Та Пелих як почав базікати про телепроекти, омріяні ним, про молодих адвокатів українських, які, мов Робін Гуди, беззахисних захищають... Говорив Ігорко – зупинитися не міг. Збагнула Зіна, що знудився той від гламурних проектів, соціалки захотів, геройства красного. Зрозуміла це, кмітливиця, та про настрої свої дівочі забула. Недоречні вони були. А Пелих - нум імена різні на Підалькіну сипати, знайомими своїми дивувати. „Юрко Зелений”, – мовив... „Юрко?! – схаменулася Зіна. – Та від того хлопака невтомного щотижня новини музичні про українських музикантів отримую. Він ще літерами ФДР підписується!”. Мовила таке Зіна Пелиху й телефон Зеленого записала, бо вельми закортіло їй із тим Юрком погомоніти трохи.

БОТАНІЧНИЙ САД. УНІВЕРСИТЕТ

Туди й повів Зелений Зіну, щоб інтерв'ювала його. Місце шукати став, затінок. Сонце пекло. У його променях і сіли Зіна і Юрко на порожню лавицю. Хотіла було Підалькіна порозмірковувати про те, чому в Києві лави саме в зелений колір фарбують. Та схаменулася. Юрко Зелений сидів поруч і чекав на її запитання. Було вельми приємно це Зіні.

З.П. (намагаючись якомога швидше задовольнити інтерв'юера): - А що це таке - ФДР?

Ю.З. (теж льотом, ніби й чекав на це запитання дівоче): - ФДР – це як усталена торгова марка. Розтлумачувати скорочення немає сенсу. Ми займаємося тим, що надаємо радіосервіс – забезпечуємо музикою усі радіостанції України. До нас надходять записи від виконавців, їхніх представників, видавництв. Це відбувається легально. І ми робимо щотижневу розсилку музики. Відсотків 90% того, що слухачі чують на радіо, у тому числі, й лайна – усе йде від нас. Розсилається багато музики на різні смаки й уподобання. Тут немало й української музики. Але вона осідає в збірнях чи розкрадається ді-джеями у приватні колекції, нехтується програмними директорами, лягає мертвим баластом. Сподіваюся, що час на неї ще мусить прийти. Хто зберігав її, зможе своїм архівом скористатися. Головне, щоб законодавчі чинники змінилися таким чином, щоб різко зріс попит на українську музику.

З.П. (мружачись від сонця): - А те, що я знаходжу в поштовій скриньці щотижня - це теж твоїх рук справа?

Ю.З. (охоче - видно, що Зеленому було теж радісно базікати із Зіною): - Це інша ділянка діяльності ФДР. Виникла ця ідея в 2001 році. У нас було завдання забезпечити наш інформаційний простір українськими музичними новинами, які мають певну періодичність і охоплюють не тільки провідних виконавців, а й ведуть пошук тих імен, які через кілька років можуть набути розголосу. Нам таки вдалося пробити стіну відсутності новин про україномовну музику. Зараз цим займаються служби новин, глянцеві та альтернативні видання, інтернет. Я навіть відчуваю конкуренцію, і це добре. Ще чотири роки тому конкуренції не було. Хоча розкручуються, як правило, ті імена, які вже й так розкручені. Якщо трапляється нове ім'я, то столичні мас-медіа „відморожуються”. А мені особисто писати про тих, про кого вже все сказано-переказано – нецікаво, значно цікавіше про незнаних розповідати. Наша розсилка розходиться не лише Україною. Отримувачі новин про український шоу-бізнес є як у Луганську, так і в Чопі, як у Чернігові так і в Севастополі. Є й у Канаді, на Далекому Сході Росії, у Санкт-Петербурзі, Польщі, Німеччині... Наші новини в радіоефірі використовують в усіх цих країнах. За допомогою розсилки нам вдалося розкрутити гурт „Фактично Самі”. Вони сьогодні входять, так би мовити, у першу лігу. А також і Марію Бурмаку. Коли ми почали давати інформацію про неї, вона була вже відома, але ще не була поп-зіркою, інтерв'ю з якою прагнуть отримати глянцеві видання. Ще чотири роки тому про неї більш-менш писали хіба що в інтернеті. Певною мірою, ми самі створюємо новини і події. Коли в новинах пишуть, що ді-джей Ікс зробив ремікс виконавцю Ігрек, то у відсотках 80% ми того ді-джея і звели з тим виконавцем.

З.П. (відганяючи від своєї ноги комаря): - Розкажи, Юрку, про структуру ФДР.

Ю.З. (жваво, ніби цілу ніч готувався до відповіді): - Наш керівник та засновник Роман Кальмук у радіобізнесі з першої половини 90-х. Він працював програмним директором на „Супер-нова” та на "Радіо Столиці” (власне не "СтолицЯ" – як нині, а "Радіо СтолицІ" – в присвійному відмінку: радіо чиє? Ось така ось цікавинка – прим. Ю.З.). "Радіо Столиці" – то був такий розголос, який в 98 році запропонував істотно інший формат на тлі всього, що існувало в країні. Це був рік після 97-ї „Червоної Рути”, коли відбувся вибух української музики. 30% його ефіру становили тоді українські модернові виконавці. На „Столицю”, як по свячену воду приходили і „Танок на майдані Конго”, І „Тартак”, і „Океан Ельзи”, і Олег Скрипка зі всім „ВВ”... Свого часу там починав Ігор Пелих та Сергій Харинович – ведучі ICTV. Радіо проіснувало трохи більше року. Потім власники продали його, і формат змінився. Команда, яка працювала на ньому, готувала собі місця для відходу. Цим місцем і було ФДР. ФДР спочатку планувалося як видавництво альтернативної музики. Але на той час не було передумов, аби за цивілізованими мірками можна було продавати непримиренну музику. Життя підштовхнуло до іншого роду діяльності. Так і з'явився радіо-сервіс ФДР. За взірець ми взяли американський приклад радіомоволення. Ми існуємо і як продакшн-студія. Виробляємо радіопрограми, які можна почути в Києві, зокрема на радіо „Ера” вранці щосуботи та неділі о 9.00 по кухонному "брехунцю".

З.П. (ніжно та тихо ляскаючи по нозі, бо комар таки дістав її): - Чи можу я друзям дати твою адресу, якщо вони хочуть отримувати ФДР-новини?

Ю.З. - Звісно. Кожен може підписатися. Наші отримувачі - як приватні особи, так і фахові кола. Просто треба зайти на сайт www.fdr.com.ua і клацнути на кнопочку "розсилка новин" унизу праворуч. (Подумавши) І ще третій вид діяльності ФДР – це відеорозсилка. Щомісяця по місцевих каналах ми розсилаємо відеокліпи.

З.П. - А для якої аудиторії ви працюєте?

Ю.З. - Для мислячої молодіжної аудиторії, яка музику слухає не просто як шумовий фон, а займається пошуком. В цілому, уся система телерадіомовлення в нас поставлена з ніг на голову. Вона вибудовується зверху до низу. У європейських країнах та Америці усе вибудовано знизу догори. Як правило, перевагу глядач і слухач надає місцевому радіо та телебаченню. У нього більша довіра саме до цього мовника, бо він знає в обличчя людей, які працюють там, бачить їх на вулицях. А проблеми Брітні Спірс для них – це віртуальна реальність. Ми зробили висновки, що наші регіональні мовники не мають доступу до новин, музики, кліпів. Зараз існує близько 30 регіональних телекомпаній, які отримують від нас кліпи. І важливо, що вони крутять кліпи тих гуртів, яким відмовляють столичні телеканали. Приїжджаючи до Тернополя, я можу о другій дня побачити кліпи „Фактично самих” або „Mad Heads”.

З.П. (нишком зиркнувши на Зеленого): - Олег Скрипка до помаранчевої революції жалівся на те, що в ефірі немає української музики. Після революції його непокоїть, що ефір заполонила наша попса і альтернативним гуртам там просто немає місця.

Ю.З. (не помітивши прискіпливої уваги дівчини): - Я згоден з ним. На відеоринку ситуація змінилася якось особливо. Після кількох зустрічей і домовленостей iз Томенком, канали „О-TV” та „М1” підняли відсоток вітчизняного виконавця. „М1” це зробив під тиском владних структур та з суто бізнесового інтересу, бо шукає нового глядача. Сьогодні на цьому каналі до 50% крутяться вітчизняні кліпи. Але що це за кліпи? Це попсові й переважно російськомовні вітчизняні виробники. Так звані „поющие трусы и танцующие лифчики”. „О-TV” незначно підняв відсоток присутності на екрані вітчизняних виконавців. Та ситуація зовсім не змінилася на немузичних каналах, які мають музичні передачі. Скажімо, „1+1” на Великдень о дванадцятій дня передавав концерт, присвячений Дню податкової служби… Росії. Тоді виходить, що канал „М1” конкурує не з музичними каналами, а з продуктом Росії. Тому й логічні їхні запитання – чому до них є претензії від держави, а до „1+1” немає. Держава мусить захищати свій інформаційний простір. Сьогодні він виконує функції не тільки стратегічні. Інформаційний простір є певним кордоном держави. Тому так гостро постає питання мови.

З.П. (зазираючи в очі Юрка): - Охарактеризуй, прошу, музичну ситуацію України...

Ю.З.: - У нас багато цікавих рок-гуртів. Якщо їх пустити в ефір, ми б отримали самобутніх і популярних виконавців. Сьогодні серед молоді дуже популярна важка музика. Але її в телерадіопросторі фактично немає. Ці гурти їздять клубними турами. У них навіть вже прорізалася когорта провідних команд. Наприклад, „ТОЛ”, „Фактично Самі", "Анна", „Верховна Зрада”, "Ніагара", "Hate", які грають енергетичну важку музику - і часто з гострими суспільними текстами. До того ж, вони музикою заробляють гроші. Отже, на них у слухача є попит. Я бачив їхні виступи на різних фестивалях. Їх слухає різна публіка, і більшість вперше чує ці гурти. Але молода публіка „заводиться” саме від їхніх виступів. Тому те, що слухач та глядач хоче попсу – це байка. Коли я вчився в школі, то якось задав запитання вчителю: „Навіщо мені хімія? Я її не люблю”. Той відповів: „Якщо ти не пізнаєш чогось, звідки ти дізнаєшся, що це тобі не подобається?” Те ж саме і з музикою, бо Вася з Троєщини навіть не підозрює про існування багатьох українських рок-гуртів. Він слухає блатняк, який називається чомусь "шансоном" чи інші російські плачі. Я переконаний, що те, що нам втулюється телевізором та радіо, – робиться свідомо, бо керівники каналів самі не раз визнавали, що слухають далеко не ту музику, яку крутять на своїх каналах.

У нас є багато гуртів, які не гірші за західні чи американські відповідники. І це не калька. Ці гурти мають українське мислення: „Фактично Самі” стоять на одному рівні з американським проектом Nine Inch Nails, „Хорта” із Запоріжжя, „Жандарми” з Донецька, Леся Верба з Одеси, „Ті, що падають вгору” з Тернополя, „ДАТ” зі Сміли - ці гурти не новачки у музиці. Вони заслужили на увагу телерадіомовлення. Але в нас виходить так, що те, що крутить Київ, те крутять і регіони, а мало б бути навпаки. А Київ крутить те, що пропонує Москва.

З.П. (ледь не волаючи від образи за вітчизну свою зрадливу): - Збожеволіти можна від такого, дуба врізати!

Ю.З. (лагідно, але непримиренно): - Якщо уважно подивишся, то все знаходиться в регіонах. Більше 90% виконавців, які є українськими зірками, народилися не в Києві. Олег Скрипка, Ані Лорак, Святослав Вакарчук, „Тартак”, „Танок на Майдані Конго”. А усе культурне життя сьогодні чомусь зосереджене тільки в Києві. Якщо взяти Британію, то там, окрім Лондона, є потужні культурні центри і в Манчестері, і в Ліверпулі, і в Брістолі. В Ірландії, окрім Дубліна, є Корк – містечко, схоже на наш Тернопіль. В Америці теж усе розкидане по штатах. Зрозуміло, що Нью-Йорк та Лондон - опорні точки шоу-бізнесу, але не в національному, а в світовому масштабі. Київ навіть спроби не робить, щоб стати центром культури світу. Поки не створимо свою самобутню сцену і не запропонуємо її світові, ми нікого не цікавитимемо. Інструментарій, технології мусять бути західні, а наповнення - наше. Щойно це відбудеться, ми зможемо прорватися на світовий ринок. Але для цього треба зробити так, щоб наш внутрішній ринок аж кишів українським музичним продуктом.

З.П.: - Мій колега Олександр Красюк сказав, що музика – найвпливовіше з мистецтв, тому що вона збурює психіку та емоційний стан людини.

Ю.З.: - Тому я й підтримую Олега Скрипку, який сказав: "Ні" попсні!". Що таке попсня? Це штучно створений музичний твір за певними шаблонами, знайденими та обкатаними не в Україні. Є масло, а є й маргарин. Ми чомусь перевагу надаємо маслу, бо маргарин має комбіжири та штучні вуглеводи. Він нам шкодить. Те ж саме щодо музики. Штучний фон попсні людині шкодить. Якось відомий скрипаль та музикознавець Кирило Стеценко сказав, що музика – це формула. Ці формули, записані в космічних хроніках. Музиканти від Бога відчувають інтуїтивно цю музичну формулу, і ми кажемо, що їхні твори є геніальними. Але не тому, що їх крутили протягом 150 років і нав'язували слухачеві, а тому, що музикант вгадав людські біоритми. І це не може зробитися штучно за допомогою конвеєра, за законами якого й існують сучасні шоу-бізнес та телерадіомовлення.

Читайте також:

MTV появится в Украине. Но не у всех.