Отож текст, який ви зараз прочитаєте – наскрізь суб’єктивний, і є поглядом на події в нашому театрі й не тільки ВИКЛЮЧНО цих двох людей, які й відповідають за все ними сказане. Безумовно, «ТК» готова надати свої сторінки всім, хто забажає вступити з Жолдаком та Підалькіною в дискусію, підкреслюючи, що їхня позиція не є позицією власне редакції.

Прочитала Зіна Підалькіна на сайті „ТК” монолог українського режисера Андрія Жолдака, записаний Наталкою Катериненко, занепокоїлася. „Як то? – кумекати стала. – Чом Жолдаку − найкращому режисеру в Україні працювати не дають? Що то за супостати, які перепони чинять любому творцю моєму?” І кинулася, бідолашна, Андрія інтерв’ювати. Стала біля театру імені Франка, як стовб, та чекає милого її серцю театрального діяча. Кліпає очима, ліворуч зиркає – нема Жолдака. Посіріла від хвилювання, у мобільник пальцем тицяти стала, номер режисера з пам`яті набирати. „Запізнююсь. Зрозуміла? Маєш 40 хвилин! Погуляй, кави випий...”, – почула Підалькіна у слухавку суворий наказ деміурга і пішла каву шукати.

Не минуло й двох годин

„Я вже на сцені”, – мовив слухняній Зіні її театральний обранець після того, як та „нагуляла” години дві навколо Національного театру. „Я, певно, забагато говорив...”, – вказавши на свою заяву у „ТК”, мовив Андрій.

З.П. (мов на сповіді хвилюючись - Ні... Це монолог...

Та не встигла Зіна ласкаву річ Жолдаку мовити, як у їхню ідилію втрутився голос чарівної співачки: „Ми вам нє мєшаєм?” – мовила та, припиняючи свій дивовижний спів.

А.Ж. (з любов’ю в голосі дужому): Нєт! Нєт. Спасібо. Работайтє. Правєрь, Олєчка, каждую точку.

З.П. (дивуючись ніжним нотам діалога виконавиці та режисера, з тривогою в голосі)- Як я зрозуміла з заяви твоєї, то тобі, Андрію, в Україні не дають працювати. Я відчуваю, що ти не витримаєш цього нахабства і дременеш за кордон, як інші українські режисери.

А.Ж. - Зараз мене запрошують ставити в німецькому театрі. Я веду переговори з королівським мадридським театром, але я поки що хочу бути тут. Зараз я в силі, маю зв’язки, натхнення, енергію, хочу робити щось вдома, у Києві, але для мене все заблоковано. Я кажу: „Добре, не потрібен мені театр. Я хочу просто поставити одну виставу в театрі Франка. Одну”. Ступка мені відмовляє. Тоді в мене виникає запитання: – чому? Дивись, Зіно, як далі буде. Я підпишу контракти, які ще не підписав з гігантськими європейськими театрами, а вони в мене плануються до 2008 року. А це значить, що навіть через два роки, якщо зміниться ситуація, і мені Міністр культури зателефонує й скаже: „Андрію, подавай свою кандидатуру на конкурс театру імені Івана Франка. Нам потрібен ти, а не режисери – напівімпотенти, які ходять навколо й обслуговують Богдана Ступку”. Я скажу: „Вибачте, в мене контракти з великими театрами. Не можу”. Зараз мені 42. Це найкращий час для будівництва національних ідей у театрі. Але цинізм навколо просто вбивчий. Ступка каже мені: „Так, ти їдь до Харкова, їдь за кордон, чого тобі тут сидіти?” Вони бояться конкуренції. Андрухович у Берліні – і їм „харашо”. У мене депресія від загальної культурної ситуації. Ми після революції чекали змін. А чи зміни це, чи це поки що лише розмови – це і треба з’ясувати.

Підалькіна ласкаво глянула на Жолдака. Хотілося втішити, надихнути, та слів їй − по всьому видно − бракувало. „А де ж їм узятися?" – подумала, бо ще не оговталася від історії, яку слиною захлинаючись од відчаю, оповіли біля театру Франка її друзі.„Є у нас журнал образотворчого мистецтва! – казали вони й страждали, − То подзвонила туди Міністр культури Оксана Білозір та й питає: „А чому у вас нема сучасних художників?” А їй у відповідь: „А хто, на ваш погляд, в Україні може стояти поруч із Босхом, Рембрандтом, Рафаелем?” Оксана й вислала список, а в ньому першим – Поярков! І це було два тижні тому.” Зінка, почувши таке, ледь не сконала, бо сама ж місяця два тому у „ТК” намагалася хлопака зухвалого Пояркова на чисту воду вивести, та художників київських від його керівництва в Міністерстві культури порятувати. „Скільки вовка не годуй...”, – скрушно подумала, бо Оксана Білозір хоч і відхрестилася тоді у пресі від Пояркова-радника, та симпатій своїх до нього − з усього видно − не втратила і, користуючись посадою, намагається усі діри творчістю (яку, до речі, мало хто зміг у Києві оцінити) улюбленця свого заткнути. З.П. (намагаючись відволіктися від важких думок) - Ти за кордоном часто, Андрію, Більченка Валерія, Крітенка Андрія бачиш. Як життя-буття режисерів наших іменитих триває? А.Ж. (з добрим блиском в очах) − З Крітенком ми зідзвонюємося і розмовляємо про вистави, про акторську техніку, про композицію... Якщо записати наші розмови, то можна видати книгу про театр. (Знов войовниче і з болем): Більченко... Знаєш, у чому його трагедія? У Києві він мав прекрасний театр, прекрасні вистави... Десять років тому емігрував у Берлін і там зробив одну невдалу постановку. А в чому жах і прєлєсть Заходу − як каже Крітенко – на Заході всього в сто раз більше – любові, ненависті, гонорарів, можливостей... Там якщо провалюєшся, то більше не маєш нічого. Якщо дається шанс, то один. Більченко провалив виставу в „Дойче театрі” і зараз він десять років існує на межі виживання, викладає в маленькому приватному театральному інституті... Декілька місяців тому я його бачив у Києві. Мене потрясли його очі – скільки усього відбилося в них! (Поглинаючи Зіну очима): Я хочу спитати таких керівників театрів, як Ступка: Ви відповідаєте за те, що робите з такими, як Більченко? Учора на мою виставу приходив напівбожевільний прекрасний режисер Лазорко Джіма. Подивись, що з ним сталося. Лазорко, який був надією українського театру й чотири роки ставив гарні вистави, сьогодні не має де ставити. У нього просто поїхав дах. Монстри, які керують державними театрами, усвідомлюють, що вони чинять? Тепер у них нова теорія – кажуть: „Жолдак гарний режисер”. Раніше був поганий, та зараз Захід визнав – тепер хороший. Якщо я хороший, то давайте мені театр свій. Ні. Вони кажуть, що нехай Жолдак буде, як Роман Віктюк у Москві. Чи дамо Жолдаку кінотеатр, нехай ставить. Я не хочу цього! Я хочу мати великий державний театр сьогодні. Я маю ідеї! Якщо я очолю театр імені Франка, то через три роки це буде відомо Європі. Я гарантую це в плані якості. Подумай тільки, Зіно, від чого вони відмовляються, бо не розуміють цього! Що значить − увійти в систему театрів Європи, яка фінансується Юнеско? Усі прем’єри тоді стають відразу європейськими. Іде фінансування з Парижа. До нас приїжджатимуть критики, європейські інспекції... На українську культуру світ буде інакше дивитися. Наші техніки по світлу, звуку, поїдуть на стажування до Франції... Ти розумієш це? Мені здається, що я виступаю в новій ролі, як Ющенко... Точиться боротьба. Сьогодні Ступка – це Янукович в театрі. А ректор Київського театрального інституту, який обслуговував Кучму, − яке він має моральне право взагалі керувати? Вчора було 80 років ТЮГу. Що вони святкують? Гирич керує ТЮГом, і за 20 років він цей театр так зацькував, що той узагалі не існує. Спитай у когось про цей театр, його взагалі ніхто не знає.

Це була щира правда, бо Зінчині двадцятип’ятирічні колеги-журналістки, дізнавшись, що в Києві існує ТЮГ, дивувалися цьому факту, як заморському диву й питали в Підалькіної, де це на Липках він знаходиться. А.Ж. (продовжуючи запальну промову) − А Моісеєв, який 10 років керує театром? Які прориви він зробив у театрі за цей час? Усе тут погнило. У зв’язку з тим, що Бог мені допомагає, і я маю контракти на Заході та в Москві, я можу казати все, що думаю про всіх...

З.П. (яка контрактів ані на Заході, ані в Україні не мала, але істину любила не менш за Андрія) − Як ти вважаєш, Андрію, чи здатні ЗМІ спровокувати ситуацію в суспільстві, щоб вона змінилася? А.Ж. Зараз цього я поки не відчуваю. Скажімо, мені подзвонив канал „Інтер”, запросив на нічну програму. Я кажу: „Окей! Ви можете домовитися, щоб мені також дали дві хвилини в новинах? Мені відповідають, що це інша програма, і на „Інтері” існує політика не давати інформацію про мене в новинах. Чи, наприклад, з „Дзеркала тижня”, з газети, яку я поважаю, мені телефонують і кажуть: „Короткова сказала, що Жолдак ніколи не друкуватиметься в моїй газеті”. І це одна з кращих газет України! По суті, те що пані Мостова пише в „Дзеркалі” про політику, я роблю в театрі. А заввідділом культури це все блокує. Газета „День” також блокує... Зараз в Україні такі одиниці, як я, які мислять незалежно, не мають належної підтримки. За мною на гастролях повинні ганятися чиновники і питати: „Андрію, яка в тебе програма по культурі?” У Польщі Зануссі побачив молодого перспективного режисера, подзвонив в уряд, вони зустрілись і йому побудували „Театр спулчесни”. У нас немає в Україні сучасного театру. Дайте нам 10 мільйонів, і ми побудуємо у центрі гігантський сучасний театр. Тоді буде конкуренція. Ми зможемо ще більше говорити про те, що академічні театри мертві й не треба їх фінансувати. А так − немає конкуренції, ідей, вистав, текстів...

Після вистави

„Біда та й годі!” – занурилася в думки Підалькіна. Вистави Андрія Жолдака діяли на неї магнетично, як джерело кришталево чистої води в пустелі – чим більше їх дивилася, тим більше хотілося їй їх пити. „Хочу в Києві бачити Жолдака!” − тихо мовила Зіна.

„То що? Тепер за театром в Харків їхати треба?” − перервала Зінині роздуми Ольга Падірякова з УНІАНу. Підалькіна озирнулася. Надворі темно, а навколо щасливі й світлі люди крокують вулицею Городецького з вистави „Місяць кохання”. „Он воно що! – нарешті збагнула дівка, що то значить − „театр об’єднує людей”. – Усі – і редактори, і журналісти, і студенти, і бізнесмени, і робітники, і еліта після такої справжньої та чесної вистави, забувши про ієрархію й обмеження, готові разом стрибати від радості, що стріли нарешті Театр”. І тут надумала Зіна зареготати від щастя, але знов, нещасна, згадала, що рідний Київ нехтує Жолдаком. Стало їй на душі сумно й хотілося гавкнути.