Зараз у Київі проходять гастролі Харківського театру імені Шевченко, яким керує Андрій Жолдак. Андрій є одним з найвідоміших у світі режисерів зі Сходу. Його вистави прагнуть залучити до програм різноманітні міжнародні фестивалі, а самого Андрія запрошують ставити театри Німеччини та інших європейських країн. І все ж таки Жолдак, незважаючи на неувагу держави до проблем молодих митців, поки що прагне працювати саме в Україні. Щоб це стало можливим, він веде переговори з Міністерством культури та урядом. Коментар з приводу критичної ситуації в театральній сфері він дав кореспонденту „ТК” Наталці Катериненко. Повний текст інтерв’ю читайте в «ТК» на днях.

- В кожній країні є свої кризи. В Україні існують колосальні проблеми в культурі. З чим це пов’язано? Ми сьогодні пожинаємо плоди того саду, який хтось садив 300 років тому. І коли ми збираємо урожай, то маємо лише дикі груші та яблука. Ми питаємо здивовано: чому в нас нема достиглих яблук? А тому, що ми збираємо яблука з тих дерев, які ми не саджали.

Питання, чому українська культура знаходиться сьогодні в кризі – не до мене, а до президента країни і до прем’єр-міністра. На нього мусять відповісти люди, які відповідають за економіку, політику і духовний розвиток країни. Це питання геополітичного напрямку. На жаль, ні мене, ні таких, як я – скажімо, Андруховича - ні президент, ні прем’єр-міністр не кликали на розмову, щоб сісти поговорити і з’ясувати – які нагальні проблеми спочатку треба вирішити.

Я не знаю, що робити. Знаю лише, що і в кіно, і в музиці, і в театрі, і в образотворчому мистецтві ми маємо людей, здатних креативно мислити. Цим людям політична влада мусить дати можливість виробляти і приймати рішення. Я не виступаю проти Богдана Ступки. Я виступаю проти системи, яка дає керувати театрами і інститутами некомпетентним людям. Я розмовляв у Бонні з Романом Кофманом – нашим київським диригентом, який працює переважно за кордоном. Роман зауважив, що геніальний скрипаль не обов’язково може бути прекрасним диригентом. Так і прекрасний актор Ступка не може керувати національним театром України. За час свого керування він має негативний результат - трупа театру в роз’їздах, між акторами йдуть війни, а середнє покоління взагалі викинуто з театру. Найстрашніше, що коли я кажу такі репліки про Ступку, він, як Сталін, каже: „Жолдак мені ворог”. Це є модель класової війни. Люди в культурі зовсім не вміють вести діалог інтелектуального рівня. Вони не можуть оцінювати творчість колег, як, скажімо, оцінюють якість вина: як воно робиться, як витримане, який у нього смак, чи буде його пити глядач. Усі в театрі імені Франка на цих гастролях ховаються від мене, щоб Ступці не сказали, що хтось потиснув Жолдаку руку.

Гоголь казав, що маленький театр віддзеркалює суспільну ситуацію. Я хочу сказати, що наше суспільство хворе, і виходу з цього я не бачу. Ступка прикривається високими фразами про духовну українську культуру. Це все брехня! Але таких режисерів безліч в Україні. Вони керують театрами. Це монстри, які душать український театр, які не пускають молодих режисерів ставити у їхніх театрах. Вони так забрехалися, що молодь в інститутах вже втратила орієнтири і не знає, де гарний театр, а де ні.

В мене виникає запитання - в якій країні я живу? Де я знаходжусь - в Білорусі у Лукашенка, чи в Україні 2005 року у Ющенка? Якщо відбулася революція в суспільстві, то мусить вона відбутись і в театрі. Те покоління, що зараз керує театрами - це ті, хто виріс при комуністичному режимі і обслуговували комуністичні вистави. Але чого, коли в нас після революції з’явилось почуття надії, чому ці люди не пускають молоде покоління в театр і тоталітарно слідкують за нами, щоб не дати нам дихати. Я задаю ці запитання президентові і прем’єр-міністрові.