю дружиною Сашкою (вона слухала мене на «Столиці»), яка запропонувала пройти кастинг на ведучого програми «Не всі вдома» на «1+1». Так прийшов туди. Далі – «Галопом по європах», які придумала моя теща - вона просто в два ходи ручкою прописала мені весь формат програми. Ну, а далі ви знаєте – пішло-поїхало...