Не звернути уваги на дівчину з тату «Лише смерть приходить обов'язково» неможливо. Втім, журналістку «Українського тижня» Валерію Бурлакову більше знають за її публікаціями. Вона однаково цікаво пише і про мотиви гопників, яких наймають для мітингів, і репортажі з місць народних заворушень, і про «Бусинок» нинішньої епохи.

«Тиждень.UA», за словами Валерії Бурлакової, видання, найближче їй по духу. Тут поділяють її погляди на актуальні теми та не «ріжуть» її матеріалів. До цього їй довелося працювати й у виданні з нерухомості, і в прес-службі. Що означають її тату й у що вірять журналісти нового покоління - в інтерв'ю з одеситкою із журналістської династії.

«Хто замовляв гопників, можуть знати не тільки в Партії регіонів,

а й у "Батьківщині", та УДАРі»

- Валеріє, наша з вами розмова випала на свято Преображення Господнього. Йдучи на зустріч, я дивилася на обличчя киян, осяяні букетами польових квітів. Що означає цей день для вас? Чи вірите ви в Бога?

- Це дуже складне запитання, і я абсолютно не впевнена щодо відповіді. Я не ходжу до церкви. Але інколи дуже хочеться вірити.

 - Чи вірите ви журналістам у владі? Останні події довкола Київради й осінніх виборів свідчать, що влада, можливо, остерігається таких журналістів, як Ігор Луценко, Єгор Соболєв, Тетяна Чорновол. Кому на користь їхні рішення відкласти диктофони задля мандатів?

- Журналістам у владі теж дуже хочеться вірити. Однак у політиці дуже важко не втратити обличчя через наявність грошей. Подивимося. Наразі мені на думку не спадають журналісти, які стали хорошими політиками.

- А Андрій Шевченко? :)

- Хіба що Андрій Шевченко.

- Ви брали участь в ефірі «Шустер live» щодо справи Тітушка. Зокрема, пообіцяли Віталію Яремі, який очолює Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування фактів нападу на представників ЗМІ, посприяти у з'ясуванні інформації щодо того, хто найняв «спортсменів» для участі в мітингу. Чи вдалося щось з'ясувати?

- Я довго намагалася вийти на кінцеву ланку. Дістала кілька прізвищ, але всі вони знизу. Втім, я впевнена, що вийти на конкретних замовників можуть не тільки депутати Партії регіонів, але й депутати «Батьківщини», УДАРу. Адже всі вони знають, у кого «замовляти» «тітушків» - а ця людина, в свою чергу, знає, хто саме платив за провокацію біля «Інтерконтиненталю».

Як свідчили мої співрозмовники, того дня спортсменів винайняли саме регіонали. Всі бачили фото, на якому славнозвісний Вадим Тітушко разом із «колегами» охороняє сцену на «антифашистському» мітингу за кілька годин до подій біля Софійської площі. З бейджиками охоронців.

Однак, за словами «тітушків», і «Батьківщина» неодноразово використовувала спортсменів для охорони мітингів. Захищають спортсмени й бізнесові інтереси партії УДАР - зокрема, гопники охороняють забудову на Серафимовича, яка, як свідчать ЗМІ, належить нардепу з фракції Кличка. За даними «Української правди», бійців у спортштанах під час парламентських виборів завозив на свою дільницю кандидат-ударівець із 95-го округу Олександр Юраков.

Депутати від опозиції могли б дізнатись ім'я замовника. А через пересічних хлопців його знайти фактично неможливо.

- Чи зв'язувалися з вами представники ТСК після ефіру?

- Ні. Я теж не зверталася до них, оскільки те, що вдалося з'ясувати - дуже незначна інформація.

- Чи сподіваєтеся на результат у розслідуванні нападу на Ольгу Сніцарчук та Владислава Соделя (інтерв'ю відбувалося ще до вироку трьом із чотирьох нападників, за яким вони отримали умовні строки)?

- У Вадима Тітушка все буде добре. Думаю, регіонали пообіцяли відмазати Румуна, якщо він зробить заяву про те, що працював на опозицію. Абсолютно очевидно, що хтось сплатив за нього чималу заставу - майже 23 тисячі гривень.

Цікаво, що тиск, який чиниться на громадських активістів - набагато серйозніший. Приміром, хлопцю, який малював у Криму «особу, схожу на президента України Віктора Януковича» з червоною крапкою на лобі, встановили вдвічі більшу заставу - 57 тисяч гривень. На відміну від Тітушка, він раніше не судимий.

- А важко було взяти інтерв'ю з анонімним представником «спортсменів»?

- Дуже просто. І дуже випадково. Я передивилася відео й побачила серед спортсменів знайомого. Впевнена, що він не узгоджував ні з ким своїх відповідей, бо я його розбудила зранку й попросила хоча б анонімно розповісти, як воно було. Він відповів: «Ну ладно»...

«І скінхеди, й антифашисти розуміють,

що в статті мають бути представлені різні точки зору»

- Як колишній одеситці вам, напевне, відомо про нещодавнє побиття Femen у цьому місті. Воно відбулося за таким само сценарієм, як і в Києві в день візиту патріарха Кирила: активістки кажуть, що на них напали люди у штатському, щойно вони вийшли з під'їзду. Як оцінюєте ситуацію з побиттям представників цього руху?

- Це суто моя позиція: Femen - рух настільки провокативний... Не здивуюсь, якщо колись вони самі інсценують побиття, щоб привернути зайву увагу до себе, чи вже робили це.

Моє ставлення до них було доволі скептичним. Однак після того, як вони спиляли хрест жертвам репресій... ставлення стало відверто поганим. Вони перейшли межу. Цього, на мою думку, не зробили б навіть активістки з Pussy Riot.

- З яких позицій ви, як журналістка, пишете про них зараз? Адже якщо те, що сталося з ними в липні, правда, дівчат можна зарахувати до жертв репресій.

- Особисто мені не доводилося висвітлювати діяльність Femen. І, чесно кажучи, не хотілося б. Однак, звісно, у випадку репресій міліції і влади та несправедливих звинувачень треба підтримувати будь-яку людину, незалежно від її поглядів.

- Які з громадських рухів є для вас нині найцікавішими як лідерські?

- Думаю, свої лідери є в кожній сфері. У боротьбі з забудовниками помітна робота Ігоря Луценка, руху «Захистимо старий Київ». У сфері виховання українських даїшників - «Дорожній контроль». Дуже цікавою мені здається діяльність громадського руху Copwatch, що займається вуличним моніторингом діяльності правоохоронців: хлопці знімають на відео підозрілі дії силовиків.

Ще одна класна ініціатива - група громадського спостереження ОЗОН, активісти якої фіксують зловживання міліції на акціях протесту. Незалежний моніторинг зібрань у цивілізованих країнах є найважливішим джерелом інформації про поведінку учасників акції та правоохоронців. Втягнутим у конфлікт протестувальникам буває не до відеозйомки, а силовики нерідко висвітлюють акцію вигідним собі чином - прикладом цього є оприлюднена міліцією «відеонарізка» подій на виборчій дільниці у Первомайську Миколаївської області.

Важко не помітити активістів «Свободи», які, на відміну від основної маси людей, яких виводить на мітинги «Батьківщина», УДАР та, певна річ, Партія регіонів, виходять на вулицю не за гроші.

- Чи поділяєте їхні погляди?

- На мою думку, журналіст, якщо й має якісь симпатії, в жодному разі не повинен афішувати їх. Якщо люди з кардинально протилежними поглядами активно борються за свою мету, це потрібно правдиво висвітлювати, незалежно від власних переконань.

- На обкладинці вашої сторінки у Facebook тривалий час була цитата Бандери. Чи не зараховували вас до симпатиків «Свободи»?

- «Коли поміж хлібом та свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб» - так, ці слова належать Степану Бандері. Однак членом ВО «Свобода» він не був :) Я ж не Тягнибока цитувала.

Хоча сьогодні до симпатиків «Свободи» чи то навіть до лав невидимих фашистів, на боротьбу з якими регіонали виводили дітей та бюджетників, можуть зарахувати будь-яку людину, яка розмовляє українською мовою, вдягла вишиванку чи вигукнула «Слава Україні!». Пальцем у небо.

- А можливо взагалі писати про неформальні об'єднання, будучи відстороненою і не будучи членом якоїсь групи? Адже вам потрібно мати інсайдерську інформацію - дізнаватися про акції чи таємні креслення штабу...

- Так, контакти потрібно мати. Але їх можна мати з радикально різними людьми та підтримувати певний нетрайлітет. Це справа довіри, а не приналежності. Не обов'язково ставати у лави «тітушків», щоб поспілкуватися з одним із них. Хоча репортаж, звісно, був би класний.

- А чи були у вас неприємності з міліцією через те, що ви пишете на ці теми? Наприклад, Олену Білозерську, активного блогера, саме через те, що вона першою дізнається про акції окремих організацій, викликали на допити до міліції. Чи виникали подібні ситуації у вас?

- Ні, саме таких проблем я не мала.

- Як самі учасники рухів - скінхеди й антифашисти, наприклад - ставляться до того, що ви пишете й про одних, і про інших?

- Я думаю, всі добре розуміють, що в статті мають бути представлені різні точки зору. Мені здається, що до журналістів усі ставляться якщо не з повагою, то принаймні з розумінням. Моя робота як журналіста - зібрати інформацію.

- Приємно, що в таких тусовках вони володіють інформацією про стандарти журналістики й поважають роботу журналіста. А як ви себе захищаєте на мітингах і акціях?

- Проблем саме з активістами під час акцій у мене не було ніколи. Років п'ять тому на деяких акціях до журналістів ставилися скептично, вимагали не знімати. Зараз представників преси мітингувальники сприймають абсолютно спокійно, всім потрібно, щоб акції висвітлювали.

Набагато більше питань до міліції. Міліціонери можуть заважати знімати, безпідставно не пропускати кудись - таке зі мною траплялося неодноразово. Чи то просто не виконувати свої обов'язки - як під час побиття Влада Соделя та Ольги Сніцарчук.

Колись міліціонери не пускали мене на мітинг і відмовлялися показати свої посвідчення. Набрала «102», пояснила, що невідомі люди у формі заважають мені працювати, а довести, що вони справді працівники міліції, - не можуть. За 10 хвилин приїхав наряд. Хлопці відразу й посвідчення свої знайшли, і крізь кордон мене пропустили.

Нещодавно під час висвітлення акції протесту проти незаконного виробництва в Семиполках на мене кидалась охорона виробництва. Вимагали не знімати. Кричали, погрожували, штовхалися. Міліціонерів поруч було аж троє, втім, вони зробили вигляд, що нічого не відбувається. Від охоронців захистили самі селяни.

Після штурму райвідділку у Фастові вимагав не знімати його та бійців «Беркуту», погрожував розбити камеру безпосередньо правоохоронець. Правда, у цивільному - що він слідчий, мені розповіли місцеві мешканці.

- Чи вдягли б ви на себе захисний жилет на час присутності на мітингу?

- Я би дуже не хотіла. По перше, жилет не захистить. Під час «врадіївського майдану» «Беркут» побив Ковальова - журналіста 5-го каналу з мікрофоном у руках. Під час повалення паркану масажиста Азарова в Броварах «тітушко» Сергій Стягов побив журналіста «Маєш право знати» Андрія Качора - хлопця з відеокамерою в руках, який сказав спортсмену, що він журналіст. Після чого й отримав удар в обличчя. Який жилет?

По-друге, якщо не журналіст - то бити можна? Якщо знімає пересічна людина?

По-третє, на мітингах я люблю просто блукати в натовпі, слухати розмови людей, які не помічають мене поруч. У жилеті - помітять.

- Досвідчені журналісти, зокрема Олександр Мартиненко, радять представникам ЗМІ якомога обережніше поводитися мітингах. На вашу думку, що втратить глядач і читач, якщо представники ЗМІ з безпечної відстані спостерігатимуть за натовпом на мітингах?

- Я не можу не чути, що кажуть люди. Не бачити їхніх емоцій. Не розмовляти з ними. Не можу зробити жодних висновків зі «спостерігання з безпечної відстані» за хаотичним пересуванням мітингувальників, величною панорамною битвою чи дрібною бійкою між кількома учасниками акції - я просто не розумітиму, що там насправді відбулось і з якої причини. Особисто мені потрібно бути в центрі подій.

«"Дорожній контроль " - це тріумф у громадському активізмі»

- Уявімо, якщо в такому жилеті буде журналіст «Дорожнього контролю»...

- Я нещодавно їздила з ними у нічний рейд, і переконалася, що Дзиндзю впізнають абсолютно всі навіть без жилета - даїшники, удошники, перехожі.

Якщо проти журналіста налаштовані, то битимуть - у жилеті чи без жилета.

- Як ви оцінюєте систематичні напади на «Дорожній контроль»? Чому міліція їх не захищає?

- Тому що вони справді дістали ДАІ. Вони дуже класно працюють. І міліція, напевне, має певні теплі відносини з даїшниками і хоче допомогти братам далі заробляти на життя хабарами.

Але «Дорожній контроль» насправді діє. Це певний тріумф у громадському активізмі. Дзиндзю всі знають в обличчя. Коли ми їздили, було дуже весело - даїшники просто втікали. Вони бачать Дзиндзю, здіймаються з місця і їдуть геть! І так три чи чотири екіпажі.

До того ж, журналісти «Громадського контролю», Copwatch, ОЗОНу привчають міліціонерів не нервуватися, не хамити й не погрожувати, коли їх знімають. Не кричати, що це заборонено, - це неправда. Правоохоронці нарешті чітко розуміють: їх може побачити вся країна.

- Наскільки корисніша діяльність таких напівгромадських ЗМІ у порівнянні з класичною моделлю ЗМІ, де є стандарти, формати і зобов'язання?

- «Дорожній контроль» - дуже вузькоспрямоване видання. Жодне ЗМІ не присвячуватиме стільки уваги питанню даїшників. Тому дуже добре, що вони це роблять. І що в них є журналістські посвідчення - сподіваюся, ціліші будуть...

- Чи довіряєте їхнім матеріалам як об'єктивним - особливо у світлі нападу на журналістів «Дорожнього контролю»?

- Щоби сказати на сто відсотків, треба бути присутнім на місцях інцидентів. Звісно, теоретично будь-яка людина, на яку напали, може перебільшити на емоціях. Але не сумніваюся, що напади відбуваються насправді.

- Як ви оцінюєте рішення журі міжнародного конкурсу блогерів The Bobs позбавити Олену Білозерську перемоги?

- Важко сказати. Я її не читаю особливо.

Думаю, країна - організатор конкурсу має право відмовити людині, записи якої порушують закони країни чи мораль. Наприклад, якщо в українському конкурсі блогерів перемагатиме той, хто закликає подарувати Крим Росії чи пише, що української нації не існує - то, напевне, він заслуговуватиме на дискваліфікацію. Хоча за нинішньої влади може й перемогти...

- Однак після цього випадку блог Олени продовжують читати чимало людей. На вашу думку, наскільки відповідальний блогер за те, що він пише у своєму блозі? Чи діють у соцмережах етичні норми?

- На мою думку, у соцмережах не має бути етичних норм. Я згодна з висловом «можна не погоджуватися з тим, що ви кажете, але ви маєте право це казати». І блогосфера - це справді місце, де кожен ділиться особистою думкою. Думки в нас різні. Думати ніхто не забороняв. І ділитися не має бути заборонено будь-чим, окрім хіба що дитячої порнографії.

«Якщо доведеться обирати між власною безпекою

та виходом важливого матеріалу, згадаю про Бориса Дерев'янка»

- Чи часто шукали роботу за оголошеннями? Як на вас реагують роботодавці, зважаючи на ваш неординарний зовнішній вигляд? :)

- Лише один раз шукала роботу таким чином, на той час мала за плечима роки чотири досвіду. Тоді я приховала тату під довгими рукавами. А під час співбесіди засукала їх. Майбутнього шефа татуювання не налякали, і я отримала роботу в прес-службі комерційної компанії. Як я з'ясувала пізніше, там діяв суворий дрескод. Але мені про нього так ніхто й не наважився сказати :)

- Що означають усі ці знаки?

- Різне... Тризуб я витатуювала, коли довелося на деякий час переїхати до Москви. Я знала, що мені буде надзвичайно важко жити в Росії, навіть недовго. Хотіла постійно мати при собі якийсь шматочок батьківщини. Щось, що мене заспокоїть.

Інша - цитата з «Полковнику ніхто не пише» Маркеса: «Лише смерть приходить обов'язково». Це відповідь поштаря на слова полковника про те, що сьогодні йому обов'язково мав прийти лист. А для мене - нагадування про те, що ні в чому не можна бути впевненим на 100 відсотків.

Це - мексиканська Санта Муерте, свята смерть. Яскрава ілюстрація до слів Маркеса, а не моє персональне захоплення релігійним культом далекої країни.

Це - на згадку про близького друга, який помер. В нього було таке ж саме татуювання - серце, пробите якорем. Він моряком був.

- Які ваші орієнтири в журналістиці?

- Мені здається, що орієнтиром тут має бути не чийсь стиль роботи, подачі чи пошуку матеріалу, а тільки особисті якості. У першу чергу - сміливість. Орієнтуватися варто на сотні колег, яких убили за їхню роботу. Які знали, що це може статися й, тим не менш, продовжували працювати.

З дитинства пам'ятаю Бориса Дерев'янка, редактора «Вечірньої Одеси», якого застрелили в 1997 році. У «Вечірці» багато років працювала моя бабуся, часто забирала мене зі школи та приводила до редакції. Якщо колись мені доведеться свідомо обирати між власною безпекою та виходом важливого матеріалу - згадаю його та все зроблю правильно.

- Як ви формувалися як журналіст в Одесі, де стільки нарікань на місцеві ЗМІ?

- Так, проблем в одеської преси вистачає. У першу чергу, це відсутність незалежної журналістики. Тут кожне видання комусь належить - то губернатору, то партії «Родіна»... І в результаті всі матеріали подаються з упереджених позицій.

На щастя, в одеських ЗМІ я не працювала жодного дня. А мої перші університети - це бабуся й мама, вони журналістки за фахом. Щоправда, мама, Наталія Барська, пише рідко - працює зазвичай головним редактором. Була головредом у журналі Commercial Real Estate Ukraine, журналі «Антиквар», зараз - у «Світі квартир»...

Найбільше надихала бабуся, Наталія Лисенко. Де вона тільки не працювала... Навіть стала заслуженим журналістом Азербайджану. І завжди була в захваті від своєї роботи. Мені здається, потрібно бути доволі специфічною людиною, щоби справді бути щасливим від того, що ти, приміром, спустився в шахту й пробув там цілу зміну, чи простояв добу поспіль без сну на якомусь мітингу. Бабуся така. Я теж.

- Чому ви працюєте в «Українському тижні»?

- Про це видання можна з певністю сказати, що там немає цензури. Мені доводилося працювати у виданнях, де вирізали половину тексту, бо редактори були незгодні з чимось. У «Тижні» мене жодного разу не «різали». До того ж, тут є можливість чесно писати про те, що мені небайдуже: мовне питання, міліцію, репресії проти громадських активістів, забудови... Про все.

Чи висміювати гідні цього слова чи вчинки нашої еліти або тих, хто хоче нею здаватись у віп-хроніках. Знаю, що ніхто не скаже мені: «Про цього можна писати, а про цього - ні». Знаю, що про це мріє більшість моїх колег. Часто згадую слова Любові Жаловаги, редакторки УНІАН, колектив якого наважився на протест проти цензури. На моє наївне запитання, чому вони вирішили боротись, а не звільнитися, вона відповіла: «Не можна звільнитись і просто перейти у демократичне видання. "Українська правда", "Тиждень" і ТBі не гумові».

Для мене дуже важливо було поїхати у Врадіївку, приміром, і справді зрозуміти, що там відбувається. Дуже багато було конспіративних підозр на рахунок народного повстання - мовляв, усе це підстава. Але коли я туди приїхала, то переконалася, що кожна бабуся підтверджує: «Вони злочинці, вони тероризували нас багато років...». Повернутись, і написати все, як це відчула я. А не намагатися підлаштувати отриману інформацію під уже сформульовану позицію видання, вигідну його інвестору, як це робиться в багатьох газетах...

- Як правило, інтерес ЗМІ до таких подій швидко згасає.

- Ми продовжуємо висвітлювати цю тему. Після мене у Врадіїївці побував мій колега з «Тижня», і це не останнє відрядження. Власне, це ж найцікавіше - що відбувається потім, коли з гучної події роз'їжджаються ЗМІ? Чи дарма люди проливали кров? Без перебільшення: нею всі сходи райвідділку були залиті... Але зараз, на щастя, увага до Врадіївки досі прикута не лише в нашій редакції.

З відеоверсією інтерв`ю можна ознайомитися тут.

Фото Максима Лісового