Розмова кореспондента «Детектор медіа» з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною мала конкретний інформаційний привід: рішення Європейського Суду від 29 березня цього року у справі газети «День». Але розвиток бесіди вийшов достатньо насиченим та навіть провокативним з точки зору деяких оцінок, які прозвучали з вуст відомої журналістки.

«ТК» готова надати свої сторінки і для протилежних думок з приводу тем, що були порушені в цьому інтерв’ю. - Пані Ларисо, недавнє рішення Європейського Суду у справі газети “День” – якщо можна, детальніше про історію конфлікту, уроки та наслідки для української журналістики.

- Думаю, що це справді надзвичайна подія, прецедент для української журналістики.

Коротко нагадаю про суть конфлікту.

В 1999 році, у розпал президентської кампанії, наша газета опублікувала два матеріали. Ці матеріали були принциповими для газети. Справа в тому, що сценарій виборів 1999 року, не зважаючи на позірну опозиційність і страшенний лемент, який зчиняли тоді Петро Симоненко і Наталя Вітренко, був сконструйований політтехнологами на Банковій під керівництвом тодішнього секретаря Ради нацбезпеки Володимира Горбуліна та заступника глави президентської Адміністрації, покійного Олександра Разумкова, якому, до речі, належала сама виборча схема: Симоненко-Вітренко, як погоничі лівого електорату, як загроза повернення комунізму – проти Кучми.

Це була достатньо тонка гра. Думаю. що багато сентиментальних українських виборців досі до кінця не розуміють, яку гру з ними тоді зіграли. Я і зараз вважаю, що 99-й рік був ключовим у розвитку всіх політичних подій української новітньої історії.

Тоді ми були єдиною газетою, яка про це писала. Оцінки в цих публікаціях були достатньо гострими. Симоненко і Вітренко подали на нас позови до суду.

Відомо, як закінчилися ті президентські вибори. Схема спрацювала. Саме після цих виборів і Кучма, і ті, хто привів його до влади, впевнилися, що з українськими виборцями, з українським політикумом можна себе так поводити. Це було відчуття повної вседозволеності. Я пам’ятаю, як в ніч після виборів я стояла в студії “1+1” і відчувала прірву між собою та іншими журналістами, які вже весело підлаштовувались до нових умов. Наступного дня я прийшла на редакційну “летючку”, на якій не було вже майже нікого з відділу політики, і сказала : “Вони перемогли. Але ми були праві”. Свою правоту ми відстоювали і в судах.

Можливо, наша впевненість виглядала в Україні Кучми як якесь дивацтво, тому що всі суди ми програли – від районного до Верховного. Але ми не змирилися з цим і вирішили подати позов до Європейського суду. І 29 березня цього року Європейського суд прийняв рішення на нашу користь. І зараз можна було б надувати щоки – ми таки добилися свого. Я рада за своїх колег, за наших адвокатів. Але я також відчуваю відповідальність за правильне тлумачення цієї події: бо ми знаємо, як у нас можуть потрактувати що завгодно. Між тим, рішення Європейського суду доводить: українські політики мають розуміти, що вони є публічними і рамки критики по відношенню до них з боку преси є набагато ширшими, ніж стосовно пересічних громадян. В той же час, і українські журналісти повинні зрозуміти: якщо ми хочемо бути захищеними, в тому числі судово, то повинні дбати про свій високий професійний і етичний рівень.

Ось це і є європейські стандарти. Які допускають навіть найгострішу сатиру, але коли вона стосується справедливих речей, а не є “мочиловим”!

- Які формальні правові наслідки матиме рішення Європейського суду?

- Мене відверто дивує, що наше міністерство юстиції офіційно ніяк не реагує на цей факт. Ми в газеті публікували нещодавно оцінки рішення Європейського суду журналістами, але тепер потрібна і точка зору політиків. Я, наприклад, хочу порозмовляти на цю тему з Миколою Томенком, з іншими – старими і новими політиками. Щоб дізнатися їх позицію.

Є ще одна обставина – три місяці відводяться на апеляцію і на відшкодування всіх наших судових витрат. У зв’язку з тим, що сторона, яка програла, зобов’язана відшкодувати всі судові витрати, зараз з’явилося багато борців за народний бюджет, які навіть кажуть: ось “День” підставив Україну. Але мова, насправді, йде про стан національних судів. Чому українські платники податків мають за них відповідати? Крім того, це тривожний сигнал для нової влади, яка повинна розібратися: чому ніхто не реагує на рішення Європейського суду, яке потребує певних змін у законодавчих підходах ? Наскільки щирі тоді їх декларації про захист свободи слова?

Дуже прикро, що ця подія так і не стала струсом і для нашого журналістського співтовариства. Це - характеристика. Це – до певної міри його діагноз. Це – свідчення необхідності серйозного осмислення і відвертої розмови. Принаймні, серед всіх тих „живих”, які вціліли в професії. Тому що журналістика за останні роки постраждала дуже сильно. Декого ще можна витягти „з- під уламків”, а вже декого – маємо це визнати – ми вже втратили.

Причому серед них багато людей, які починали дуже обнадійливо. І були навіть певний час центрами кристалізації професійного середовища. Потім з ними відбулися страшні метаморфози.

- Ви маєте на увазі когось конкретно?

- Знаєте, я скажу ось що. Я довгий час була в добрих стосунках з „Інтерфаксом”, який був „кузнею” інформаційної журналістики. Я давно знаю Олександра Мартиненка. Зараз мені незрозумілі ті прив’язки. які змушують його робити певні речі. Я маю на увазі, перш за все, оту “сенсаційну” інформацію російського ефесбешника Литвиненка про нібито причетність Євгена Марчука до записів у кабінеті Кучми. Це не ексклюзив. який був вкинутий „Інтерфаксом”. Я думаю, що це просто була частина спецоперації по дискредитації Євгена Марчука і переключення уваги громадськості від реальних замовників вбивства Гонгадзе. Спочатку ефесбешник з’явився саме в „Інтерфаксі”. Потім терміново повна розшифровка його інтерв’ю йде в “Дзеркалі тижня”, і нарешті, ввечері, першим сюжетом(!) йде на „1+1”. Що дивовижно, так це те, що редактором новин на „плюсах” був Андрій Куликов – людина, яка працювала на Бі-Бі-Сі, і знає принципи об’єктивності і збалансованості.

Вже хто-хто, а він не може сказати, що це була прикра помилка. А що відбулося? Початок сюжету: читає текст закадровий хтось із журналістів. І цей текст офіцера ФСБ із абсурдними звинуваченнями накладається на відео – для повної достовірності. У людей, які не розуміють цих подій, виникає повне відчуття того, що ось ця інформація правдива, ось ми бачимо цю людину… 100% маніпуляція! Ясна річ, що при цьому не висловлюється ні жодного сумніву у походженні цієї інформації, не подається інша точка зору. На BBC, мабуть, провалилися б з сорому, якби знали, що їх співробітник так працює в новинах. І наскільки я знаю, прес-секретар партії „Свобода” в той же вечір зв’язувався з Куликовим і йому не вдалося поставити в ефір альтернативну точку зору в цей день. Скажіть, це говорить про те, що журналістів знову мордують, чи вони, ніби покаявшись, роблять те саме? Що, знову винуваті “темники”? Виходить немає сенсу берегти свою репутацію. Бо за хорошу репутацію в нашій країні, поки що, не платять.

Платять за готовність зробити Все.

Всі наші канали залишаються у тих самих власників. Менеджери ті самі, а прихід нових, як показує згаданий кричуще непрофесійний сюжет на „1+1”, мало що міняє.

Власники каналів часто грають таку роль відсторонених митців. Які ніби й не відповідають за те, що там “внизу” відбувається. Те, що дехто через їх дії ризикує життям – їх не хвилює.

Уявіть собі, якби який-небудь український офіцер спецслужб, який кудись там забіг, починає з других уст щось подібне говорити про колишнього російського прем’єра. І ця тема стала б першою на головних російських національних каналах – для всіх було б очевидним, що за це хтось добре заплатив.

В нашому випадку завдяки таким журналістам опинилися на одній шальці терезів – людина, яка створила Службу безпеки, зберегла Україні Крим, яка реалізувала ряд важливих зовнішньополітичних ініціатив, яка за рік прийняла законодавчий пакет по міністерству оборони, і розпочала реальну реформу ЗС України, на іншій – якийсь ефесбешний офіцер.

Ми відкрите суспільство. Але ж не прохідний двір? Насправді мало б бути так: ось інтереси українських громадян. Ось інтереси українського суспільства. І через них – в інформаційному суспільстві - ми розглядаємо все, що відбувається. Цього ще немає і це велика і надзвичайно серйозна національна проблема. Якщо ми хоч трошки почнемо думати саме так, то це дозволить відсепарувати тих, у кого ще є професійність і сумління.

Політики знають, хто на що здатний, за скільки, через кого і що можна “вкидати”. Знають, де і на що натискати, щоб просувати потрібну їм інформацію. Мені дуже прикро це казати, але ми довго не зверталися до конкретних прізвищ і до конкретних фактів.

В Україні ще досі заповнений ефір і газети багатьма другорядними речами. А якісь головні і серйозні дуже часто десь таяться на невеличких островах в інтернеті, де ще залишилися мужні чоловіки, що є дивовижним явищем в українській журналістиці. Бо чого їй не вистачає – це чоловічих рис.

Мало людей, які можуть сказати слово, тримати слово, які розуміють, що таке правда. А як казав покійний Іван Павло II: “Без правди нема свободи.”

Коли, наприклад, Євген Лауер, з яким я не знайома особисто, бере інтерв’ю у помічника Юрія Кравченка, який розстався з ним напередодні його загибелі. І помічник наводить йому свої аргументи стопроцентної впевненості в тому, що Кравченка вбили. Це де-небудь спливає? В якомусь іншому виданні чи на телеканалах? Але ж хіба це не сенсація? Або 10 гострих запитань від Єльяшкевича ( де між іншим він спитав - чи правда, що Березовському за участь у виборах обіцяний “Укртелеком”, “1+1”, глиноземний завод). І що нікому не цікаво? І жодної реакції. Навіть спростувань.

Або коли Володя Бойко пише, як його і Сергія Шолоха за гроші схиляли написати неправдиву версію про те, хто замовив викрадення і вбивство Гонгадзе. Це не вигадки Кіпіані – це серйозна робота з документами, з протоколами. Але цього ніхто не цитує. Ні на ТБ, ні в газетах. Ми у своїй газеті спеціально завели рубрику ТОП-НЕТ, для того, щоб показати тих, хто і зараз не піариться, а робить журналістську роботу.

У нас починає проходити неминуча зміна поколінь в журналістиці. Не з вікової, а з точки зору цінностей і ставлення до журналістики. Набридло всім, коли ті, хто видає себе за журналістів, насправді винятково займаються політичним сервісом. Бо лише в політиків є гроші, лише політики дають можливість крутитися десь і набирати собі бали.

Ті метастази, які за допомогою таких журналістів ще з часів Кучми проникають в наше суспільство – якщо не лікувати, задушать все живе.

Перед парламентськими виборами 2006-го теж буде дуже жорстка боротьба. Я переконана, що нова влада зацікавлена створити з Януковича таку ж опозицію, яку свого часу Кучма створив з комуністів. Знову знайдуться політтехнологи, які не дадуть піднятися ніяким новим свіжим людям. Хіба це не на шкоду суспільству? Коли ті, хто надумали створити нову партію і піти на вибори, не потрапляють туди через роботу технологів і ангажованих ЗМІ... Вони перекроять електорат таким чином - в тому числі і за допомогою телебачення – що ви ніколи не потрапите в парламент. Що б ви не пропонували і яким розумним не були.

І це є катастрофічно несправедливо.. Бо це – перевернута піраміда в суспільстві. Цінності, які повинні бути зверху – якість, заслуги – все це перекреслюється . На перший план виходять розрахунки. Не випадково витягується вже начебто відіграна “російська карта” . На “московському напрямі” страшенна тіснява. Відштовхуючи одне одного ліктями, всі бігають до Москви. Я за те, щоб у нас були чудові стосунки з Росією. Мені тільки дуже прикро, що Москва кожного разу ставить тут на людей, які повинні задовольняти їхні забаганки і далі не бачать в нас серйозних партнерів. “Помаранчева” революція надала нам шанс, але якщо ми й зараз не втримаємо своїх політиків, щоб вони не здавали один одного, то ми втратимо його. Нам мало досвіду Мазепи, Петлюри, Коновальця? Я з прикрістю спостерігаю за тим, що відбувається, і думаю, що наступає той час, коли ми твердо маємо сказати – як ми збираємося жити далі. Самі. Бо нас втягують у дуже непросту ситуацію.

Я думаю, що ті, хто каже, що президента Кучму треба забути, вони більші реалісти, ніж ті, хто каже, що його треба засудити. Тому що при отакому стані нашого політикуму можуть бути покарані не ті , хто справді створили систему зла, а будуть нові “Вередюки”. Буде дискредитована нова влада.

Покійний Папа Римський, коли прийшов у тюрму до свого потенційного вбивці, він чому його вибачив? Тому, що розумів, що в нього цілилася не конкретна людина, а система зла.

Так само система зла, створена при Кучмі – породжена столітнім рабством, невичищеними „авгієвими конюшнями” , непровітреними закутками нашого історичного минулого – втягнула в себе дуже багато людей. І намір ліквідувати її тільки силовими методами буде означати спробу вирвати все, як кажуть, “з внутрішніми органами”.

Хоча це не знімає серйозної розмови про моральну відповідальність дуже багатьох людей за їх дії у той час.

- Але ж може статися і так, що, відмовляючись доводити справу Гонгадзе чи інші резонансні справи до логічного кінця, ми тим самим створимо ще кілька нових „непровітрених закутків” нашої історії…

- Сергію, це складна ситуація і ясна річ, що я йду якби у філософську сторону вирішення цієї проблеми. З іншого боку, рішення може бути і цілком реалістичним.

Коли я кажу про можливість відмови від судового переслідування – то маю на увазі відмову від того, щоб покласти вину на тих кількох підслідних, які начебто є, а ще десь Пукач, а ще десь хтось неясно і тому подібне.. Тепер уже чути голоси, що до замовників і організаторів вбивства Гонгадзе дорога буде дуже довга. Особливо після загибелі Кравченка.

Хоча самі плівки Мельниченка – вони шокуючі. І суспільство, яке знає хто замовники реально, стоїть перед викликом: чи робити вигляд, що ми цього не помітили? Чи, якщо вимагати суду – то там такий буде список... Але я не бачу готовності іти цим болючим шляхом істини. І не бачу помічників Ющенку на цьому шляху. Можливо, сам він і готовий. Правда, деяку надію подав у своєму інтерв’ю “Комсомольской Правде” генеральний прокурор С.Піскун. Але це тільки сигнал. Дуже мало мужніх і мало тих, хто публічно це доказав.

Тим більше, що є ще й такий бізнес – злив інформації. І всі до цього звикли. Вважається, що це і є українська політична дійсність. Тому ми і бачимо – про що пишуть наші газети, що обговорюють на дискусійних столах – про все, що завгодно - тільки не про те, що людей насправді може хвилювати.

І сама “помаранчева” революція, хоч, безумовно, була викликом, але коли ми говорили про коріння цієї революції, я сказала: це не нова хвиля, це гейзер. Він пробив із давніх глибин – бо завжди українці хотіли волі. На Майдан дійсно прийшло багато людей не за гроші, а тому, що дійсно хотіли більшої свободи – бо вже дійсно душили так... А, крім того – безпрецедентні, грубі акції і Кучми, і Януковича… І революція дуже сильно і яскраво продемонструвала це прагнення українців до свободи. Але…..Так само цей гейзер пішов у глибину. Вкинувши в крісла часом таких людей, які природним шляхом туди ніколи не добралися б. Ми зараз маємо дуже багато викликів. З одного боку – у нас претензії на регіональне лідерство. Це сильна ідея, яка потребує сильної команди. Не політиканська, не лівопопулістська, не квотна. Це мають бути з різних сфер зібрані кращі сили. Тоді ця мета може стати реальною. Бо, з іншого боку, над ким ми хочемо стати лідером? Над поляками, чехами, турками? Тими, хто вже давно в НАТО і в Євросоюзі? В яких інші стандарти? Інша преса, нарешті?..

- А як ви оцінюєте роль “Дня” після 1999-го року? Зокрема, і під час виборчої кампанії 2004-го року? Як редакція будувала і будує свої стосунки з власниками?

- З власниками ми принципово домовлялися про незмінність курсу: “День” - це впливове громадсько-політичне видання для думаючої частини суспільства. Звичайно, це передбачає і серйозну професійну роботу журналістів і репутацію газети. Інакше бренд знеціниться.

Після 1999-го (я вже не раз це пояснювала) загалом було нецікаво писати про політику. Все, що відбувалося, ми передбачали в 1999-му. Один із “прощальних” виборчих матеріалів називався “Титанік” вирушив у дорогу”...

Після 1999-го всі мої редакторські зусилля були спрямовані на проекти, які допомагали розвиватися суспільству - історія (йдеться, зокрема, про три книжки з “Бібліотеки “Дня”), спілкування зі студентськими аудиторіями, громадські акції, фотоконкурси. Треба сказати, що наші акціонери проти цього не заперечували.

Що стосується крупних тем, які представляли національний інтерес, то ми відстоювали їх радикальніше, ніж будь-які опозиційні видання. Це - Євросоюз, НАТО, відстоювання української мови, наша позиція проти реверсу “Одеса-Броди”.

Звичайно, все не просто. Безпосередньо перед виборчою кампанією 2004-го були, звісно, спроби впливати.. Але колектив твердо дав зрозуміти, що з ним так поводитися не можна.

- Ви є опонентом ідеї люстрації журналістського середовища – хоча б у морально-етичному розумінні. Чому?

- Не зовсім так. Я не бачу механізму люстрації. Навіть дисиденти завжди кажуть, що люстрація породжує більше несправедливості, ніж приносить бажаний результат. Але суспільні дискусії, розмова про критерії, про конкретні вчинки і їх засудження - вони потребують людей, які мають на це право і готові до чесної розмови. Треба на це зважитись. Інакше будемо постійно плавати в багні.

Спілкуючись з колегами, я говорила: „ Що ви вчепилися до цієї люстрації? Якщо вона не була можлива в 91-у, то як ви уявляєте її зараз?”.

З іншого боку, люстрація, звісно, полягає не в позбавленні роботи чи покаранні тих, хто голосував за Януковича. Тут повинна бути зовсім інша шкала Серед тих, хто зараз ніби позірно за Ющенка, немало таких, хто робив дуже багато підлих справ і залишається таким же .

Відсутність точних критеріїв - хто є журналісти, хто є піарщики, хто є пропагандисти, а хто “кілери” - заплутує суспільну ситуацію. Ось всі зосередилися на Піховшеку, але Піховшек ніколи особливо не приховував своєї позиції. Він казав, що він солдат і працює на президента Кучму. Він може навіть сказати: а хто мені загалом може особливо дорікати?

В 99-у році ми, газета “День”, перші кинули виклики режиму Кучми і сказали, що є дуже тривожні ознаки, що далі буде ще гірше. Суспільство не було готове нас підтримати – з різних причин. А журналістський бомонд, про який зараз говорять, як про дуже помаранчевий, за невеликим винятком, весь був на стороні Кучми.. Притула була в президентському пулі, Мартиненко був прес-секретарем президента, Мостова всіляко допомагала Леоніду Кучмі отримати вдруге владу. Я пам’ятаю малюнок на першій полосі “Дзеркала”: лежить зв’язаний Гулівер-Кучма, а всілякі „дрібні кровососи” - типу Мороза, Марчука, рухівців - його мучать, пиляють і таке інше… Все це було. Потім, по мірі того, як розгорався “касетний скандал”, вони всі відскочили від нього на безпечну відстань. І вже так пропіарилися, отримали унікальний шанс показати, що вони інші, міняються і так далі. І слава Богу, сказала б я. Що до вас – із запізненням – але дійшло. Але, як показують подальші події - це був лише вдалий маневр. Який не має стосунку ні до пошуку істини, ні до принципів чи журналістських стандартів. Постає питання: як жити далі?

Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат. Якщо колишня влада винна в тому, що всі її технології зводилися до того, щоб не допустити ніякої сильної конкуренції, то частина журналістики заробляла на цьому. Постійно вишукувала щось таке, навколо чого можна було плести інтриги, плітки, пересуди. Я вже багато разів говорила, что це була “аналитика навозной кучи”. Нічого конструктивного, того, що розвивало б суспільство – там не було. Малювали “орбіти” – той далі від вуха, той ближче до тіла. І що? Який вихід на суспільний інтерес? Що ми маємо внаслідок цієї “титанічної праці”? Хотілося б, щоб така журналістика залишилась у минулому.

Наш журналістський корпус страшенно постраждав за часів Кучми. Тепер там не має моральних авторитетів. Етичність – наше найбільш слабке місце.

Є цинізм, коли зібралися олігархи і назвали партію... “Трудова Україна” (безвідносно до її нових керівників.) І суперцинізм, коли у незрозумілий, неетичний спосіб створена... журналістська етична комісія.

Такого не треба робити. Щось в країні має бути незайманим. Давайте при нашому стані не зачіпати етику. Якщо ми чесно поставимо собі діагноз. то самі зрозуміємо, що ще не час.

Але необхідно створювати умови для появи авторитетних журналістів і політиків, яким можна довіряти. Вони нам конче необхідні. Вони будуть виростати зі справжньої боротьби. Вони не будуть виникати з політичних замовлень.

Зараз відбувається імітація. А насправді потрібна відкрита розмова про те, що відбувається в нашій журналістиці. Рівень антисанітарії в журналістиці такий, що загрожує загибеллю всьому організму. Треба говорити правду – не таку, коли кажуть: у кожного своя правда. Ми знаємо, що існують об’єктивні речі. От про них і треба вести мову. В ході відкритої внутрішньої дискусії. Ми не можемо зараз розраховувати на політиків. У них на журналістів свої види. Їм не потрібна журналістська корпорація – їм потрібні конкретні розцінки. Зараз немає таких політиків, які… Вірніше, вони є, але вони не мають достатніх ресурсів, щоб сприяти створенню нової журналістики.

Я дивлюся на варшавську і навіть московську журналістику. Вони прекрасно об’єднуються. Там існують клуби. Ви можете бути різних поглядів. Але якщо ти “рукоподаваємий”, то з тобою цікаво говорити.

Є контакт, є спільна справа, яка об’єднує. Наша спільна справа – це створити новий рівень української журналістики. Починати треба з цього.

Зараз нас чекають нові спокуси. Політики знову будуть втягуватися в нові конкурентні війни. Якщо ми хочемо, щоб наша країна була гідно представлена, ми повинні допомагати, щоб перемагали кращі – якісні і конкурентні, ефективні . Які зможуть на кожному напрямі – незалежно від того, подобаються вони комусь чи ні – досягати потрібного результату. В усьому іншому ми повинні бути корпорацією – яка має реагувати на те, що от зараз розпинають Єльцова, чи не цитують Бойка. Представників якраз нового загону журналістів, які виросли з Інтернету. Саме вони йдуть на зміну тим “аксакалам”, які мали, але все втратили.

Перед виборами будуть створюватися нові видання і канали, мова йтиме про суспільне телебачення, яке, на мій погляд, має великий ризик перетворитися на модернізоване державне. От наша перспектива. От наші реалії. Ніхто не може визнати, що треба на когось рівнятися. Ніхто нікого не захищає. Ніхто ні на кого не посилається – частіше просто “передирають” і компілюють без посилань. Хто може щось зробити – спілка журналістів? Нова профспілка? Нові грантодавці? Хто зробить з нас, нарешті, щось?

- І все ж були в журналістському середовищі люди, які особливо „відзначились” у справі інформаційного кілерства в минулій президентській кампанії...

-Я вам скажу, що було багато речей, які дратували наших журналістів, пов’язаних з Дмитром Кисельовим. Я до Дмитра з самого початку поставилась більш приязно, ніж весь наш журналістський “бомонд”. Це вже потім я на недовгий час стала його партнером в телепрограмі. Думаю, це треба пояснити, бо у нас є звичка завжди шукати якісь там сентиментальні нюанси. Я поставилась до нього з інтересом, найперше, тому, що в нього дуже хороша базова освіта і практика. Мені було дуже цікаво спостерігати за його першими кроками. Його щоденна програма була дуже затребувана. Він, до речі, перший звернув увагу на багатьох з тих, кого ігнорували наші журналісти. Був у нього і такий період, коли перед останніми виборами, на мій погляд, він неточно себе повів. Але на якісь свої погляди він, безумовно, мав право. Інша справа. що коли він приїхав, то, на відміну від багатьох українських журналістів, їздив по країні, намагався її вивчити і працювати тут як професіонал. Політична реальність у нас склалася, звичайно, більш драматично. Але, тим не менше, він залишається дуже цікавим журналістом, затребуваним тут і в Москві.

Ще один штрих – коли був цей “туринський ” накат на Євгена Марчука – я, як редактор, маю сказати, що жоден з моїх колег не був тоді готовий поставити точку зору іншої сторони – тобто Марчука. Всі давали інформаційні “зливи” і жоден паритет не дотримувався, хоч Марчук і був тоді секретарем РНБОУ. Так от, Дмитро, який працює на каналі Пінчука, і якому, здавалося б, все це не потрібне, абсолютно по чоловічому включився в цю ситуацію, - подав точку зору Марчука.

Взагалі, я вважаю, що нам потрібні були, кажучи російською – “раздражители”. В нашому провінційному „болотці” з нашими “жабками” треба вибудовувати систему, в якій люди б росли і орієнтувалися на клас, на знання, на вміння.

От Оля Герасим’юк зробить щось, і я потім читаю в “Україні молодій”, як якась невідома мені дівчина пише “Герасим’юк – в творчій комі”. Попри те, що вона багато років працює як каторжна в соціальній журналістиці. Звичайно, вона зараз могла подумати : всі в політиці, треба й собі спробувати. Але ж це не перекреслює її дивовижний потенціал – скільки європейських нагород! Оці всі містечкові “жаби”, які душать, не дають сформуватися ні журналістській еліті, ні системі критеріїв, ні громадській думці. Яка у нас залишається на рівні: кожен, хто в телевізорі – “зірка”.

Наші національні продюсери не займаються вирощуванням своїх “зірок”. Їм легше взяти Тіну Канделакі. І про що вони говорять? Ми знову живемо російським життям. Звідки ж власні особистості виростуть, якщо ми не цікавимось своїм життям? Я постійно їжджу по обласним центрам, невеличким містам і бачу - люди цікавляться багатьма проблемами. Але країна не може побачити себе в телевізорі.

- А вам не здається, що такий своєрідний, дискусійний формат обговорення минулих помилок і прорахунків, теж може мати досить жорсткий характер і перетворювати окремих журналістів – винних чи невинних – у „моральні трупи”?

-Мені не хочеться ніяких трупів – ні моральних, ні будь-яких інших. У нас канібалізму і так дуже багато. Я постійно бачу, як у нас використовують цю рабську звичку – натравлювати людей один на одного. Ми говоримо лише про те, чого ми хочемо досягти в нашій журналістиці. Перше. Я б хотіла з більшістю журналістів вітатися. Я б хотіла їх поважати.

Я б хотіла, щоб вони мали легальні хороші заробітки. Щоб вони не змушені були брати подачки, червоніти і мучитися. Дехто, правда, давно вже не червоніє і не мучиться. Щоб для них важила репутація. Щоб власники каналів і газет розуміли, що людина з репутацією має коштувати більше. А тих, кого будуть використовувати як “кілерів”, всі теж будуть знати. Так само політиків-замовників. І будуть це знання доносити до громадян. Тому що кінцевий адресат – це, як правило, виборець. Тоді стане видніше, чому, заради чого і що відбувається.

Зараз перед новою владою стоїть питання вибору. З ким вона? Якою дорогою йти, які будувати стосунки з журналістами. Я б запропонувала своєрідну угоду про незастосування особливо небезпечної зброї маніпуляцій ( на зразок бактеріологічної) у політичних війнах . Можливо, треба відкинути всі старі чвари і образи непринципові. Принципові треба розібрати. Із “заказухою” “чорнотою”, кілерством – треба закінчувати. „Зливні бачки” дуже дорого обходяться суспільству.

- Але запит на них залишається...

- Запит залишається, але це означає, що ми разом повинні об’єднатися проти тих політиків, які використовують подібні методи. Як же тоді прозорість, моральність, Майдан і все інше? Я за те, щоб ми це сповідували і це робили. Це, в принципі – реально. Якщо будемо робити якісь речі в правильному напрямі – обов’язково приєднаються ті, хто один одного в цьому підтримує. Якщо нічого не будемо робити, або будемо робити брудні речі – буде суцільний розпад. Бо об’єднує тільки позитив!

Я хотіла б висловити свою глибоку тривогу з того приводу, що помаранчева революція сама по собі не є помахом чарівної палички, яка переведе нашу роздерту протиріччями і різними неблаговидними справами. журналістику – через місточок - у гарне майбутнє. Цей міст треба створити. В дитинстві такий місточок робився із сплетених рук...

Читайте також:

Роднянський не обіцяв віддавати Березовському "1+1"