Ім’я Ореста Субтельного відоме, мабуть, кожному, хто вчив українську історію не лише за підручниками радянської доби. Українець, який народився у Кракові, все життя прожив за океаном, у США та Канаді, професор Йоркського університету (Торонто, Канада) відомий в нашій країні насамперед як автор популярної «Історії України» від давніх часів до сучасності.

Спершу книжка побачила світ англійською мовою. У 1991 році, коли автор збирався опублікувати  її українською, в СРСР почався серпневий путч, і видавці сказали Орестові Субтельному: «Тікайте зі своєю книгою назад до Канади». Але він вирішив залишитись. За три дні видавці прийшли і сказали: «Давайте вашу книжку, ми її надрукуємо» - і в перші місяці своєї незалежності Україна побачила «Історію України» Ореста Субтельного. Згодом книга була перекладена болгарською, словацькою та деякими іншими мовами.

До Києва професор Субтельний завітав не лише для того, щоб узяти участь у «круглому столі» з нагоди відзначення 15-річчя визнання незалежності України Польщею та Канадою, але й для підписання чотирирічного проекту «Сприяння глобальній інтеграції України». Цей проект фінансується канадським Агентством міжнародного розвитку (CIDA) та виконується університетом Йорк (Канада) та Дипломатичною академією України у співробітництві з Канадським інститутом дипломатичної служби.

- Пане Оресте, коли вам спало на думку написати фундаментальну працю з історії України? Які джерела ви використовували, працюючи над нею?

- Підготовку до написання цієї книги я почав, ще будучи аспірантом. Спонукала мене конкретна подія – народження сина. Коли 1985 року народився мій син Олександр, я вирішив, що час настав. Свою працю я присвятив українцям, які виїхали з Батьківщини, але ніколи її не забували.

У ті роки нам була доступна майже вся література, що видавалась в СРСР: журнали, книжки, газети. Ми мали великий архів спогадів людей, що виростали в Радянському Союзі, а потім емігрували, та української діаспори. Тож джерел було досить. Крім того, я неодноразово приїжджав до України. Мені дуже пощастило з учителями: професор історії з Києва Олександр Оглоблін, Іван Лисяк-Рудницький зі Львова, відомий гарвардський науковець, професор Омелян Пріцак... Ці люди справді допомогли мені у підготовці до написання «Історії України».

- Чи  не виникало у вас бажання переписати якісь сторінки вашої книжки?

- Таке бажання є. Коли книжка вийшла, її багато критикували. Ніхто не був задоволений на сто відсотків. Мешканці західних областей України мали свої погляди, східних – свої. Незадоволені були представники церкви й деякі політичні партії, і навіть із трибуни Верховної Ради лунали заклики заборонити мою «Історію», бо в ній висловлені хибні погляди.  Частина критики була слушна, частина – ні. Дечого мені не вдалося втілити. Наприклад, у мене було бажання більше висвітлити роль жінок в історії України, її економічному та політичному житті, розповісти про жінок, що були меценатами, тощо. На жаль, не вийшло – забракло матеріалу. Бракує його й дотепер. Суперечки точились навколо моєї версії подій Другої світової війни в Україні; мене критикували за те, що я недооцінив внесок радянської сторони. Тепер я міг би більше про це написати, бо багато прочитав і довідався; відкрились архіви, доступ до інформації полегшився. Останнім я написав розділ про перші роки незалежності. Тепер я вже багато переосмислив, і волів би переписати дещо... Загалом, писати про новітню історію дуже важко.

- Як ви ставитесь до ініціативи створення українсько-російської комісії для узгодження історичних посібників, підтриманої нашим урядом?

-  Розумію, що за тим стоїть. Мені це певною мірою нагадує радянський підхід, коли створювались різні комісії... Я писав історію сам, не узгоджуючи з жодними чиновниками. І я не розумію, як комісія може писати історію. Я за співпрацю – у формі проведення спільних конференцій, семінарів, де обговорювалися б спільні питання. Але писати треба самостійно.

В Росії дуже сильне імперське мислення. Вони 10 років були у прострації, і на якийсь час у мене склалося враження, що вони від того відійдуть. Тепер, із Путіним і нафтою, вони повертаються до старого. Для росіян це очевидно: ми – найчисленніші, маємо нафту і газ, тому ми маємо домінувати. Раніше США хотіли домінувати над Північною Америкою і всім світом. І що з того вийшло? Тепер вони не знають, як із того вибратись. Нині Канада веде свою політику, США – свою. Росія повинна навчитись жити не як імперія. Якщо поглянути на історію Британії та Японії, то ці країни стали жити краще, коли відмовились бути імперіями. Росія має це зрозуміти.

- Як ви сприйняли рішення Верховної Ради України про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу?

- Я думаю, що раніш чи пізніше парламент мав прийняти якесь рішення. Коли інші країни вже визнали Голодомор геноцидом, а сама Україна – ні, то щось тут не те. Тоді треба було або іншим країнам відкликати рішення, або Україні – приймати своє. Рано чи пізно це питання мало вирішитись.

- Чи не вплинув, на вашу думку, Голодомор  на якість сучасної політичної еліти України?

Страта мільйонів людей не могла не вплинути. Тільки зважте, скільки талановитих і здібних людей могли залишитись живими... Якби у Канаді зникло три чи шість мільйонів людей, кожен канадець відчув би таку втрату.

- Чи завжди буде актуальною одвічна українська проблема: «одна булава – три гетьмани»?

- Ця проблема в Україні пов’язана з відсутністю державності в минулому. Коли не було держави, не було ієрархії. Тому кожен міг стати гетьманом. Коли вже є державність, є Президент, Прем’єр-міністр, парламент, проблема не буде такою гострою, як колись. Це минеться. Що ж до сучасного протистояння між Ющенком і Януковичем, то діаспора – на боці Президента. Це залишилось із часів Помаранчевої революції. Тоді він став символом великої події, змін у суспільстві.  У діаспори є певне розчарування в Ющенкові, але не як у людині, а як у голові держави. У цьому він схожий на Леха Валенсу, який теж став символом, тоді як провідник із нього був невдалий.

- Загалом, як оцінюють закордонні українці події на історичній батьківщині?

- Діаспора переймається подіями в Україні, хоча вже не так, як раніше. Перші 10 років боялись загрози повернення до тоталітарного режиму. Зараз ця небезпека минула, і в діаспорі виникло незадоволення тим, як довго йдуть перетворення, які можна було здійснити швидше і краще. Більшість закордонних українців не розуміє, в чому полягає конфлікт між гілками влади. Вони тільки знають: є Україна, немає України, є війна, нема війни... А скільки влади у Президента, скільки у Прем’єра – не знають.

У нас кажуть, що якщо Україна не інтегрується до Європи, вона ніколи не досягне європейського рівня. Я не поділяю цієї думки. Гадаю, Україна може й не бути в ЄС, але співпрацювати з Європою і вийти на її рівень. Адже Україна багата, і має можливість, узявши Європу за взірець, дорівнятись їй.

- На початку 90-х років часто лунали прогнози, що Україна на початку ХХІ століття поділиться на дві частини. Як ви ставитесь до такої перспективи?

- «Схід-Захід» - це українська проблема. Але Україна – не єдина країна, якій доводиться з цим боротись. Є Канада, Бельгія... Наприклад, днями мешканці канадської провінції Квебек оголосили себе окремою нацією. Знаєте, що це означає? Що в Канаді є дві окремі нації.  Та все ж таки Канада існує і не збирається розвалюватись. Загалом, регіоналізм – поширене явище, і те, що відбувається в Україні, не є унікальним.

Я розумію обидві сторони. Та чомусь ця проблема завжди стає актуальною саме напередодні чергових виборів. Отже, за її роздмухування відповідальні політики. Це серйозна проблема, з якої не варто намагатись отримати зиск. Якби в Україні була зріла політична еліта, це питання можна було б вирішити.

- Як ви опинились у Канаді?

- Народився я у Кракові. Звідти ми з батьками переїхали до США, де я виріс і навчався. Згодом переїхав до Канади. В родині ми спілкуємось українською. Моя дружина Марія – українка, і син теж знає рідну мову дуже добре. А це дуже важко в сучасних умовах, коли весь час перебуваєш в іншомовному середовищі. Процес асиміляції дуже сильний.

Нещодавно померла моя мама, якій було 96 років. Вона дуже ретельно дотримувалась українських традицій, так само, як мама дружини. Ми звикли до того, традиції вкорінились у нашій родині. Знаєте, четверте-п’яте покоління діаспори навчити української мови дуже важко. Молоді люди будуть танцювати, їсти вареники, а вчити мову – ні. Особливо ті, що живуть у місті. Дещо допомагає церква, але навіть там молодь просить, аби богослужіння вели двома мовами – українською та англійською.

– Чи берете участь у політичному житті Канади?

- Я не дуже цікавлюсь політикою, але співпрацюю з канадським урядом. Сьогодні ми підписали угоду з Дипломатичною академією України. Я вже десять років працюю в цьому напрямі. До цього мене підштовхнув мій син. Сказав: «Книжки писати – це добре, але треба щось конкретне робити». Тож я взявся за такі проекти й працюю над ними з великим задоволенням.

- Поет Іван Драч, щойно з вами привітавшись, сказав: «Орест Субтельний – чоловік ретельний». Це справді так?

- Сам не знаю. Моментами так. А часом... Знаєте, я не думав, що стану науковцем. Займався футболом, думав, що з мене вийде художник... І тут раптом, несподівано для самого себе, пішов у науку.

- Звідки ви зараз берете інформацію про Україну?

- З різних джерел. Тепер немає проблеми з отриманням інформації, навіть навпаки – її забагато, і бракує часу, щоб її обробити. Я часто буваю в Україні. Вперше побував тут у 1962 році, ще юнаком.

- Ви писатимете про сучасну ситуацію в Україні?

- Я вже казав, що писати сучасну історію – найскладніше. Половина того, що має спливти на поверхню, ще невідомо. Багато чого відбувається за лаштунками. Лише за 10-20 років стануть відомими різні нюанси, які зараз приховують. Питання, власне, в тому, щоб дібрати події, які стануть історичними, залишать якийсь слід. Події, які не просто вибухнули і зникли, а якимось чином віддзеркалили суспільство. Я думаю, що Помаранчева революція – саме така подія.

- А які ваші особисті враження про Україну сьогодні?

- Кожен іноземець погодиться, що в Україні дуже привабливі люди і природа. Чого не скажеш про владу. Країна історично цікава, має величезний потенціал, високоосвічений народ. Майбутнє України я бачу лише позитивним. Вам нікуди від того діватись – адже ви хочете жити, як усі нормальні люди, як цивілізований світ. Особливо молодь. Тож у майбутньому Україна неминуче стане високорозвиненою державою.

Українська державність укорінилась, і це доконаний факт. Колись гетьмани бігали до Москви по поради. Але зараз керівники України повинні зрозуміти, що вони очолюють незалежну державу. Янукович, перебуваючи з візитом у США, підтримав позицію Ющенка щодо зовнішньої політики. Можливо, він сам і думає інакше, але інтереси держави взяли гору. Я не згоден із деякими українськими істориками, які називають сучасне життя в Україні періодом руїни. Це не руїна. Україна стане нормальною – я в цьому впевнений.