Постійний автор «Детектор медіа» Андрій Кокотюха у відповідь на озвучену в опитуванні «Відеотеки» думку Олексія Мустафіна про обов'язковість дотримання принципу презумпції невинуватості у висвітленні подій у Врадіївці розмірковує над тим, чи можна називати людей не підозрюваними, а винними у злочині, поки це не встановлено судом. Редакція «Детектор медіа» хоч і не в усьому погоджується з автором, усе ж публікує його точку зору, оскільки завжди підтримує відкриту професійну дискусію. Ми пропонуємо колегам підключитися до полеміки.

Приводом глянути на контент телепроектів із яскраво вираженою соціальною складовою під не зовсім звичним кутом зору послугувало опитування «Відеотеки», в якому ваш автор теж узяв участь. Ішлося про те, чи не було порушень журналістських стандартів під час висвітлення трагічних подій у Врадіївці.

З колегами, котрі також коментували це, жодної домовленості про те, як відповідати, не було. Більше того: не з усіма знайомий особисто. Тим не менше, переважна більшість не завжди знайомих між собою професіоналів відповіла не просто однаково за змістом, а навіть буквально повторювали сказане іншим: ні, стандарти не порушувалися, бо потерпіла Ірина Крашкова сама пішла на контакт на відміну від її товаришки по нещастю, нині покійної Оксани Макар.

Тим не менше, один коментар кардинально, якщо не радикально відрізнявся від решти. Відомий журналіст Олексій Мустафін, відійшовши від конкретики, хоч непрямо, але по факту засудив як Ірину Крашкову, так і журналістів, котрі лише ретранслювали її слова про те, що бив та ґвалтував її міліціонер Євген Дрижак. Після написання цього речення пан Мустафін засудить і вашого автора: адже я, не бувши на місці пригоди, а отже - не маючи на це підстав, називаю злочинцем незнайому мені людину. Чим - разом із Іриною Крашковою! - підміняю собою суд. Ба більше: навіть якби я був на місці пригоди і все бачив, усе одно не маю права назвати ґвалтівника тим, ким він є насправді.

Завершив свій коментар Олексій Мустафін маленьким шедевром, котрий варто процитувати дослівно: «Звинувачені (міліціонери Поліщук і Дрижак. - А.К.) не є звичайними громадянами. Вони є представниками влади. А ставлення до влади в нас досить специфічне».

Тобто, трактуючи цей коментар буквально, представники влади в Україні винні в очах громадян завжди. Не тому, що справді щось накоїли, а через те, що вони є представниками влади.

Таким чином, Поліщук і Дрижак винні не в тому, що били та ґвалтували, а в тому, що представляють владу. Насправді, коли, за Мустафіним, розділити ці два поняття, означені менти можуть - увага, наголошую, можуть! - виявитися невинними в скоєнні тяжкого злочину, якщо їх такими визнає український суд. Те, що обоє служать у міліції, стане козирем у руках їхніх адвокатів. Мовляв, на владу, зокрема - владу міліцейську, українці завжди вішають усіх собак. Саме тому жертва зґвалтування назвала їхні імена та прізвища. Очевидно, вона побоялася назвати імена справжніх ґвалтівників. Або не знала, хто це був, тож вирішила про всяк випадок обмовити двох порядних слуг закону, котрі або не привіталися з нею, або показали на вулиці дулі при людях, або не заплатили за пиво в магазині.

Вийшовши в спробі знайти такі самі «порушення» за межі висвітлення Врадіївської трагедії, можна, знову ж таки, користуючись логікою шановного Олексія Мустафіна, виявити подібні «проблеми» в щоденних програмах, де регулярно піднімаються соціальні теми. Найкраще зробити це на прикладі деяких недавніх випусків ток-шоу «Говорить Україна» проекту каналу «Україна».

Отже, програма від 15 липня. Історія дівчини Люби, вихованки інтернату в Запоріжжі, котра викинулася з вікна через систематичні знущання вихователя Наталі Кляшторної. Ця дівчина, так само, як Ірина Крашкова, називає своїх мучителів на камеру, це чують мільйони. Ніхто із запрошених у студію експертів, шанованих психологів, не має сумнівів у тому, що Кляшторна била та принижувала неповнолітню. Між іншим, за це передбачена кримінальна відповідальність, на чому в ефірі чомусь ніхто прямо не наголосив.

Не знаю, чи є там справа і чи відбудеться колись суд. Але, накладаючи на ситуацію матрицю, запропоновану Олексієм Мустафіним, зауважу: вихователька, яку дівчина назвала своєю мучителькою, може виявитися невинною. Бо, по-перше, не було суду, а отже неетично називати її прізвище, псуючи щонайменше ділову репутацію. По-друге, вона представляє владу інтернату, тому її можуть оббрехати лише через те, що ставлення наших людей до влади специфічне. Нарешті, по-третє, треба погодитися не лише з правдою дівчини Люби, але й із зустрічною правдою виховательки Кляшторної та її неповнолітніх захисниць. Ця правда в тому, що, цитуючи Гліба Жеглова, «Кирпичь никакого кошелика не резал». Тобто, ніхто нікого не бив, дівчина сама винна, розмова взагалі пішла в непролазні нетрі підліткових амурів, що явно мало намір відволікти студію та ведучого від головного. Ну, а нами, глядачами, маніпулюють, аби мільйони без суду та слідства повірили в те, що молода вихователька Кляшторна - садистка, котра оточила себе посіпаками з числа лояльних до неї вихованців.

До речі, дівчатка-заступниці напевне мають в інтернаті якісь преференції. Психолог Наталя Ломоносова порівняла інтернатівські порядки з тюремними, а в тюрмах - це для тих, хто не знає, - існує таке поняття, як «актив». В армії це «діди», котрі співпрацюють із офіцерами й командирами та пресують інших, виконуючи їхні прямі, частіше - непрямі вказівки. Але кожне моє слово, як і кожне слово звинувачення на адресу згаданої виховательки при бажанні цілком можна назвати звинуваченням без суду. Отже - наклепом. Ну, а поширення цієї інформації в популярній телевізійній програмі на широку аудиторію - порушенням журналістських стандартів та етики.

Такі ж самі питання цілком можуть виникнути до випуску «Говорить Україна» від 18 липня. Йшлося про міліціонера з Полтавщини, котрий врізався в колону випускників на своєму авто. Є потерпілі. І, звісно ж, маємо іншу правду: школярі самі винні, що йшли по шосе, експертиза показує - міліціонер за кермом був тверезий, загалом же ставлення до міліції в нас специфічне, на правоохоронців вішають усіх собак. Тобто, знову реальні постраждалі зібралися та вступили в злочинну змову з командою телепроекту та журналістом Олексієм Сухановим, аби обклепати ні в чому не винну людину. А ми всі в це, безумовно, повіримо, бо міліції не любимо.

Гаразд, Бог із ними, з безкарними злочинцями в погонах. У випуску від 11 липня розказано історію, в якій ані міліція, ані інша українська влада чомусь не фігурує. Молода жінка з Мелітополя намагалася втопити в туалеті немовля. Та ще й доводить, що пологи стали для неї несподіванкою, бо не знала, що вагітна. Думала - просто товстенька, бо не лінується їсти. Ага, забув - вона вже раз народжувала, тобто, досвід є. Правда, ми не почули, чи знала вона тоді про свою вагітність. Ведучий Суханов не приховує антипатії не так до так званої героїні, як до її рідних, котрі створили сприятливу для появи таких огидних фактів атмосферу. Але що, глядачі повинні припустити, що все було не так? І молода мама не викидала свого немовляти, бо цей злочин жодним судом не доведений? Тобто, знову наклеп?

Ці та інші історії, в яких фігурують жертви й винуватці, значною мірою характерні для пострадянського суспільства. Вихователька лупить дівчину, яка їй чимось не подобається, бо не бачить у ній людини, рівної собі. Головне тут - проявити маленьку, але владу. Породілля може легко викинути немовля в сортир, бо батьки виховані суспільством, ідеологія якого не передбачала навіть натяку на взаємну повагу та можливість домовлятися усім з усіма та обговорювати проблеми в зародку. Додайте сюди генетичну, передану з кров'ю, в спадок кількох поколінь і цілком виправдану недовіру до вітчизняних судів - і зрозумієте, чому українці готові якщо не до прямого суду Лінча, то принаймні до непрямого, якими є телевізійна програма, друкована публікація, текст в інтернеті.

Так, існує теорія «кількох правд». Її навіть ілюстрували у своїх творах письменник Рюноске Акутагава й режисер Акіра Куросава, що екранізував їх у класичній стрічці «Расемон», коли на одне, здавалося б, очевидне злочинне діяння існує декілька різних поглядів. І всі претендують на правдивість. Або - Фрідріх Дюрренматт, який у романі «Правосуддя!» змоделював ситуацію, котру цілком готовий прийняти той же Олексій Мустафін. За сюжетом, убивця застрелив людину на очах у купи свідків. Але потім запропонував припустити, що вбивцею міг бути не він, очевидці помиляються - і злочинця в результаті виправдовують. Зрештою, маніяк Жан-Батіст Гренуй із культового «Парфюмера» Патріка Зюскінда змусив усіх довкола не просто повірити в свою невинуватість, а й звинуватити у своїх злочинах іншого, лише побризкавши себе власноруч виготовленим божественним ароматом. Вбивця перестав смердіти - й відразу перестав вважатися вбивцею. Його виправдав той самий суд, який ще недавно визнавав провину Гренуя на підставі беззаперечних доказів.

Тут, до речі, Олексій Мустафін правий: журналісти готові багато чого пробачити тим, хто не смердить, і повішати всіх собак на смердюхів. Їхній злочин - лише в наявності поганого запаху. І не журналісти винні в тому, що в Україні смердить переважно той, хто наділений хоч якоюсь владою.

Закликаючи колег не квапитися, не називати речі своїми іменами, а дочекатися суду, можна апелювати до цієї самої теорії «кількох правд». Але так можна договоритися до того, що крім правди в'язня ГУЛАГу є й правда Сталіна, котрий його туди відправив. Диктатор не винен у тому, що народ специфічно ставиться до влади. Може, він і не диктатор зовсім...

Натомість творці відповідного телевізійного контенту, в тому числі команда «Говорить Україна», намагаються йти єдино правильним у наших умовах тотальної недовіри й безкарності шляхом: називати винних не «підозрюваними», а саме винними. Люди хочуть знати, хто винен. І є надія, що колись українці самі почнуть не просто шукати винних, а й критично оцінювати отриману інформацію. Це допоможе нам усім вирішити наступне питання: що робити, аби такого не повторювалося.