Журналісти вважають, що найсенсаційніша новина може тримати в напрузі людей максимум два тижні. Але є події, які змінюють хід історії, і будуть актуальними для суспільства навіть після розкриття всіх «темних плям». Справа Георгія Ґонґадзе є  саме такою резонансною справою. Тим більше, що,  хоча вона й триває вже понад шість років,  до її завершення ще далеко.  Георгій Ґонґадзе – журналіст, якого особисто знали багато   з нас.  Тож  яку роль зіграла та продовжує грати  журналістська спільнота  у ході розслідування  щодо обставин, виконавців та замовників зникнення  Георгія?  На це та інші запитання «Детектор медіа» відповідає дружина Георгія Ґонґадзе  - Мирослава.

До речі, 10 січня 2007 року в Апеляційному суді Києва в закритому режимі заслуховували свідчення чергового свідка у справі Георгія Ґонґадзе. Загалом на сьогодні опитано більше половини свідків. Андрій Федур - адвокат, який раніше представляв інтереси матері убитого журналіста Лесі Ґонґадзе, - заявив, що і сам суд, і розслідування справи Ґонґадзе вважає спектаклем. Правду про вбивство Ґонґадзе, вважає Федур, українці дізнаються нескоро. Так само вважає й Мирослава Ґонґадзе.

– Мирославо,  як ви  оцінюєте роль медіа та журналістів  у висвітленні  вбивства  та розслідування зникнення Георгія Ґонґадзе? Чи  змінювалась ця роль  протягом  6 років? Чи були, може, якісь певні етапи?..

– Я переконана, що журналісти відіграли одну з ключових ролей у справі Ґонґадзе.

Пам’ятаю понеділок 17 вересня 2000 року. Коли ми не знали,  до кого звертатись, кого просити і що вимагати. Було тільки усвідомлення, що Георгій зник, і треба зробити все можливе, щоб його знайти. У моїй пам’яті була справа російського журналіста Бабицького, коли саме завдяки активній позиції рідних та колег журналістів його вдалось урятувати. Тому я вирішила діяти за цим сценарієм. Я добре пам’ятаю зібрання в «Інтерфакс-Україна», коли одна з журналісток сказала мені: «Це твоя особиста справа, а для нас - це професія». «Поки зникнення вашого колеги журналіста не стане вашою особистою справою, доти вас будуть винищувати поодинці», – відповіла тоді я. Рада, що, можливо, не зразу, але журналісти зрозуміли, що треба захищати самих себе і, на жаль, відвойовувати не лише право на професію, але, як у справі Георгія та багатьох інших, право на життя.

У різний час роль журналістів у цій справі справді була різною. Спочатку – як я  її бачила – це привернути увагу громадськості до зникнення Георгія . Ми намагалися щодня проводити  прес-конференції та акції для того, щоб тема зникнення Георгія не сходила з екранів та шпальт газет. Такий пресинг приніс результат – проблема зникнення Ґонґадзе переросла з особистої проблеми рідних та групи колег у суспільну проблему, коли кожен другий українець запитував – що ж там нового у розслідуванні, чи є прогрес. Наступним етапом мало б стати журналістське розслідування, але, на жаль, тоді та, по великому рахунку, й зараз цей жанр не розвинений в Україні. Але тоді на допомогу прийшли закордонні журналісти. Вперше групу «Репортерів без кордонів» привезла з Парижа Алла Лазарєва. Вони зробили роботу, на яку потім могли посилатись багато західних медіа. Я вважаю, що тоді їхній звіт відіграв ключову роль у тому, як на проблему цього злочину дивились на заході. Потім були ще одні журналісти з Росії, які також зробили свою справу. І хоча з їхніми висновками було важко погодитись, їхня діяльність також була корисною.

Ну і, нарешті, медіа стали джерелом, до якого у цій справі апелювали всі – і політики, і правоохоронні органи, і ті, хто намагався злити якусь інформацію.

Зараз,  уже на етапі судового процесу,  я відчуваю, що журналісти втратили відчуття і розуміння проблеми. Але це  вина не лише  журналістів. Це вина системи, яка не дозволяє медіа повноцінно висвітлювати процес. Якщо журналіст побував на одному засіданні, цього, на жаль, не достатньо, щоб висвітлити повноцінно проблему. Але я просто переконана, поки існує інтерес до цієї справи,  доти вона жива.

– Чи вважаєте ви якесь з журналістських розслідувань, що проводилися з приводу загибелі Ґонґадзе та касетного скандалу (з останнім  після листопада 2001 року стало тісно пов’язане вбивство Георгія), справді вартим уваги? Як ви ставитесь до розслідувань російських журналістів,  Олексія Степури,  Олега Єльцова, фільмів  Володимира Ар’єва тощо.

– Кожен з цих журналістів, яких ви назвали, мав своє джерело інформації, на основі якого робив своє розслідування. Саме тому майже всі вони є дещо однобокими. Але я не вважаю жодне з них не вартим уваги. Кожне несе у собі частку правди, і всі вони були по-своєму корисними.

– Що тоді було – з точку зору досвіду вже минулих 6 років – зроблено правильно журналістською спільнотою? Що – можливо, зашкодило? Кого б ви назвали головними рушіями позитивних дій журналістів? А чого категорично, можливо, робити було не слід?

– Я вважаю, що головна робота у цій справі була зроблена на початку. Багато журналістів тоді ризикували роботою, часто здоров’ям, але висвітлювали злочин. Інші ховали голову в пісок і чекали,  поки все само собою розсмокчеться, або знаходили собі виправдання, щоб уникнути теми. Я пам’ятаю майже всіх, і пам’ятаю хто, що робив. Пам’ятаю, як тоді керівництво «1+1» заявило, що досить показувати сльози Мирослави та Лесі Ґонґадзе. Але це не завадило Євгену Глібовицькому продовжувати брати у мене інтерв’ю.

Але думаю, що тоді багато журналістів  були по-своєму героями і вважаю, що кожен крок у цій справі, навіть,  можливо,  помилковий, приніс свій результат. Якщо не посприяв слідству, то принаймні показав,  хто є хто.

– Який вплив на розслідування мала поїздка кількох журналістів до Таращі, після, як відомо, дзвінка до них з оточення Мороза? Знову ж таки, що ними було зроблено правильно, що – ні?

– Я вважаю, що поїздка журналістів і оприлюднення інформації про існування тіла була позитивним моментом і підштовхнула розвиток подій у справі. Помилкою було лише те, що вони тоді не взяли з собою мене. Як дружина я мала офіційне право на упізнання і отримання свідоцтва про смерть. Потім мені довелось ще місяць домагатися права на упізнання у прокуратурі і це, звичайно, затягнуло процес ідентифікації тіла.

– Взагалі, який досвід тих подій для журналістів, в тому числі й їхніх власних дій, має стати уроком для всієї журналістської корпорації? Як позитивний, так і негативний досвід…

 - Сама справа Ґонґадзе стала уроком не лише для журналістів але й для України в цілому. Вона, можливо,  змінила хід історії України. Я думаю, вона дала журналістам розуміння своєї ролі, віру у себе і готовність до боротьби. Весь рух проти «темників»  та цензури в Україні бере свій початок зі справи Ґонґадзе. Я пам’ятаю, як у квітні 2000 року Георгій був одним з не багатьох, хто тоді вийшов на барикади разом з львівськими журналістами, виступаючи проти цензури. У 2002-2003 боротьба проти цензури стала ризикованою, але майже модною справою. На жаль, усе це вже після смерті Георгія. Але це лише означає, що якщо не життям, то своєю смертю йому вдалося змінити Україну.

– Чи вистачає нашим журналістам професійної підготовки для фахового висвітлення подібних тем?

– Дуже не вистачає. Але професійності не вистачає у висвітленні багатьох тем. Часто доводиться читати чи чути неймовірний абсурд, який видають українські журналісти, особливо висвітлюючи теми міжнародної політики. Про журналістські розслідування й говорити не доводиться. Але це довгий і тривалий процес пошуку і становлення. У моїх планах є створити при Фундації Ґонґадзе стажування українських журналістів у США, яке б передбачало короткий курс навчання в одному з престижних університетів США та практичну роботу в одному з видань чи на телебаченні.

Одна з великих проблем журналістів -  слабке знання іноземних мов. Це дуже звужує доступ до джерел інформації і часто призводить до неправильного розуміння тих чи інших подій.

– Чи відбулися, на ваш погляд, суттєві зміни у висвітленні та навіть ставленні ЗМІ до справи Ґонґадзе після «помаранчевої» революції?

– Після революції багато хто подумав, що справа зроблена, президент голосно на весь світ пообіцяв, що справа буде вирішена за два місяці. Дехто сподівався, а дехто боявся, що розслідування таки просунеться. Але для мене було абсолютно зрозуміло, що такі заяви є передчасними. Я пам’ятаю, коли президент у Страсбургу з високої європейської трибуни давав обіцянки розслідувати справу. Тоді європейські дипломати підходили і питали мене, чи ваш президент справді вірить у те, що говорить. Я казала, що, можливо,  він і хоче у це вірити, і я також хочу у це вірити, але боюсь, що реальність є іншою. Так і сталось. Потім,  коли почався суд, я думаю, було зроблено все, щоб віднадити журналістів приходити на судові засідання. І,  з одного боку, я розумію застереження судді і бажання довести судовий процес до завершення, але з іншого – не завжди погоджуюсь з тим, що судовий процес часто проходить у закритому режимі. Але це,  знову ж таки,  проблема системи і недосконалості процесуального законодавства. 

– Чи могли б зараз ЗМІ та журналістська спільнота допомогти просуванню розслідування справи, зокрема,  у пошуку замовників вбивства? Якщо  так – то яким чином?

– Так. Журналісти могли б не втрачати інтересу до справи, і продовжувати, не зважаючи ні на що, висвітлювати цю тему. 

– Як ви поставились до відкриття меморіальної дошки у Верховній Раді Олександром Морозом 28 листопада 2006 року?

– Ви знаєте, справа у тому, що історія Георгія вже давно не належить мені. Вона стала частиною історії України. І, можливо,  для декого такі меморіальні дошки, надання звання героя чи пам’ятники є замолюванням колишніх гріхів. Для декого – прямих гріхів перед Гією, для декого – розуміння того, що, можливо,  у певний момент вони могли зробити якийсь крок, який би попередив трагедію. Для декого – це просто відчуття необхідності віддати данину людині, яка своєю смертю допомогла змінити Україну. Але я не засуджую таких дій. Саме тому, що таки вважаю Георгія героєм. Він справді щиро і всім серцем любив Україну, любив людей. Він бажав усім лише добра. Він умів любити і вчив мене любити. І він справді був готовий віддати життя заради України.

– Якби ви самі були журналістом або менеджером ЗМІ – як би ви, наприклад, повелись, якщо б отримали інформацію про тіло, знайдене у Словаччині? Алгоритм ваших дій – щоб це не було замовчуванням інформації, і  водночас було коректним і з точки зору ходу розслідування, і з точки зору того, що ЗМІ не мають піарити  політиків… 

– Алгоритм тут дуже простий. Якщо приходить якась інформація  - не брати її за чисту монету, а обов’язково перевіряти. Я б потелефонувала у відповідні органи у Словаччині та в Інтерпол, звернулась б до фахівців, причетних до розслідування, і які читали та знають матеріали справи, результати проведених попередньо експертиз та ін. І подала всю існуючу з цього приводу інформацію. Тоді б це не було  б лише висловлюванням одного урядовця, якого я поважаю, але  який знову хоче повернутись у політику і має свої сьогоденні пріоритети.

На жаль, ми маємо тенденцію не подавати факти і не будувати свої висновки на конкретних фактах, а робити висновки з нашого уявлення про ці факти.  Я ще досі борюсь із цією хворобою, користуючись досвідом та надбаннями західної журналістики. А в Україні, на жаль, прикладів фахової журналістики дуже мало. Тому нам ще багато треба вчитись, але я переконана, що, якщо віддавати себе справі і щодня намагатися робити все так добре, як ти тільки можеш, то рано чи пізно результат твоїх зусиль обов’язково буде.